Суперечливий характер сільського господарства.
Сільське господарство перебувало в неоднозначному становищі. З одного боку, розширювалися посівні площі під сільськогосподарські культури. Цей процес відбувався переважно за рахунок південного регіону, де вони протягом першої половини XIX ст.
збільшились у 25 разів. Удосконалювалися технологія обробітку грунтів і знаряддя праці, господарства неминуче втягувались у товарно-грошові відносини. З іншого боку, селянські господарства центральних земель України економічно занепадали. Це проявлялося насамперед в обезземелюванні поміщицьких селян, наділи яких дедалі більше переходили у власність поміщиків. Останні на власний розсуд замінювали кращі селянські на свої гірші землі, відводили кріпакам наділи далеко від сіл. Напередодні реформи 1861 р. розміри полів уже не могли вдовольнити мінімальні життєві потреби кріпаків. Господарства поміщицьких селян замість необхідних для прожиття 5 десятин мали в середньому в Подільській губернії по 1,2, а в Чернігівській до 3,6 десятин землі на ревізьку душу.Погіршувалась економічна спроможність і державних селян. Під тиском товарно-грошових та інших чинників вони часто змушені були продавати власні землі. Особливо активно цей процес відбувався серед козаків, військових обивателів і однодвірців Лівобережної України. Саме тому обез-
земелення державних селян цього регіону проходило швидше, ніж на Півдні. Розміри їхніх земель були більшими за наділи поміщицьких селян, але мало де доходили до рівня прожиткового мінімуму. На Лівобережжі й Правобережжі вони становили 3—4,6, а на Півдні — 6,7-9,6 десятин. Навіть при відносно кращій забезпеченості землею господарства державних селян розорювалися, не могли сплачувати податки й перетворювалися на недоїмочні. Щоб стягнути борги, казна продавала майно, хліб, худобу боржників, віддавала їх на «роботи» місцевим багатіям або ж здавала в рекрути.
Основним заняттям українського селянства залишалося зернове землеробство.
Люди вирощували різні зернові культури, але найбільше пшениці, жита, проса й гречки. Зростаюча грошова рента змушувала селян пристосовувати свої господарства до ринкових відносин. Найбільш підприємливі хазяї з цією метою вдосконалювали сільськогосподарські знаряддя праці, застосовували кращі способи обробітку грунтів тощо. Козак із містечка Опішня Полтавської губернії Матвій Дугельний винайшов машину для товчіння і віяння проса, яка вшестеро перевершувала продуктивність звичайних пристроїв. Козак Стеценко зробив полегшений плуг, доступний для господарств з малою кількістю волів чи коней. Народні умільці почали виготовляти невеликі плужки для оранки земель під картоплю, спеціальні катки для закату- вання насіння ярових культур. Але то була тільки народна творчість, ці вироби не поширювалися далі свого села чи найближчої округи. Більшість селян продовжувала користуватися традиційними плугами, ралами, сохами та іншими знаряддями праці й застосовувала трипільну чи перелогову системи обробітку грунту. Розвиток зернового землеробства гальмувався відсутністю в переважної більшості господарств необхідної кількості тяглової сили.Селянська земля чимдалі виснажувалась і давала щораз менші врожаї. Протягом 1839— 1855 рр. вони зменшилися на Лівобережжі та Правобережжі до «сам» — 2,9. Тільки в окремі урожайні роки врожаї зернових забезпечували необхідну норму (3 четверті для дорослого і 1,5 четверті для дитини) споживання хлібної продукції селянської сім’ї. Дещо краще були забезпечені селянські родини хлібом нг Півдні з його більшими земельними наділами й досконалішою землеробською технологією. Особливо це стосувалосі іноземних колоністів. Однак у цілому по Україні селянськ господарства в 50-х роках давали до 10 % всього товарной хліба. Більше зерна надходило на ринок із господарств дер-
24*
37: жавних селян, іноземних колоністів і значно менше від поміщицьких селян.
Щоб здобути якісь кошти, люди почали надавати перевагу тим видам господарств, які давали більш-менш сталі прибутки.
В різних регіонах вони були різними. У Полтавській та Чернігівській губерніях — це вирощування конопель, тютюну, на Півдні — льону, на Правобережжі — цукрових буряків. На Херсонщині та Катеринославщині селяни одержували більше прибутків від продажу кавунів, динь, соняшнику, на Харківщині та Полтавщині—свіжих, сухих і маринованих груш, яблук різних сортів, слив «угорок», «опішнянок» і «мгарок», вишень, на Миргородщині — часнику та цибулі. Ці товари продавалися на українських ринках, вивозилися до російських та білоруських міст, а також на Дон.Майже в кожній хаті сукали пряжу, готували нитки й ткали полотно чи вовняні тканини. Більшість умільців, які почали професійно займатися різними промислами, одержували сировину від тваринництва, рільництва тощо. У них також з’явилася певна спеціалізація. Селяни-майстри JIox- вицького, Кролевецького повітів Чернігівської губернії плели добрі рибальські сіті, Проскурівського, Летичівського (Подільська губернія), Васильківського й Таращанського повітів (Київська губернія) ткали багато мішковини, Харківщини — килимів, Кобеляцького й Миргородського повітів (Полтавська губернія) виготовляли високоякісні смушки, ряду повітів Чернігівщини — вироби з дерева. Надзвичайно поширилося чумакування — перевезення вантажів на далекі відстані.
Товарно-грошові відносини швидко вторгалися в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або ж змушуючи звикати до нових умов. Підприємливі поміщики активніше застосовували на полях машини та удосконалені знаряддя праці, що сприяло підвищенню врожайності зернових і технічних культур. Плуги, культиватори, борони та іншу сільськогосподарську техніку почали поставляти поміщикам заводи Браницького на Київщині, Шмідта на Катеринославщині, Фалька в Одесі тощо. Одночасно збільшилася кількість імпортної техніки, особливо на Півдні України.
Виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи й уже не могли забезпечити стабільного розвитку ні феодальних, ні селянських господарств. Тому кріпаки мусили продавати, а поміщики — купувати їхню робочу силу, незважаючи на те, що вона належала їм офіційно. Щоб одержати прибуток, поміщики за певну плату відпускали своїх селян на заробітки. Найбільше використовували наймитів заповзятливі поміщики й багаті колоністи Півдня України, які мали великі площі під зерновими культурами й травами. Під час жнив у їхніх господарствах наприкінці 50-х років щорічно працювало в середньому до 300 тис. наймитів з різних губерній. Поміщики й селяни дедалі більше переконувались у перевагах договірних відносин між собою.