Наслідки політико-адміністративних нововведень.
Початок XIX ст. ознаменувався спробами уряду Олександра І реформувати внутрішнє життя Російської імперії. Підтверджувалася «Жалувана грамота дворянству», чим додатково зміцнювалася соціальна база самодержавства, колишні колегії замінювалися міністерствами (1802), увага громадськості концентрувалася на проекті «державних перетворень» Михайла Сперанського та інших ліберальних заходах уряду.
Але багато з них залишилися тільки на папері. Після повстання декабристів царський уряд у 1826 р. заснував Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії, чим було започатковано регулярну таємну поліцію. Посилилася цензорська служба й одночасно свавілля та зловживання чиновництва. Бюрократизація всіх сторін суспільного життя набрала за царювання Миколи І небаченої раніше сили.Тривала уніфікація управлінської системи. У 1802 р. уряд ліквідував величезну Малоросійську губернію і натомість утворив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бессарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства. Щоб ослабити позиції польської шляхти після повстання 1830 р., царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської та Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію реформовано в Харківську. Вся територія України була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку XX ст. Губернії поділялися на повіти.
Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру над окраїнами, ліквідувати їхні національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався розростанням адміністративно-чиновницького апарату й посиленням контролю над внутрішнім життям України.
Ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники. Панування російської мови у канцеляріях, судах і побутовому спілкуванні заможної верхівки змушувало пристосовуватися до неї й ту українську інтелігенцію, котра хотіла зберегти національну культуру.Україна тяжко переживала спробу уряду перекласти тягар утримання армії виключно на плечі селянства. З цією метою голова департаменту військових справ Олексій Аракчеев почав із 1817 р. насаджувати військові поселення. До 1825 р. у Слобідсько-Українській, Катеринославській і Херсонській губерніях власті розмістили 16 кінних і 3 піхотних полки. З’явилися вони також у Київській та Подільській губерніях. Україна наповнилась довічними солдатами, з дитинства відірваними від своїх батьків і народу. Військовий статут регламентував усе життя поселенців — військову службу, роботу в полі, особистий час, родинні взаємини, у тому числі й одруження. Однак наміри царизму спертися у своїй політиці щодо України на своєрідне яничарське військо у вигляді військових поселенців зазнали невдачі. Деспотизм, нещадна муштра й жорстока експлуатація перетворили їх із вірних слуг на непримиренних противників режиму. Повстання бузьких поселенців у 1817, чугуївських — у 1819, шебелинських — у 1829 р. та інші стали серйозною пересторогою для царського уряду. Коли військо починає бунтувати, влада хитається. Тому уряд у 1857 р. мусив ліквідувати військові поселення, а поселенців перевести до розряду державних селян,