Переростання середньовічної промисловості в індустріальну.

На початку XIX ст. промисловість була представлена пе­реважно дрібними ремісничими майстернями феодального типу. Своєрідними острівцями серед них вивищувалися не­численні мануфактури, відкриті в попередньому столітті.

Купецький капітал глибше проникав і в таку традиційно поміщицьку галузь промисловості, як цукроваріння. Торго­вельна фірма «К. М. Яхненко та Ф. С. Симиренко» в 40-х роках відкрила три великі цукрові заводи в селах Ташлик, Руська Поляна й Городище Черкаського повіту Київської губернії. На відміну від багатьох інших, виробничі процеси в них велися на базі парових машин (паровиків). Крім К. Яхненка й Ф. Симиренка, цукрові підприємства почали будувати й інші представники української буржуазії, у тому числі брати Болдирєви, Бродський, Гальперін, Хацткель, Терещенко. Кількість купецьких цукроварень щодалі збіль­шувалась. Але на середину XIX ст. вони становили тільки 3,1 % усіх цукрових заводів.

Сприятливі умови для розвитку купецького капіталу були в сукнарстві, де переважало дрібнотоварне виробництво. Малі підприємства, на яких працювали 10— 15 найманих робітників, не могли конкурувати з більшими, з чого й скористалися купецтво та заможне міщанство. Вони почали активно відкривати середні за розміром суконні підприєм­ства на 3— 12 ткацьких верстатів, які протягом року давали до 10 тис. аршинів сукна. На підприємствах існував поділ праці, використовувалася наймана робоча сила, й це нада­вало їм рис буржуазної мануфактури. Такі мануфактури мали у 20-х роках іноземці Гааге і Шмідт на Волині, І.

Новий етап у розвитку українського сукнарства почався з 30-х років. У цей час виникають два головні його центри — в Дунаївцях на Поділлі та в Клинцях на Чернігівщині. Але якщо в Дунаївцях суконні підприємства належали переважно іноземним колоністам і були дрібними, то в Клинцях їхніми господарями були як українці, так, частково, й російські підприємці. З впровадженням машин і парових двигунів тут швидше ніж в інших регіонах почалася технічна рево­люція в українському сукнарстві. Перша парова машина на 24 к. с. з’явилася на мануфактурі Д. О. Зубова та Я. В. Сте- пуніна в 1841 р. Але підприємці стали активно їх впрова­джувати лише з 50-х років, 1 це одразу ж позначилося на підвищенні продуктивності підприємств. Причому кількість мануфактур у Клинцях за 1834— 1860 рр. зросла на дві оди­ниці, а робітників — більш як у чотири й сукна — у п’ять разів.

Дещо інша картина спостерігалася в Україні в цілому. Протягом 1823— 1860 рр. чисельність капіталістичних су­конних мануфактур зменшилася за одночасного збільшення кількості робітників і вироблюваної ними продукції. Нато­мість у 1848— 1860 рр. вотчинні мануфактури почали здавати свої позиції. Напередодні скасування кріпосного права ку­пецькі мануфактури виробляли приблизно 53 % усього сукна. Повільніше відбувалась індустріалізація полотняного вироб­ництва, яке зосереджувалося, головним чином, у селянських і міщанських господарствах.

Виробництво горілчаних напоїв майже повністю пере­бувало в руках поміщиків. Відносна простота одержання спиртних напоїв, їхня висока прибутковість стимулювали збільшення винокурень у поміщицьких маєтках. У своїй масі це були невеликі підприємства, на яких працювало 7—9 робітників із числа, найчастіше, кріпосних селян і вироблялося до 5 тис. відер горілки на рік. З 20-х років підприємливі власники гуралень для збільшення виходу спирту стали застосовувати парові перегонні апарати й рек­тифікатори.

Більшість скляних гут на початок XIX ст. перейшла від багатих майстрів у власність українських поміщиків. Остан­ні, як правило, використовували на допоміжних роботах власних селян, а на основних — вільнонайманих майстрів. Гути діяли переважно в центральних і північних районах України, багатих на необхідну сировину. На гутних підпри­ємствах існував поділ праці, характерний для мануфактур­ного виробництва. Гут було небагато: на 1815 р. їх налічу­валося 174, насамперед у Чернігівській, Волинській та По­дільській губерніях.

Промисловий капітал швидко підпорядковував собі ті галузі, які не становили особливого інтересу для поміщиків. Ними були вовномийні, цегельні, олійні, салотопні, мило­варні, свічкові майстерні тощо. Вони не вимагали великих грошових вкладень і тому були доступні для власників не­значних капіталів із числа заможних міщан або дрібних торгівців. На 1860 р. їм належало, наприклад, на Катери- нославщині, Херсонщині та Харківщині 128 салотопень про­ти 5 у 1814 р. Збільшувалася також кількість інших під­приємств. Поступово вони укрупнюються й перетворюються на невеликі мануфактури з використанням вільнонайманої робочої сили. У 50-х роках серед них виділялися шкіряні мануфактури купця Серебряникова й міщанина Кобця в Києві, а також інших багатіїв у Сумах та на Чернігівщині. В середині XIX ст. у Києві працювали великі цегельні Г. Бар- ського, М. Бубнова, І. Романовського. Досить поширеними на Харківщині, Одещині, Херсонщині та в інших місцевостях з розвинутим вівчарством були вовномийні. За розміром і характером праці вони були різними. На великих вовно­мийнях працювало по кількасот працівників, переважно жі­нок, й існував поділ праці.

З’являються нові галузі промисловості. Занепадає тра­диційне виробництво заліза з болотяних руд на Поліссі. Натомість у Донбасі зароджується плавлення заліза із за­лізних руд, нове явище в українській металургії. У 1800 р. на Луганському ливарному заводі вперше добуто чавун із місцевої руди на місцевому вугіллі. В 50-х роках у Бахмут- ському повіті та в Керчі почали працювати доменні печі. Однак виробництво заліза зростало повільно, й потребу в ньому задовольняли російські заводи, насамперед тульські та уральські.

У зв’язку зі зростанням попиту на машини з 30-х років зароджується національне машинобудування. Перше механічне підприємство на українських землях заснував у Катерино­славі в 1835 р. купець А. Заславський. Подібні виробництва почали відкривати українські підприємці й в інших місцях. Заводи харківських купців Р. Плетньова та І. Рижова, ки­ївських Дехтярьових виготовляли парові котли, гідравлічні преси та інше устаткування для цукроварень і гуралень. Крім того, українські майстри приступили до створення таких складних машин, як паровики, що приводили в дію різні механічні пристрої. Молотарки та віялки постачав від­критий у 1839 р. завод багатого поміщика Потьомкіна на Полтавщині. При великих цукроварнях створювалися ме­ханічні майстерні з виробництва заводського устаткування. З часом вони перетворювалися на самостійні механічні за­води, а їхня продукція розкуповувалася навколишніми під­приємливими ділками. Кінні приводи верстатів повсюди замінювалися паровими машинами. Машинобудівні підпри­ємства розташовувалися переважно в Київській, Катерино­славській, Херсонській та Волинській губерніях. Усього в Україні напередодні реформи 1861 р. діяло приблизно 20 машинобудівних заводів і майстерень. Зрозуміло, що вони не могли задовольнити потреби краю в машинній продукції. Значна частина машин завозилася в Україну з-за кордону.

У першій половині XIX ст. у технічному оснащенні про­мислових підприємств відбувалися якісні зміни. З впрова­дженням машинного устаткування з ЗО— 40-х років почалася технічна революція в національній промисловості. Машини й парові двигуни сприяли підвищенню продуктивності роботи фабрик і заводів, заклали підвалини для індустріалізації про­мисловості. Одночасно технічні нововведення зумовлювали нагальну заміну кріпосної робочої сили вільнонайманою.