«Діти Неба»: ідея близнючності
Від Неба як чоловічого начала походять його діти-близнята, «сини Неба». Ідея близнючності пронизує всю індоєвропейську міфологію і космогонію, починаючи з первинної нероздільності неба і землі, які сприймалися як «двійнята».
Типологічні аналогії дають змогу припустити давній міфологічний мотив роз’єднання неба і землі (наприклад, античний міф про Урана і Гею). За свідченнями індійської, грецької, балтійської та інших індоєвропейських традицій відновлюється значна кількість загальних міфів про братів-близнят, які залицяються до своєї сестри або рятують її (як правило, в морі). Символи близнят — коні. Зв’язок божественних близнят (напр. давньоіндійських Ашвінів) з культом коня і пов’язаних з ним ритуалів — жертвопринесень (принесення коня в жертву — давньоінд. ашвамедха або поховання коня разом з людиною) в усіх давніх індоєвропейських традиціях дає змогу стверджувати про загальний розвиток близнючного міфу в індоєвропейському ареалі. З цим міфом було пов’язане сузір’я Великої Ведмедиці, що розуміється як колісниця або колесо (останнє було, переважно, символом Сонця). Загальне для всіх ранніх індоєвропейських традицій (індоіранської, хетської, грецької, германської та ін.) уявлення про колісницю Сонця, запряжену кіньми, вже в II тис. до н. е. поширюється (як і сама колісниця) в культурах Євразії (враховуючи неіндоєвропейські — давньоєгипетську, західносемітську і китайську). Згодом образ колісниці пов’язувався з образом громовержця (індійського Індри, герма- но-скандинавського Тора, литовського Перкуна, слов’янського Перуна). Священні зображення колісниць, як і поховання вождів (у певному значенні їх прирівнювали до Сонця) на колісницях відомі на Кавказі і Близькому Сході з III-II тис. до н. е. [139, I, 528, 664].Кінська символіка, специфічна для індоєвропейського близнючного міфу, відбивається і в назві культового дерева, пов’язаного з близнятами (давньоінд. ашваттха — «кінська стоянка»), а також з космічною віссю світу і схожими за функціями ритуальними стовпами. На підставі деяких індоєвропейських традицій реконструюється мотив різностатевості близнят та інцестуозних стосунків між ними (наприклад, у середньоіранському переказі про шлюб Їми і його сестри Їмак, який став прецедентом для подібних шлюбів у зороастрійців). В. Іванов та В. Топоров припускають, що в індоєвропейському корені iemo («близнюк») позначалося не тільки близнючне божество родючості (інд. Яма, іран. Їма, нурист. Імра, ісланд. Імір та ін.), а й усяке поєднання двох різних начал, зокрема чоловічого і жіночого (андрогінне божество, подібне до грецького Гермафродита). Поширеність мотиву інцесту і приурочування його до початку цілої шлюбної традиції і до першої людини або першого царя знаходить свою історичну паралель у відомому звичаї ін- цесту серед вищої верстви суспільства давньосхідного типу [139, I, 529].