Небо-батько і Земля-мати: сакральний шлюб
У загальноіндоєвропейській системі вірувань головний об’єкт позначався основою deiuo — «денне сяюче небо», що розуміється як верховне божество, а згодом — і як позначення бога взагалі і класу богів: хет.
siuna — «бог»; лувійське tiauz — «бог Сонця»; давньоінд. deva — «бог»; авест. daeva — «демон»; лат. deus — «бог» тощо. Це верховне індоєвропейське божество, за патріархальними традиціями, виступає як «Бог-Батько» (напр., лат. Юпітер). Батьку, що перебуває на небі, — сяючому Небу відповідає запліднена Небом божественна Земля (часто у протилежність світлому богові — «темна», «чорна») як жіноче божество-мати. Плодотворна функція Землі відображена в загальноіндоєвропейському міфологічному мотиві людини, що походить від землі: лат. homo, «людина», готськ. gyma, литов. zmones, «люди» — слова того самого кореня, що й «земля». Існування в індоєвропейських релігіях таких складних поєднань, як «Небо-Земля», дає підставу припускати давній міфологічний мотив єдності Неба і Землі як якогось давнього подружжя — прародителів всього сущого. До того ж людина веде свій родовід від Землі як жіночого (материнського) начала. Вона смертна, і її смертність протиставляє йому безсмертних «дітей неба» — богів, які долають смерть за допомогою напою безсмертя [139, I, 528].