Книгодрукування. Мистецтво.

Українські друкарні були не просто місцем виготовлення книжкової продукції. Нав­коло них групувалися кращі інтелектуали, які займалися наукою та культурою. Однією з найбільших друкарень в Україні залишалася друкарня Києво-Печерської лаври.

Чи не найбільшою на західноукраїнських землях була Львівська друкарня, широко відома своєю продукцією да­леко за межами Галичини. Швидко нарощувала свою про­дукцію відновлена в 30-х роках Почаївська друкарня, її ви­дання знали в Болгарії, Македонії, Сербії та інших місцях слов’янського світу.

Царський уряд усіляко намагався перетворити Україну на свою духовну твердиню. Тому він перешкоджав упро­вадженню громадянського шрифту, який у російських дру­карнях був уведений на початку XVIII ст. Тільки в другій половині століття це відбулося в Україні.

Центром науки в Україні залишався Київ з його акаде­мією. Тут готувалися й видавалися праці, які принесли славу Україні. З цієї академії вийшов один із найвизначніших українських філософів Григорій Сковорода. Син незаможного козака з с. Чорнухи Лубенського полку, Сковорода (1722— 1794) став урівень з видатними мисли­телями свого часу. Після навчання у Київській академії він працював у Переяславській та Харківській колегіях, учив дітей козацької старшини, багато подорожував, одночасно популяризуючи свої ідеї. У філософії він, як і багато інших вихованців академії, став відходити від релігійної ідеології. У центр своєї системи філософ ставив людину.

В Україні в другій половині XVII-XVIII ст. відбувся перехід від історичних знань до історичної науки. Перша ви­значна історична праця того часу «Синопсис» (1674) ймовірного автора Армашенка була видатною подією у житті слов’янського світу. На початку XVIII ст. виходять літо­писи Григорія Граб’янки й Самійла Величка. За своїм змістом вони значно перевершували літописи першої по­ловини XVII ст. і фактично були одними з перших доско­налих історичних праць в Україні. У XVIII ст. з’являється «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах...» Петра Симоновського. Вважаючи покозачення народу головним змістом історії України, Си- моновський обгрунтував закономірність виняткових прав ко­зацької старшини в суспільстві, в тому числі й на автономію. Подібні ідеї пронизували й анонімну «Историю Руссов или Малой России», що з’явилася в рукописах наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Особливого поширення з другої половини XVII ст. набула полемічна література. Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Феодосій Сафо- нович та інші обстоювали ідею єдності усіх слов’ян у бо­ротьбі проти Туреччини і Кримського ханства. У творах полемістів проводиться ідея близькості українського та ро­сійського народів, схожості їхньої історичної долі.

Відходили в минуле житійні оповідання, паломницька проза, шкільна драма. У другій половині XVIII ст. релігійна основа літератури поступається місцем світським мотивам. Книги стали писатися розмовною українською мовою. Нова національна українська література почала формуватися на базі народної творчості. В цьому й була її сила та перспектива розвитку. Першим класиком нової української літератури став Іван Котляревський (1769— 1838).

Важливі зміни відбувалися в мистецтві. Художні полотна дедалі більше відображали світські сюжети, людину з її сві­том.

Удосконалюється містобудування. Архітектура цього пе­ріоду пов’язана з іменами Степана Ковніра (1695— 1786), Івана Григоровича-Барського (1713— 1785) та інших зодчих України.

Незважаючи на несприятливі політичні умови, культура Гетьманщини досягла свого апогею і визнання всієї Європи. Вихованці та професори Києво-Могилянської академії ви­соко цінувалися в багатьох країнах, насамперед у Росії. Феофан Прокопович фактично очолив ру­ську церкву і став ідеологом реформ Петра І, спрямованих на зміцнення влади монарха. «Вчена дружина» Прокоповича виступила ініціатором створення Академії наук у Петербурзі й проведення ряду державних реформ. Стефан Яворський у 1701 р. на базі академії братів Ліхудів відкрив у Москві Слов’яно-греко-латинську академію — перший вищий навчальний заклад у Росії. Він же став її президентом. До 1762 р. з 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були вихованцями Києво-Могилянської академії, а 95 її випуск­ників працювали професорами.

Чимало українців зайняли посади єпископів і митропо­литів. Найпомітнішою фігурою серед них був Дмитро Tyn- тало, митрополит Ростовський і одночасно автор знаменитих чотиритомних «Четьїв-Мінеїв». Українські інтелектуали ві­діграли видатну роль в організації шкільної мережі на прос­торах Росії. Тільки один Варлаам Ієницький відкрив семі­нарії в Астрахані, Коломиї, Пскові, Суздалі. Гедеон Виш- невський створив Слов’яно-латинську школу в Смоленську та школи в Дорогобужі. І таких прикладів чимало. Ректорами нововідкритих семінарій призначалися, як правило, вихо­ванці Києво-Могилянської академії. Українські вчені й цер­ковні діячі переносили на російський грунт кращі досяг­нення національної культури й суспільної думки. Вони зна­йомили російських читачів із драматичною літературою і театром, силабічною поезією. Багато зробили для навер­нення у християнство монголів, тунгусів, калмиків та інших народів.

З початку XVIII ст. починається своєрідна «українізація» духовного життя російського суспільства. Через впроваджен­ня тих елементів українізованої «руської» культури, що вже були досить європеїзовані, Петро І намагався прилучити Росію до передової європейської культури. Але робилося це насильницькими методами, без урахування відмінностей української та російської культур, що викликало природний опір росіян.

Одночасно в Гетьманщині та на Слобожанщині працю­вали російські архітектори, малярі, інженери, які переносили російську культуру на український грунт. Давши поштовх розвиткові російської культури, українська культура з кінця XVIII ст. почала зазнавати на собі дедалі більшого її впливу. Багато вихідців з України їхали на навчання в російські заклади здобувати професії інженерів, медиків, вчителів, ху­дожників й осідали в Росії. Одночасно з кінця XVIII ст. російський уряд масово направляв в Україну вчителів, свя­щеників, різного рангу чиновників-росіян. З їхньою допо­могою він намагався викорінити в українського народу на­ціональний дух, прищепити йому російські культурні цін­ності. Підтримувана всією державною машиною насильницька русифікація України набирала сили.

Чимало українців продовжували освіту в кращих універ­ситетах Польщі, Чехії, Угорщини, Німеччини, Австрії, Фра­нції та інших країн Європи. Повертаючись додому, вони збагачували національну культуру високими досягненнями світової цивілізації. Водночас культурно-освітні діячі Укра­їни працювали в багатьох навчальних закладах Західної Єв­ропи, знайомлячи європейську громадськість із культурою України. Паїсій Величківський, ставши настоятелем Няме- цького монастиря у Валахії, готував книги, навчав дітей грамоті, займався медициною. Група вихованців Київської академії на чолі з Козачинським у 1733 р. переїхала до Сербії й багато зробила для розширення шкільної мережі, забезпечення її підручниками, літературою. Не припинялися культурні зв’язки з Грецією та іншими країнами.