Усна народна творчість. Освіта.
Життя народу без усяких прикрас відображала усна народна творчість. У переказах, піснях, думах і легендах відбивалися найголовніші події. Серед них чи не на першому місці стояли визвольна війна XVII cτ., u герої та проводирі Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Нестор Морозенко та ін.
Народні твори цього циклу пройняті героїкою, патріотизмом, ідеєю належності до єдиної етнічної спільноти. Саме такими є думи «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Іван Богун», історичні пісні «Розлилися круті бережечки», «Засвистали козаченьки», «Чи не той то Хміль» та ін.У народній творчості віддзеркалювалась і соціальна тематика. Найболючіше дошкуляла селянам тяжка панщина, і народ у своїй творчості не міг пройти повз неї, тому й склав пісню:
І в неділю пораненню У всі дзвони дзвонять,— Отамани з козаками На панщину гонять.
Крім звичайних переповідних сюжетів, народ підносився до філософського узагальнення свого буття, задумувався над змістом свого життя, нерівністю серед людей:
Зле у світі, зле чувати, Тепер правди не видати. Тепер правду б’ють, карають, А неправду величають.
Багато пісень, переказів і легенд склали народні поети про Максима Залізняка, Івана Гонту, Олексу Довбуша, Івана Бондаренка та ін.
Після повалення польсько-шляхетської влади народ України дістав кращі умови для культурного розвитку, ніж це було за панської Польщі. При багатьох церквах і монастирях Гетьманщини й Запоріжжя діяли приходські школи, де мандрівні дяки навчали дітей читати, писати й рахувати. Грамоту знали не лише заможні люди, а й багато простих селян, козаків і міщан. Антіохійський патріарх Паїсій Алеп- пський під час свого перебування у Києві був приємно здивований майже поголовною писемністю жителів Києва.
У XVIII ст. початкових шкіл на Лівобережній Україні було не так уже й мало. Принаймні їхнє співвідношення з кількістю сіл було кращим, ніж у XIX ст.
У Ніжинському полку в середині XVIII ст. діяло 217, Лубенському — 172, Миргородському — 37 сільських шкіл. їх кількість вважалася недостатньою, й передові люди заходилися розширювати шкільну мережу. Одним із них став лубенський полковник І. Кулябка. З його ініціативи в 1760 р. у полку почали навчати грамоти і військової справи одну тисячу козацьких та селянських дітей. Незабаром те ж саме вже робили і в інших полках, унаслідок чого кількість письменних людей стала збільшуватися. Однак період освітнього піднесення тривав недовго. З ліквідацією Гетьманщини в 1764 р. чисельність шкіл та учнів у них поступово зменшилась. У 1789 р. на Лівобережній та Слобідській Україні відкрилися, як і по всій Росії, народні училища. З їх появою було покінчено з національною школою України й розпочато насаджування чужих за духом навчальних закладів.Шкільна справа на Правобережжі переживала тяжкі часи. З наступом католицизму почала зменшуватися кількість братських шкіл, які в першій половині XVII ст. вивели Україну в ряд найосвіченіших країн Європи. Закрилися Kpe- менецька й Гощанська, занепали колись знамениті Львівська та Луцька братські школи. Вони були передовими для свого часу навчальними закладами, їхні статути робили початкову освіту доступною для всіх, навіть для тих, «хто жив з милостині». Учителі мали ставитися з однаковою повагою до дітей як бідних, так і багатих людей. Звичайно, життя вносило корективи у шкільну справу. Братства не завжди могли допомагати матеріально незабезпеченим учням, і ті мусили самотужки дбати про своє існування. Поряд з українськими діяли школи для вірменських, грецьких і єврейських дітей.
Після загарбання Східної Галичини (1772) австрійський уряд почав насаджувати тут школи з німецькою мовою навчання. Проведена урядом Йосифа II шкільна реформа запроваджувала в краї одно- й чотирикласні навчальні заклади німецького типу. В сільській місцевості діяли приход- ські школи. Вони мали давати учням елементарні навички у сільському господарстві та промисловості.
На Закарпатті існували однокласні приходські школи, а в містечках і містах — три- та чотирикласні.Навчання у школах провадилося за підручниками, виданими у різний час і в різних місцях. Учителі продовжували користуватися «Букварем» (1574) Івана Федорова. Згодом з’явилися також інші підручники, зокрема «Букварь языка славенска» (1679), виданий у Москві вихованцем Києво- Могилянської колегії Симеоном Полоцьким. Діти вчилися читати за часословами і псалтирями. Найпопулярнішим підручником із церковнослов’янської мови на українських і російських землях протягом майже двох століть вважалася «Грамматики славенския...» (1619) Мелетія Смотрицького. Протягом 100 років головним підручником з історії був «Синопсис», виданий у Києві. З виникненням вищих навчальних закладів у Москві та Петербурзі тут почали готувати вчителів і для українських шкіл. Тим самим посилювався наступ на українську мову, навчальну систему й виховання дітей.
Середню освіту в Україні давали колегії. Серед них у другій половині XVII ст. найавторитетнішою не тільки на українських, а й на інших слов’янських землях вважалася Ки- єво-Могилянська колегія. З її стін вийшло чимало відомих діячів науки та культури всього слов’янського світу. Її вихованець Іван Максимович у 1700 р. відкрив у Чернігові Малоросійську колегію, до якої приймали всіх бажаючих. У 1776 р. власті перетворили її на духовну семінарію. Прогресивно настроєна інтелігенція домоглася відкриття в 1738 р. Переяславської колегії. На Слобожанщині з 1727 р. діяла Харківська колегія. Тут уперше в українських школах стали викладатися такі предмети, як інженерна справа, артилерія й геодезія.
Вищих навчальних закладів на території України було мало. В 1701 р. царський уряд визнав Києво-Могилянську колегію академією. Вона мала восьмикласний із дванадцятирічним терміном навчання курс. Вивчалися граматика, поетика, риторика, філософія, богослов’я, співи, малювання, катехізис, геометрія, слов’яно-руська (тодішня літературна українська) мова, церковнослов’янська, польська, давньоєврейська та грецька мови. Давалися також певні знання з природознавства, астрономії, історії та географії. В академії дістали освіту багато видатних людей свого часу. Поступово царський уряд насаджував у ній релігійні предмети, й у 1798 р. їй надано статус духовного закладу.
На західноукраїнських землях вищим навчальним закладом у 1661 р. став Львівський університет. Після переходу Східної Галичини під владу австрійської монархії уряд створив при ньому Український інститут із кількох кафедр. Але в цілому викладання в університеті велося німецькою мовою. Уряд у 1790 р. фактично ліквідував самостійність університету, підкоривши його владі відповідної урядової установи.