Кронос-Сатурн: бог золотого віку
Сатурн — один з найдавніших римських богів. Походження імені Сатурн, яке пов’язувалося в народній етимології з дієсловом «сіяти» (що робить його богом посіву насіння), сучасними дослідниками відкидається, як і визначення його як хтонічного божества світу мертвих.
Не пізніше початку ІІІ ст. до н. е. Сатурн ототожнюється з Кроносом (який поїдає своїх дітей), що дало привід уособлювати його з невблаганним часом (поглинаючим усе, що породив) або з насінням, яке повертається в землю, що його породила. Під впливом уявлень про Кроноса, як зазначає Е. Штаєрман, Сатурн почав ушановуватись як бог «золотого століття», один з перших царів Лація, куди він утік скинутий своїм сином Юпітером і де був прийнятий царюючим там Янусом, який поділив з ним владу [90, ІІ, 417].Янус («двері», «ворота») у римській міфології вшановувався як бог входів і виходів, дверей і всякого початку (першого місяця року, першого дня всякого місяця, початку життя людини тощо). Тому при звертанні до богів ім’я Януса називалося першим. Він вважався першим царем Лація, який навчив людей кораблебудування, обробітку землі і вирощування овочів. Його свято — агонії відзначалося 9 січня. Янус зображувався з ключами, 365 пальцями (за кількістю днів року) і з двома обличчями, що дивляться в різні боки (звідси його епітет «подвійний», тобто той, хто знає і минуле, і майбутнє). Янус вважався також богом договорів і союзів. Проте у більш давніх переказах Янус іменувався «богом богів» і «добрим творцем». Відомо також, що він трактувався як «світ», як первісний Хаос, з якого виник Космос, а сам він з безформної кулі перетворився на бога і став охоронцем порядку і світу, що обертає його вісь. Можливо, вважає Е. Штаєрман, колись існував міф про Януса як творця світу (в інших народів також є найдавніші дволикі боги неба). Культ Януса у відомий нам історичний час не одержав поширення, що теж зрозуміло для найдавніших космічних богів-деміургів [90, ІІ, 683-684].
Сатурн, подібно до Януса, навчив своїх підданих землеробства, виноградарства і цивілізованого життя. Приурочене йому свято (сатурналії) відзначалося 17 грудня, під час якого господарі та слуги мінялися своїми обов’язками й обмінювалися подарунками (ці свята розглядались як спогад про століття достатку, загальної волі та рівності, коли все було «навпаки»). У храмі Сатурна зберігалася державна скарбниця (що дещо зближує його з грецьким богом багатства Плутосом і через останнього — з богом підземного царства Плутоном), а дружиною Сатурна вважалася ототожнена з Реєю богиня родючості, багатих жнив і посіву Опс. Культ Сатурна був поширений здебільшого в Африці, де, як свідчить Е. Штаєрман, Сатурн злився з місцевими Ваалами і мав численних жерців. В астрології планета Сатурн (що є також планетою давньоєврейських племен) вважалася холодною, похмурою планетою, яка наділяла відповідними якостями людей [90, ІІ, 417].
Кронос — грецька відповідність римському Сатурну — був, як зазначалося, молодшим з титанів, який за намовою своєї матері Геї оскопив свого батька Урана і посів його місце. Запанувавши замість батька, Кронос узяв собі за дружину свою сестру-титаніду Рею, яка народила йому Гестію (богиню домашнього вогнища, покровительку невгасимого вогню — початку, що поєднує світ богів, людське суспільство і кожну родину), Деметру (богиню родючості та землеробства), Геру «волооку» (тобто «коров’ячу» — як єгипетська Хатор — вищу олімпійську богиню), а також синів — Аїда, Посейдона і Зевса. У період пізньої античності Рея ототожнювалася з фригійською Великою матір’ю богів і отримала ім’я Реї-Кібели, культ якої, як відомо, відрізнявся оргіастичним характером [90, ІІ, 379].
Кронос знав (за пророкуванням матері Геї), що його має позбавити влади власний син, тому тільки-но в Реї народжувалися діти, Кронос негайно ковтав їх, щоб запобігти здійснення пророкування. Однак Рея обдурила Кроноса, підклавши йому замість молодшого сина Зевса сповитий камінь, а сам Зевс був таємно виго- дуваний у печері на Криті. Змужнівши, Зевс обпоїв Кроноса чаклунським питвом, завдяки якому Кронос вивергнув назад братів і сестер Зевса, а останній очолив їхню боротьбу проти титанів на чолі з Кроносом. Унаслідок цієї титаномахії, як уже спостережено, Зевс скинув свого батька з його титанами-родичами і став новим головним богом у пантеоні олімпійських богів [90, ІІ, 15].
За орфічною традицією, яка дійшла до нас, Кронос примиряється з Зевсом і править у загробному світі на «островах блаженних», звідси, на думку О. Лосєва, виникло поняття про царювання Кроноса як щасливий і благодатний час, а народна етимологія зблизила ім’я Кроноса з найменуванням часу — Хроносом, що зробило його (як і Сатурна в римлян) символом невблаганного часу. Кроносу були приурочені свята — кронії (на кшталт римських сатурналій), під час яких господарі та слуги мінялися своїми обов’язками і «запановували невтримні карнавальні веселощі» [90, ІІ, 15].