Зевс-Юпітер: батько богів і людей

І^Опітер (від «допомагати», первісно «блискучий», потім «батько дня») в рим­ській релігії і міфології зображений як бог неба, денного світла, грозовиці (його епі­тети: «блискавичний», «громовий», «дощовий») [90, ІІ, 679].

Юнона у давніх римлян була богинею шлюбу, материнства, жінок і жіночої продуктивної сили (ототожнювалася з грецькою Герою). Жіночими святами вва­жалися присвячені Юноні матроналії (1 березня). Як богиню плідності Юнону пов’язували з Фавном, а у філософських теоріях Юнона ототожнювалася з землею або повітрям, що лежить нижче Юпітера-Ефіра [90, ІІ, 679]. Фавн (від «допома­гати», а також «бути одержимим», «пророчити») був у римській міфології богом полів, лісів, пасовищ, тварин і ототожнювався з грецьким Паном. Фавн пророку­вав, знав, як відвертати блискавку Юпітера і вважався лукавим духом, який крав дітей, насилав хвороби і кошмари, а також вступав у зв’язок з усіма тваринами і спокушав жінок. У присвячене Фавнові свято (15 лютого) йому приносили в жертву собаку і козла, а після жертвопринесення оголені жриці бігали і стібали вирізаними зі шкури жертовного козла ременями зустрічних жінок, що мало їх запліднити. Особливо вшановувався Фавн селянами як заступник скотарства і сільського життя [90, ІІ, 555-556].

Юпітер у тріаді з Юноною і Мінервою здобуває епітети «найкращий, най­більший» і стає богом римської держави, його влади і потужності. За часів імперії Юпітер став заступником імператорів, що сприяло поширенню його культу у вій­ськах і в усіх завойованих провінціях, де до нього прирівнювалися місцеві вищі боги неба. За Е. Штаєрманом, у міру посилення монотеїстичних тенденцій Юпітер розглядався не тільки як вищий, а й як єдиний бог («все сповнене Юпітером»), як душа або розум світу, ефір, що все породжує і приймає в себе [90, ІІ, 680].

Грецькою паралеллю римського Юпітера є Зевс («світле небо») — батько богів і людей, глава олімпійської родини богів, вище божество [90, І, 463]. Він належить до третього покоління богів, які скинули друге покоління — титанів. У найдавніші часи Зевс (як і слов’янський Род) поєднував функції життя і смерті, він володарював над землею і під нею, вершив суд над мертвими. Проте пізні­ше Зевс почав уособлювати тільки світлу сторону буття. Але ствердження Зевса відбувається з великими труднощами. Так, проти Зевса постає Гея і насилає на нього своє страхітливе породження — Тифона, якого Зевс перемагає вогненни­ми блискавками і скидає в тартар. Потім Гея народила нових дітей-гігантів, і вибухнула гігантомахія. Цьому передувала, як відзначалося, титаномахія, яка та­кож завершилася перемогою Зевса й очолюваних ним родичів-олімпійців [90, І, 464].

Боротьба Зевса й олімпійців зі світом чудовиськ приводить до чергової зміни поколінь богів (до цього Урана скинув Кронос, а тепер Кроноса — Зевс). Водночас орфічна теогонія вважала найдавнішими володарями світу, які були ще задовго до Кроноса і його дружини Реї, Евриному й Офіона — очевидно, змієподібних істот, які колись володіли Олімпом і були насильно скинуті вглиб океану.

Олімпійський Зевс мав кілька дружин і безліч інших зв’язків, від яких на­родилося багато богів і героїв. За порадою Геї-землі й Урана-неба Зевс ковтає свою першу дружину океаніду Метіду, щоб уникнути народження від неї сина, який буде сильнішим за батька. Феміда, дочка Геї, відкриває Зевсу таємницю (ві­дому і Прометею), що такий самий син народиться і від Фетіди (тому Зевс від­мовляється від шлюбу з нею). Феміда стає другою дружиною Зевса і народжує йому дочок — гори і богинь долі — мойри. Третя за ліком, але перша за значен­ням дружина Зевса Гера — богиня законного шлюбу і покровителька шлюбних законів. Дочками Зевса від Евриноми (сестри Фетіди) є веселі харити, а від бо­гині пам’яті Мнемосіни — дев’ять муз. Деметра, як чергова дружина Зевса, вже не земля, що породжує чудовиськ, а богиня плодоносних полів. Від Літо у Зевса народжуються Аполлон і Артеміда. Серед його синів герой Геракл, який виконує його божественну волю. Проте у міфах про народження героїв помітні давні фе­тишистські мотиви, де Зевс постає дощем, блискавками і громом, биком і змією [90, ІІ, 465].

Будучи «батьком людей і богів», «всепородителем», «рятівником», «воло­дарем держави», «носієм перемоги», «усецарем», Зевс водночас є грізною караю­чою силою. Так, за його велінням прикуто до скелі Прометея, який вкрав іскру Гефестового вогню, щоб допомогти людям, приреченим Зевсом на жалюгідну долю. Кілька разів Зевс знищував людський рід, намагаючись створити «досконалу людину». Зевс знищує рід атлантів, які забули про вшановування богів. Проте, за переказами давніх греків, як твердить О. Лосєв, початки державності, моралі та порядку пов’язані не з дарами Прометея (через які люди загордилися), а саме з діяльністю Зевса, який вклав у людей сором і совість. Отже, «Зевс, що мислився «вогнем», «гарячою субстанцією» і жив у ефірі, володіючи небом як своєю госпо­дою, стає організуючим осередком космічного і соціального життя на Олімпі, де земля сходиться з небом і де небо переходить у найтонший вогненний ефір» [90, І, 465].