Зміни в сільському господарстві та промисловості.

Наці­онально-визвольна революція 1648 р. й наступні воєнні дії підірвали економічну основу суспільного ладу. Була знищена земельна власність польських магнатів, а також значної кіль­кості як польської, так і полонізованої української шляхти.

Відроджувалася й зростала земельна власність православ­них монастирів. Київські монастирі мали в Київському полку 88 сіл і кілька населених пунктів у інших полках. Печерський монастир володів тільки на Стародубщині трьома волостями з 5 селами і 11 слободами. Всього на початку XVIII ст. монастирям належало в Гетьманщині майже 300 сіл і хуторів.

Чітких форм набрала земельна власність козацької стар­шини.

Економічною основою розвитку України традиційно зали­шалося сільське господарство, а його провідною галуззю — зернове землеробство. Прискореними темпами розвивалося сільське господарство Гетьманщини, Слобожанщини й За­поріжжя. Причому в старшинських і монастирських мает­ностях воно базувалося на використанні переважно найманої робочої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високо­продуктивна праця наймитів, досконала техніка й технологія обробітку грунтів вивели панські господарства на досить високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників, шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або пере­робленому вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки. Київський полковник Василь Дворецький у 1659 р.

Розширювалися посіви під технічні культури. Коноплі вирощувалися в усіх полках, але найбільше у Чернігівському, Стародубському й Сумському. Започатковувалася спе­ціалізація у вирощуванні цієї культури, яка дала поштовх розвиткові капіталістичних ма­нуфактур в текстильному виробництві. Значні зміни спостерігались у садівництві та городництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.

Важливе місце у господарстві різних груп населення за­ймало тваринництво. Тисячні отари овець, багато великої рогатої худоби й коней мали Іван Забіла, Василь Кочубей, Іван Мазепа та інша старшина. Велася селекційна робота, виводилися нові породи худоби. На кінному заводі полков­ника Федора Шідловського на Харківщині розводили коней української, польської, молдавської, перської та «рибин- ської» порід. Меншою кількістю живності володіли рядові козаки й селяни. Але досить часто зустрічалися господарства з 20, ЗО, а то й більше волами, кількома коровами й кіньми. Полтавські козаки Микола Коваленко і Назар Деркаченко мали відповідно по 20 і 26, Роман Сахно з Деркачів — 100, а Григорій Семенов з с. Лозової на Слобожанщині — 300 овець. Великі тваринницькі господарства виходили за межі звичного феодального виробництва, оскільки базувалися на використанні переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво України відіграло важливу роль у становленні суконних мануфактур і накопиченні багатства в руках під­приємливих старшини, шляхти, заможних козаків і селян.

Запоріжжя спеціалізувалося на веденні скотарства. У чи­сленних зимівниках козаки розводили овець, коней, корів, волів, свиней та іншу худобу й багато птиці. Зерно для січового товариства доставлялося переважно з Гетьманщини й Правобережної України. Не поривали з традиційними заняттями також українці, що проживали у Північному При­чорномор’ї та Криму.

У складних умовах перебувало сільське господарство пра­вобережних і західноукраїнських земель. Польський уряд послідовно захищав земельну власність шляхти силою. У той же час місцеві селяни, козаки й міщани, часто виганяючи або знищуючи польське панство, вважали звільнені землі своїми з повним правом розпоряджатися ними. З часом земельна власність польських магнатів і шляхти ставала до­мінуючою на Правобережній Україні. Панівні позиції зе­мельна власність інонаціональних феодалів займала також у західноукраїнському й північнобуковинському регіонах.

Значної шкоди сільському господарству завдавали майже безперервні воєнні дії, а також свавілля іноземних магнатів і шляхти. Скорочення чисельності селянства негативно по­значалося на рівні розвитку продуктивних сил. Але незважаючи на всі труднощі, селяни, козаки й міщани піднімали з руїн господарства і давали їм друге життя. Системи землеробства на визволеній від польської шляхти території були такими ж, як і на Лівобережжі. Місцеві жителі, завоювавши особисту свободу й землю, у 80-х роках перетворили Богуславщину, Фастівщину і Білоцерківщину на регіон з високопродукти­вним сільським господарством. Подорожніх вражали не­оглядні поля жита, пшениці, ячменю, великі отари овець, кіз, кінські табуни й стада волів та корів. На зайнятих польськими властями Північній Київщині, частково Волині й Поділлі почали відроджуватися фільварки. Але нездатність властей зобов’язати селян відбувати регулярні відробітки змусила польських панів перевести своїх селян на грошовий чинш або панщину за межами фільварків.

Зернове землеробство становило основну галузь сільсь­кого господарства навіть у гірських районах Карпат.

Занепад продуктивних сил у сільському господарстві спо­стерігався на Закарпатті. Скорочення майже наполовину по­сівних площ спричинило значне скорочення виробництва продукції землеробства й тваринництва. Приблизно те ж саме мало місце і на Північній Буковині. Господарське життя краю перебувало в глибокому занепаді. Панівною системою землеробства залишалося двопілля, а основним орним зна­ряддям — дерев’яний плуг і мотика. Відповідно й врожаї зернових культур були низькими.

Національно-визвольна війна справила значний вплив і на розвиток української промисловості. Склалися сприятливі умови для розвитку міст тих українських земель, що були визволені від польсько-шляхетського володарювання. На великі промислово-торговельні центри перетворювалися Київ, Ніжин, Переяслав, Прилуки, Лубни, Миргород, Чер­нігів, Полтава, Стародуб, Новгород-Сіверський. Всього на Лівобережній Україні налічувалося 38 міст, ремісники й торгівці в яких становили від 29 до 73 % усіх міщан. Най­більші міста розвивалися за магдебурзьким правом. Воно гарантувало незалежність міст від стар­шинських органів влади й закріплювало особливі права ку­пецтва та міщанства. З посиленням влади козацької стар­шини Гоголів, Лубни, Миргород та інші міста втратили магдебурзьке право і перейшли до розряду ратушних. Останні мали обмежене право на самоуправління. На них щодалі сильніше впливала козацька старшина. Кількість міст на Слобожанщині протягом другої половини XVII ст.

Ремесло на Лівобережжі та Слобожанщині роз­вивалося в межах цехової системи з її суворою регламен­тацією виробничих процесів. Але національно-визвольна війна послабила, а то й скасувала різні, в тому числі й цехові, заборони та обмеження. Нехтуючи ними, окремі ткачі, чоботарі й інші майстри дедалі частіше послуговувалися в своїх майстернях працею вільних наймитів. Вони застосо­вували нові прийоми та інструменти в своїй роботі. Ремесло перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Таким було чоботарювання (шевство) в Києві, Полтаві, Острі, вироб­ництво посуду в Чернігові, Печенігах, Чугуєві, Новому Ocko- лі, виготовлення продуктів харчування в Києві, Ніжині, Cra- родубі тощо. Але на шляху цього об’єктивного процесу сто­яли корпоративні інтереси цехових об’єднань, на захист яких виступали й правлячі кола. Полковники Полтавського полку в 1667 і 1709 рр. спеціальними універсалами закріп­лювали право цеху шевців м. Кобеляк на пошиття чобіт і обмежували збут виробів позацеховими майстрами. Полков­ник Стародубського полку в 1689 р. заборонив позацеховим ткачам вільну торгівлю своїми товарами. Захищав застарілі цехові порядки й російський уряд. Незважаючи на це, ре­месло поступово переростало у свою вищу форму — дрібно­товарне виробництво.

Швидкими темпами розвивались промисли. У текстильному виробництві створювалися розсіяні (децен­тралізовані) мануфактури. Цим видом підприє­мництва займалися козак П. Гончаренко з с. Сокілки По­лтавського полку, старшина К. Фрідрикевич Ніжинського полку, довірені особи гетьмана Івана Самойловича. У су- княрстві широко застосовувався гідравлічний двигун у ви­гляді водяного колеса. Він надавав промислу виробничої стійкості та здатності до подальшого розвитку. Виробництво базувалося на використанні переважно вільнонайманої ро­бочої сили й поділу праці. Розсіяні мануфактури другої половини XVH ст. підготували грунт для виникнення цен­тралізованих полотняних і суконних мануфактур на початку XVIII ст. Мануфактурний характер мав завод полковника Шидловського з пошиття кожухів під Чугуєвом. Він скла­дався з кількох амбарів, 40 чанів для квасіння шкір, двох поварень, приміщення для розгладжування шкір, сараю для товчіння деревної кори. Влітку цю роботу виконував млин з чотирма товкачами. На заводі працювало кілька десятків чоловік.

На великих селітроварнях, гутах, руднях і винокурнях також широко застосовувалися водяне колесо, вільнонай­мана робоча сила й поділ праці. Висока прибутковість таких підприємств призвела до того, що дедалі більше їх перехо­дило від багатих майстрів до рук козацької старшини й монастирів. Нові власники намагалися поставити в залеж­ність вільних працівників або замінювали їх залежними се­лянами з відповідними професійними навичками. Загалом промисли зберігали риси капіталістичної мануфактури, основи індустріального суспільства.

Розвивалися ремесла й промисли також на Запоріжжі. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому числі з виробництва холодної зброї, куль, ядер. У середині 70-х років тільки на Січі перебувало не менш як 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні верфі, де запорожці будували річковий і морський флоти. Хоч за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався турецькому, але створював йому найсильнішу конкуренцію на Чорному морі. Запорізьких майстрів не­одноразово запрошував царський уряд до Росії для вико­ристання їхнього досвіду в кораблебудуванні. Ремісники- українці жили й в Північному Причорномор’ї та Криму.

У неоднакових умовах перебували ремесла й промисли Правобережної і Західної України. Безперервні воєнні дії та панування інонаціональних феодалів серйозно перешко­джали розвиткові національної промисловості. Це напряму позначилось на становищі міст. Нападники неодноразово руйнували й спалювали дощенту Білу Церкву, Брацлав, Кор­сунь, Немирів, Умань та інші міста і містечка, Чимало ремісників загинуло, потрапило в полон або переселилося на Лівобережжя й Слобожанщину. Ремісничо-торговельне життя занепало. Навіть наприкінці XVII ст. так зване Нове місто Вінниці залишалося пустим, а Старе — нічим не відрізнялось від навколишніх сіл. Але творча енергія народу відроджувала сплюндровані міста, вдихала в них нове життя, робила їх більшими й розвинутішими. Жителі Студеників відбудовували містечко після турецького погрому 1663 р., польського — 1664 і 1672 рр. Навіть жахлива чума 1669 р. хоч і завдала містечку страшного лиха, але не зупинила його життя.

На відміну від Лівобережної та Слобідської України ба­гато правобережних і західноукраїнських міст перебувало у власності окремих магнатів і шляхти. У Брацдавському воє­водстві вони, наприклад, становили 94 % усіх міських по­селень. Кращі умови для розвитку мали міста, наділені ма­гдебурзьким правом. Найбільшими ремісничими центрами залишалися Львів і Кам’янець-Подільський. У Львові діяло ЗО цехів з виробництва різних товарів. Велося навчання ремісничим професіям вихідців з різних українських земель. Дедалі більше цехів об’єднували майстрів різних спеціаль­ностей — бондарів, гребінників, сідлярів, столярів, стель­махів тощо. В цеху з обробки дерева їх кількість переви­щувала 70 чол. Цехові майстри всупереч цеховим правилам послуговувалися найманою робочою силою, не дотримува­лися статутних вимог щодо розмірів і форм виготовлюваної продукції. Частина ремісників тікала з цехів і поповнювала ряди позацехових майстрів (партачів). Окремі ремесла за­непали. У Львові, наприклад, скорочувалось виробництво сукна, посуду, золотих прикрас, сідел тощо.

У промислах провідні позиції продовжували займати польські пани. Лише один С. Конєцпольський мав на р. Те­терев! 18 рудень. Те ж саме спостерігалося у виробництві скла, поташу, горілки тощо. Тільки незначною кількістю промислових підприємств володіли власники значних ка­піталів з числа українського православного духовенства, ко­зацтва й міщанства. Частина заможних українців виступала в ролі орендарів і суборендарів промислів, які належали польським магнатам і шляхті. Але така участь у підприєм­ництві гальмувала накопичення капіталів у руках українських підприємців. У млинарстві, винокурінні, гутництві та інших промислах спорадично використовувалася наймана робоча сила. Аналогічні процеси відбувалися й у промисловості Північної Буковини.