Зменшення кількості поміщицьких і зростання чисельності державних селян.
На початку XIX ст. найчисленнішу верству селянства становили кріпаки, їхнє становище порівняно з попередніми роками погіршувалося. Дальше обезземелювання доповнювалося збільшенням різноманітних повинностей і податків.
Найтяжчою формою визиску залишалася панщина. Хоч царський уряд і обмежував її трьома днями на тиждень, але поміщики навчились обминати закон. Вони продовжували давати кріпакам такі «уроки», які вимагали значно більше часу для виконання. Панщина надовго відривала селянина від власного господарства, зв’язувала його ініціативу та підприємливість. Але, доводячи кріпаків до жебрацького стану, поміщики тим самим підривали економіку й своїх маєтків. Розорений працівник був непридатний для панських ланів.Російський уряд зробив спробу вийти з цього становища. У 1803 р. був виданий закон про так званих «вільних хліборобів». За ним поміщикам дозволялося звільняти селян
13 землею за викуп. Однак бажаючих дати волю кріпакам виявилося мало, і закон завис у повітрі.
Доведені до відчаю селяни тікали від своїх поміщиків на Південь, Кубань, Дон і там оголошували себе вільними людьми. Відбувався й організований відхід сільської людності з перенаселених регіонів України. Основним районом компактного переселення українців стала Кубань. Воно відбувалося своєрідними хвилями. В 1809— 1811 рр. на її землі переїхало 66 тис., у 1821— 1825 рр.— 48 і в 1848— 1849 рр.—
14 тис. селян і міщан переважно з Полтавської, Чернігівської та частково Харківської губерній. Кубань заповнилася білостінними мазанками, національним українським одягом і говіркою. Зовнішньо вона мало чим відрізнялася від лівобережних українських губерній.
Чисельність поміщицьких селян на 1858 р. зменшилася до 49,9 % усього селянства. Найбільше їх було на Правобережній Україні, регіоні з досить міцними кріпацькими традиціями. Прагнучи звести Україну до загальноросійського рівня розвитку, царський уряд усіляко намагався уніфікувати вільні верстви сільського населення до стану державних селян.
До них належали козаки, військові, обивателі, одно- двірці, кіннозаводські, частково старостинські, економічні, коронні, виморочні, банківські, відписні селяни, вільні хлібороби, євреї-землероби, колоністи, кантоністи, нижні військові чини та їхні нащадки тощо. Ці верстви мали й певні регіональні особливості. Так, колишні селяни коронних, ста- ростинських і ленних маетностей Правобережної України, на відміну від своїх сусідів на Лівобережжі та Півдні, продовжували відбувати панщину в господарствах власників- орендарів. На Півдні чисельність державних селян збільшувалася насамперед за рахунок різних воєнізованих груп людей, місцевих мусульман, переселенців і втікачів із центральних українських та російських земель. На Лівобережній та Слобідській Україні переважну більшість цього розряду населення становили колишні козаки та їхні нащадки, які продовжували зберігати якщо не права, то згадки про своє привілейоване становище в минулому.Кількість державних селян постійно зростала й на 1858 р. досягла 50,1 % усього селянства. Вони мали значно ширші права, ніж поміщицькі. На початку століття власті змушені були припинити передавання державних селян у приватну власність і приписування їх до казенних фабрик і заводів. У 1801 р. уряд дозволив їм купувати землі, що відкрило нові можливості для перетворення підприємливих селян на заможних землевласників. Тривалий час російський уряд забороняв державним селянам переходити до станів купецтва й міщанства, відкривати власні фабрики і заводи, займатися відкупами і підрядами. Але під тиском об’єктивних обставин та опору селян такі заборони з 1818 р. були відмінені зовсім або ж суттєво обмежені. Широкі права розпоряджатися землями мали козаки, однодвірці та іноземні колоністи.
Існувала невелика група удільних селян, що належали царській родині. Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та в Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближалися до поміщицьких. Крім інших платежів, вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім’ї. Тільки в 1858— 1859 рр. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.