Матеріальна культура.

Матеріальна культура багато в чому визначає етнічне обличчя народу. В процесі історичного розвитку відбувається постійна еволюція її складових, у ході якої відмирає старе, несуттєве, а залишається найістотніше.

З розвитком господарства в період пізнього середньовіччя вдосконалювалися сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці. На відміну від попередніх років форма лемеша укра­їнського плуга стала асиметричнішою, а регулювання лег­шим. Він набув звичного для нас вигляду, хоча й мав певні відмінності в тому чи іншому регіоні. Наприклад, на Поліссі з його супіщаними грунтами люди широко користувалися легкими плугами. В українців уперше серед слов’ян з’яви­лося багатозубе бороноподібне рало, набагато продуктивніше за свого однозубого попередника. Поліська соха, хоч і за­лишалася подібною до білоруської та російської, мала й свої особливості: вона відсувала грунт лише на один бік, а не на обидва, як це робила російська соха. На зміну дерев’яним волокушам у центральних районах прийшла де­рев’яна борона.

Удосконалювалися також ручні знаряддя обробітку грун­ту. Традиційна в українців мотика почала змінюватися й набула форми сапи різної конфігурації. Масивнішою сапою обробляли землі під виноградники, кавуни й дині, а лег­кою — під городні культури.

Землю засівали зерном із мішка, взятого на перев’язь через плече. Тільки на Поліссі люди насипали його, як і росіяни, в легкі дерев’яні корзини. Зернові культури жали переважно серпами, а косили тільки гречку й траву. Льон і коноплі «брали» руками. Зерно молотили традиційними ціпами, але почали вже ширше використовувати й каток. Інколи хліб вимолочували кіньми, проганяючи їх кілька разів по розкиданих на току снопах. Зерно віяли вручну за допомогою дерев’яних лопат, підкидаючи його вгору.

Деякі зміни відбувалися й у ремісничих знаряддях праці. Люди частіше використовували для обробки конопель і льону дерев’яні терниці, гребені й веретена для виготовлення тканин. Поряд із вертикальним став застосовуватися гори­зонтальний верстат. Швидко впроваджувалося водяне ко­лесо, яке значно підвищувало продуктивність праці. З його допомогою мололи зерно, кували залізо, терли й фолювали сукно, навіть пиляли дерево на лісопилках (тартаках). У 1751 р. у Батурині під керівництвом іноземного майстра Гиршбергера почала діяти машинна «пильниця».

Зміни в суспільстві супроводжувалися й змінами в засобах пересування. Заможна старшина наслідувала європейців і за­водила собі іноземні карети. За їхнім зразком місцеві май­стри робили й прикрашали коляски-напівкарети, «будки», «спальні». Для освітлення дороги спереду чіпляли ліхтарі зі слюдяними шибками. В таких каретах можна було по­дорожувати досить комфортно. Користувалися також брич­ками, лінійками, таратайками тощо. Для перевезення ван­тажів виготовляли вози, котрі у разі необхідності можна було подовжувати. Кузови мали різні форми — глибокі й мілкі, довгі та короткі — у вигляді дощаних, драбинчастих і плетених коробів. Удосконалилися чумацькі мажі. Деякі з них були оздоблені, як справжні витвори мистецтва, ху­дожньою різьбою й національним розписом. У другій по­ловині XVIII ст. з’явився різновид мажі — хура. У цей час ширше почали використовувати гнуті ободи. Для їх виго­товлення будували спеціальні печі, ставили великі котли і різні пристрої. Взимку люди їздили різноманітними сань­ми — гринджолами, оплетами, глабцями тощо.

Засобами пересування на воді були довбанки, байдаки, липи, обшиванки, баркаси, струги, окренти, щугалії, шкути, дуби, лодьї. Вантажі перевозилися плотами, зв’язаними ло­зою або мотузками. Переправлялися через річки за допо­могою поромів або човнів.

Як і раніше, забудова українських поселень була різнома­нітною — вуличною, безсистемною, круговою, рядовою ТО­ЩО. Якщо на Поліссі, наприклад, переважала вулична за­будова, то в лісостеповій та степовій зонах — безсистемна. Однак і тут поступово формуються вулиці, обабіч яких роз­ташовувалися хати й городи. Жителі часто обкопували села ровами або обгороджували земляними валами. Проте зага­лом оборонні споруди поступово старіють, осипаються і зникають. На красивих і зручних місцях височіли церкви, а на околицях — вітряки.

Для спорудження житла використовували здебільшого місцеві матеріали. Зі зникненням лісових масивів населення степової та лісостепової зон почало будувати так звані ха- ти-мазанки. Каркас робили з тонкого дерева чи хмизу й обмазували з обох боків глиною. Печі ставили з димарями, і це дивувало подорожніх, котрі відзначали чистоту й аку­ратність українських жител. Такими особливостями, як гли­няні підлоги, відсутність підклітей і погребів українське по­мешкання суттєво відрізнялося від російського. На Північ­ному Причорномор’ї житла споруджували з черепашнику, а на Буковині, в Карпатах, на Закарпатті та Поліссі основним будівельним матеріалом залишалося дерево. На Запоріжжі незаможні люди копали землянки або бурдюги з оплетеними хмизом стінами й накатом з дерева. У карпатському регіоні населення ставило довгу хату, а під одним з нею дахом— комору, хлів, стайню та інші господарські будівлі. В решті регіонів господарські приміщення заможних людей будува­лися окремо.

Хати простих людей були переважно двокамерними (кім­ната—сіни), а заможних—інколи й трикамерними (світли­ця—сіни—світлиця). Козацька старшина, заможні міщани й пани зводили багатокімнатні, інколи й двоповерхові бу­динки із заскленими вікнами. Для кращого обігріву викла­дали груби й оздоблювали їх високохудожніми кахлями та настінними розписами. У звичайних житлах печі й груби часто розмальовували за близькими й зрозумілими сюже­тами.

Значні зміни відбуваються й в одязі.

Основним натільним одягом чоловіків і жінок залиша­лася сорочка. Як і раніше, в ній був вузенький комірець переважно з червоним шитвом і двома поворозками для зав’язування. Сорочки носили поверх штанів або заправляли в них. Самі штани шили двох типів: у центральних і пів­денних районах — широкі, у вигляді шароварів, а в Кар­патах — вузькі, в обтяжку.

Жінки на сорочки вдягали запаски, обгортки, плахти. Поряд з ними у XVIII ст. дедалі частіше почали з’являтися спідниці, корсетки і юпки. Спочатку їх носили заможні, а потім і бідніші жінки. Поверх одягу полюбляли чіпляти прикраси із золотих чи срібних дукатів, хрестиків, намиста тощо. Хто не мав грошей на дорогоцінності, обходився мідними чи скляними прикрасами. Жінка завжди залиша­лася жінкою і любила красиво вдягатися. Обов’язковим ат­рибутом убрання заміжньої жінки вважався очіпок, на який пов’язувалися намітка, серпанок або хустка. Дівчата ходили простоволосі або в хустках. На свята дівчата з простих сімей прикрашали голови вінками з квітів, а заможні — так зва­ними корабликами.

Чоловіки вдягали на голови шапки різних форм: в одному випадку — високі із суконним верхом, в іншому — з низь­ким плоским верхом. Як матеріал використовувалися смуш­ки сивого, чорного чи сірого кольорів. Широку популярність не тільки в Україні, а й за її межами почали здобувати решетилівські смушки (від містечка Решетилівка Полтавсь­кого полку).

Звичним для чоловіків і жінок був верхній одяг — свита й опанча. Дедалі частіше населення починало носити, осо­бливо на Лівобережній Україні, кобеняки. На Півдні були поширені повстяні бурки, що захищали людей не тільки від вітру та дощу, а й від легких морозів.

Характерною ознакою одягу запорожців були різноко­льорові верхи шапок у козаків різних куренів, а також ша­ровари. Виборні городові козаки вже мали певну уніфор­му — синій каптан, білі штани, шапки з червоною околицею та чоботи. Козаки-підпомічники не мали форми, а носили повсякденний одяг. За холодів поверх каптана напинали опанчу. Вона опускалася до литок, мала накидні поли та інколи розрізані внизу рукави, які закладалися за плечі.

Старшина, шляхта та інші можновладці брали за взірець зарубіжний одяг із дорогої тканини.

На початок XIX ст. їжа українців урізноманітнилася й стала більш поживною. Як і досі, найчастіше вживалися традиційні каші, лемішки, кваші, кулеші, галушки. Багато споживали хліба. Поряд із ними дедалі частіше на столах з’являвся борщ, заправлений товченим нутряним салом — Здором. Існували різновиди борщу — зелений, з капустою і буряками, буряковим квасом та іншими компонентами. В приготуванні борщу фантазія українських майстринь не знала меж.

На другі страви подавали локшину, вареники, гречані пампушки, кисіль тощо. Основною калорійною їжею людей стало свиняче сало. Його, як і сьогодні, їли в різному вигляді, й воно не раз рятувало людей у скрутні години життя. З м’ясних страв найчастіше вживали, за І. П. Котляревським, «баранів варених», «ковбаси», «свинячу голову до хріну», «смажені кури, гуси, качки», з «підливою індики», «хляки», «печінку», смажену «ветчину» тощо. Дуже поширеними були рибні страви з карасів, сомів, щук, лящів, линів, тарані, чехоні тощо. Вони подавались у смаженому, вареному, в’я­леному, сушеному, соленому виглядах. Люди могли ласувати й осетровими рибами, які водилися в Дніпрі та Чорному морі.

Ласощами вважалися бублики, пірники (пряники), ма­ковники, макуха, патока, буханчики пшеничні, коржі, мед, кавуни, дині, фрукти у свіжому та сушеному вигляді. Пили сирівець, квас, узвар. Робили різноманітні горілки — просту, оковиту, тернівку, яблучну, ганусівку тощо.

При достатку харчувалися чотири рази на день. Най- ситнішими періодами були осінь, коли завершувалось зби­рання врожаю, та початок зими, коли починався забій ху­доби. Найголоднішими — кінець зими і початок весни: тоді в їжу йшли трави — лобода, щавель, різні дикоростучі плоди і ягоди. Найкраще харчувалися заможні люди. їжа в них була більш різноманітною і поживною, ніж в основної маси людей.