Звичаї та обряди.
Духовна культура народу вбирає в себе його колективну пам’ять. Найголовніше місце в ній належить обрядам і звичаям, які визначають норми поведінки людей у суспільстві. Сімейні обряди та звичаї українців своїм корінням сягають глибокої давнини, часто навіть язичницьких вірувань.
Людина переживає три найврочистіші моменти — народження, одруження і смерть. Саме з ними пов’язані найчастіше обряди та звичаї, котрі несуть на собі вплив давніх традицій.Сім’я в Україні мала патріархальний характер, коли її очолювали батько або дід. Вони визначали господарське, економічне, сімейне й духовне життя родини. Але велика роль належала й жінці. Після смерті чоловіка вона ставала головою роду, хоч часто це траплялось і при чоловікові. Життя в Україні другої половини XVII— XVIII ст. склалося так, що чоловіки значну частину року не були вдома. Часті воєнні походи й торговельні справи надовго відривали їх від домівок, і тоді владу в сім’ї перебирала жінка. Такі обставини змінювали характер української жінки. Вона ставала самостійною, заповзятливою, здатною вийти зі скрутного становища, незалежною і твердою за характером, з високим почуттям власної гідності. Дружина Семена Палія Феодосія за відсутності чоловіка керувала життям усього полку, не гірше за козака трималася на коні й видавала полчанам універсали щодо виконання різних військових обов’язків. Дружина гетьмана Івана Скоропадського керувала не тільки господарством, а й своїм чоловіком. І таких прикладів було чимало.
У XVIII ст. велика сім’я, що складалась, як правило, з трьох-чотирьох поколінь, почала розпадатися. Головною причиною цього став дальший розвиток капіталістичних відносин. Він відривав чоловіків та жінок від родини й змушував їх іти в найми як у ближчі, так і у віддалені місцевості. Водночас для них відкривалася можливість розбагатіти й дістати економічну незалежність від батьків.
Найшвидше індивідуальні сім’ї почали створюватися в містах, повільніше — в містечках і селах.Врочистостями були обставлені родини. Хрещення вважалося прилученням дитини до справжнього життя. На роль хрещених батьків запрошувалися, як правило, найближчі родичі — брати та сестри подружжя. Однак ними могли бути й найближчі друзі та сусіди, надійні й чесні люди, здатні замінити дітям справжніх батьків на випадок якогось лиха. Дітей виховували в дусі такої ж поваги до хрещених батьків, як і до рідних.
Традиційний весільний обряд українців складався з трьох частин — сватання, заручин і весілля. Коли парубок ставав на порі, батьки, за його згодою чи без неї, засилали поважних людей до дівчини. Ті з хлібом з’являлися в домі потенціальної нареченої і, як правило, в алегоричній формі, з жартами й примовками, сватали дівчину. Після згоди батьків та дівчини, а інколи й без її згоди, відбувалися заручини. Батьки наречених сходилися й домовлялися про придане (посаг) і саме весілля. Серед багатих людей практикувалися шлюбні договори між молодими, де перелічувалися речі посагу й регулювалися майнові відносини між чоловіком і жінкою. На випадок розлучення майно поверталося його власникові.
Головним дійством одруження вважалося весілля. Без нього шлюб був недійсним. Навіть якщо наречених вінчав піп, але не було весілля, то громада його не визнавала. Вінчання могли відбуватися до, під час і після весілля.
До весілля наречена та її сім’я готувалися заздалегідь. Пряли, ткали, вишивали, купляли різні речі. І на весіллі наречена виступала, як правило, «в білій вишитій сорочці, плахті, червоній запасці, червоних чоботях і білій свиті, з вінком на голові». Наречений одягався в сіру свиту й шаровари, підперезані яскравим поясом, червону або чорну шапку, взував чоботи.
Саме весілля відбувалось як урочисте, пишне дійство, веселе й щасливе. На нього збиралися вся родина з обох сторін, найближчі сусіди, друзі. Одружені жінки пекли коровай із найкращого борошна. В неділю наречений імітував викрадення нареченої.
При цьому мусив сплатити за неї викуп братові або комусь із близьких родичів-чоловіків. Мати нареченої зустрічала нареченого на символічному коні — вилах або кочерзі. Тут же наречену покривали хусткою чи наміткою, що символізувало її перехід у стан одруженої жінки. Батьки роздавали гостям коровай, а ті обдаровували молодих. Після цього наречена з родичами їхала до хати молодого, де продовжувалося гуляння.Розлучення відбувалося просто. Досить було заявити про це близьким родичам чи властям і внести невелику суму, щоб шлюб визнавався недійсним. Церква боролася проти розлучень і врешті-решт добилася свого.
Найбільш християнізованим був похорон. На XVIII ст. вже утвердилися проповіді-казання, поминки покійних на 9 і 40 день після похорон та через рік.
Свята люди відзначали різними розвагами — піснями, танцями, ігрищами або ж іншими відповідними моменту дійствами. Серед свят найбільше шанували Різдво, Великдень і день Купали.