Еволюція соціальної та національної структури населення.

Революція 1648 р. та наступна національно-визвольна війна спричинили значні зміни в соціально-національній структурі населення України. На різних українських землях вони ви­являлися по-різному.

Створювалося нове українське суспільство. Місце вигна­ного чи знищеного польського панства намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, а також вище православне духовенство. Соціальною опорою Української держави стала козацька старшина, яка поступово перетворювалася на окремий стан. Причому вона формувалася на ширшій і демократичнішій основі, ніж до­воєнна шляхта, і повніше враховувала інтереси різних верств суспільства. Звідси її прогресивніший характер порівняно з попередніми панівними колами.

Старшина формувалася з різних кіл населення. Але го­ловним її соціальним джерелом залишалось козацтво. З ньо­го походила більшість полковників, сотників та іншої стар­шини. В основному старшинство складали українці, частина ж старшини була інонаціонального походження: полковник Райча — волох, Іван Сербин — серб, Іван Донець — ро­сіянин, Томара — грек і т. ін. Загальна кількість старшини становила на Гетьманщині 540 чол. Це була невелика, але мобільна політична сила, котра прагнула юридично виді­литися з маси населення.

Перетворення козацької старшини на панівний стан сус­пільства відбувалося шляхом середньовічної імунізації. Цей про­цес відзначався суперечливістю, уповільненістю, але вод­ночас і незмінним прогресуванням. Від надання привілеїв окремим особам в економіці, судочинстві, фінансах і ад­міністративних правах уряд переходив до імунізації всього стану. Якщо в Березневих статтях 1654 р. право володіння маетностями надавалося лише гетьману, то в наступних — всій старшині.

На Гетьманщині збереглася та українська шляхта, що взяла участь у боротьбі проти польсько-шляхетського панування. Присягу на вірність російському цареві склали 188 шляхтичів, переважно з Білоцерківського полку. Нас­правді їх було більше. Під час вироблення у січні 1654 р. умов перебування України в складі Росії шляхта зробила спробу домогтися собі особливих прав. За спиною Богдана Хмельницького її представники передали керівникові ро­сійського посольства Василю Бутурліну прохання, аби «шля­хта була між козаками знатна і судилась би за своїми пра­вами» і щоб лише з-поміж неї призначалися вищі урядовці. Діставши відмову, шляхта просила Бутурліна нічого не го­ворити гетьману, побоюючись його гніву. Такі побоювання були небезпідставними. Перебравши владу до своїх рук, козацька старшина не збиралася ні з ким її ділити. Шляхті не залишалось нічого іншого, як завойовувати привілейоване місце в суспільстві через старшинські посади.

З шляхти походили Антон Жданович, Василь Дворець­кий, Григорій Гуляницький, Павло Тетеря та інші полков­ники. Березневі статті 1654 р. закріплювали за старшиною її особливі права та вольності. Вони й стали юридичною підставою для панівного становища шляхти в суспільстві. З часом вона розчинилася в масі козацької старшини й заможного козацтва. Але пам’ять про привілейоване по­ходження вона зберігала надійно і при першій-літпій нагоді намагалася матеріалізувати його на практиці.

Православне духовенство Геть­манщини перетворилося з переслідуваного на привілейований стан суспільства. Українська держава гостро потребувала ідеологічної сили, яка б обгрунтовувала її право на існу­вання, давала відсіч католицькій експансїї та підтримувала соціальний спокій у суспільстві. Останнє було особливо актуальним в умовах, коли, як з прикрістю зазначав ви­датний культурно-освітній діяч Антоній Радивиловський, «у минулі віки на слова проповідничі мертві вставали і слухали, а тепер живі слова божого слухати не хочуть». Гетьманська адміністрація всіляко підтримувала намагання духовенства зайняти відповідне місце в суспільстві. Спочатку вона захищала інтереси монастирів—кожного зокрема, а згодом почала надавати привілеї духовенству в цілому як визначеному стану. Глухівські статті 1669 р. звільнили мо­настирські маєтки від загальнодержавних податків. Лівобе­режне духовенство поступово відновлювало юрисдикцію над залежними селянами. Тільки ухвалення смертних вироків залишалося в компетенції місцевих полковників і вищої судової влади.

Зміцнення станових прав дало змогу українському духо­венству тривалий час протистояти спробам московського па­тріархату підкорити собі Київську митрополію. Остання зда­вна підлягала константинопольському патріархові, контроль якого обмежувався фактично висвячуванням київського ми­трополита без втручання у внутрішні справи митрополії. Таке становище ієрархи намагалися зберегти і в складі Ро­сійської імперії. Влітку 1654 р. вони звернулися до росій­ського царя з клопотанням визнати їхнє підпорядкування виключно константинопольському патріархату. Прохання залишилось незадоволеним. Відносини між вищим україн­ським духовенством і російським урядом загострилися після смерті у 1657 р.

За наполяганням нижчого духовенства й козацької стар­шини до проекту Переяславських статей 1659 р. було внесено пункт щодо висвячення київського митрополита московсь­ким патріархом. Але навіть така половинчастість не влаш­товувала царський уряд, і він не був затверджений. Втім уже за два роки царизм без згоди константинопольського патріарха призначив блюстителем Київської митрополії Фи­лимоновича. Невдоволення декого з ієрархів та козацької старшини не завадило московським властям і оточенню гетьмана Івана Брюховецького записати в Московські статті 1665 р. пункт про те, що на посаду київського митрополита призначається російський духовний чин. Усі спроби ієрархів відновити церковну незалежність виявились марними. У 1687 р. залишки автономії Київської митрополії були ліквідо­вані, й вона підкорялася московському патріархату.

Особливе місце в структурі правлячих кіл Гетьманщини займав міський патриціат, що зазнав значних втрат в роки війни. Феодалізована частина міського патриціату не становила якоїсь значної суспільної сили й не могла успішно конкурувати з козацькою старшиною чи духовен­ством. Основна маса міського патриціату віддавала перевагу промисловому підприємництву й торгівлі як головному дже­релу збагачення.

Ще на першому етапі національно-визвольної війни геть­манська адміністрація взяла курс на поступове відновлення відособленості податних станів. У Березневих статтях 1654 р. місце селянства в соціальній структурі населення визначалося так: «Хто пахотний селянин, той буде повин­ність звичну... віддавати, як до цього». Але швидко пере­творити селянство на залежну податну масу за тих умов було неможливо. Надто сильним залишалося селянство, над­то свіжими були його епохальні завоювання, здобута в боях свобода.

Тому намагання властей відновити колишню залежність селян викликало загострення соціальних суперечностей. Досить виразно воно проявлялось у небажанні підкорятися властям і в самовільному покозаченні. Доводячи особисту участь у національно-визвольній війні чи військових діях наступних літ, селяни переходили до стану козаків. Кількість селянства в 1665 р. скоротилася порівняно з 1654 р. у Миргородському полку на 43,9, у Полтавському та Ніжинському полках на 74 % у кожному. Тільки з 90-х років під тиском власницьких устремлінь козацької старшини, шляхти й монастирів чи­сельність лівобережного селянства почала швидко зростати. У Прилуцькому полку, наприклад, за 1666— 1713 рр. його приріст становив 136,3 %, що майже в 5,7 раза більше від можливого природного. Таке могло статися лише за рахунок оселянення козацтва. Кількісне зростання селянства напри­кінці XVII — на початку XVIII ст. свідчило про повернення старих порядків і перетворення маси вільного населення на залежне.

Селянство Гетьманщини поділялося на декілька розрядів з різним рівнем особистої залежності. Найчисленнішу групу населення становили селяни «вільних» військових сіл. У 1666 р. в них налічувалось 24604 двори.

Групу залежних селян становили піддані старшини, мо­настирів і шляхти, кількість яких незмінно зростала пере­важно за рахунок селян «вільних» військових сіл. Усі вони ще не були закріпачені, зберігали можливість переходу від одного власника до іншого. Не існувало жодного законо­давчого акта, котрий би запроваджував кріпосну залежність цієї категорії сільського населення. За Глухівськими стат­тями 1669 р. селяни частини старшинських і монастирських маетностей, одержаних від царського уряду, потрапили в судову залежність від власників. Це був один з кроків на шляху обмеження особистої свободи виробників. Кількість залежних селян зростала. Якщо в 1657— 1672 рр. старшина, шляхта і монастирі одержали у своє володіння 275, то в 1673— 1709 рр. — вже 480 сіл і хуторів. Одночасно змен­шувалася кількість магістратських і ратушних сіл. Відбувався відплив селянства з однієї сфери підпорядкування до іншої, з розвинутішими феодальними відносинами.

Характерною особливістю соціальних відносин на Ліво­бережжі стало переростання особистої залежності селянина на залежність кріпосницького характеру. Почалося так зване повторне закріпачення селянства. Воно виявлялось у праг­ненні адміністрації дедалі міцніше прив’язати підданих до наділів. Місцева влада забороняла їм продавати наділи сто­роннім особам без дозволу власника села, у порушників забиралися ниви, врожаї або їх взагалі виряджали з села. Існували також заборони продавати залишені землі. Обме­ження особистої свободи сільськогосподарського виробника і запровадження наприкінці XVII ст. одно- або дводенної панщини започаткували тенденцію до еволюції соціальної за­лежності в залежність кріпацьку. На цьому шляху Гетьман­щина наздоганяла Росію, де кріпосне право було юридично оформлене в 1649 р. Проте законодавчому утвердженню кріпацтва перешкодила складність політичної обстановки, незавершеність процесу формування великої земельної вла­сності й ліквідації соціально-економічних здобутків рево­люції 1648 р., сила і антикріпацькі настрої селянства.

Другим за чисельністю станом суспільства вважалося козацтво. Його привілеї були узаконені ще в перші роки національно-визвольної війни. Козацтво звільнялось від загальнонародних повинностей і поборів, мало право власності на землю і ряд пільг в торговельно-промисловій діяльності. Судити їх могли тільки козацькі суди різних рівнів. Права козаків передавались у спадок. Причому спо­чатку вони зберігались як за дітьми, так і за козацькими вдовами. Але вже за Московськими статтями 1665 р. ко­зацька вдова після виходу заміж за посполитого їх втрачала. В окремі роки царські воєводи намагалися заборонити ко­закам одружуватись із селянками і міщанками, що викликало спалах обурення всього місцевого населення.

Кількість козаків після об’єднання України з Росією ви­значилась у 60 тис. чол. Але в умовах ліквідації штучних перепон між станами гетьманський уряд так і не наважився складати реєстр, який би відділив козацтво від інших со­ціальних груп населення. Його кількість коливалася від 100 до 300 тис. чол. Незважаючи на всі спроби правлячих кіл ізолювати стани, лави козаків повсякчас поповнювались. І це незважаючи на те, що до козацьких списків дозволялося вписувати мігрантів, міщан і лише в окремих випадках віль­них селян.

Заможні верстви суспільства вели потужний наступ на права козацтва. Одержавши у володіння село, мало хто до­тримувався гетьманських чи полковницьких вказівок не чі­пати козаків, що в ньому жили. Дівицький сотник Михайло Шендюх у 1679— 1685 рр. почав притягати до виконання різних робіт і козацьке населення сіл Буди, Дроздівки, Жу- ківки й Куликівки Ніжинського полку. В 1654 р. у с. Попівці того ж полку мешкало 150 козаків і 153 вільних селянина. Через деякий час абсолютну більшість жителів села стано­вили вже піддані старшини.

Те ж саме практикували й монастирі. Густинський мо­настир активно збільшував чисельність своїх селян за ра­хунок місцевих козаків. Прилуцький полковник Лазар Гор­ленко з цього приводу писав гетьману в 1680 р., що всі вони добровільно пішли на службу до духовного власника села. В дійсності козаки не «відкинулись з реєстру», а були насильно виписані з нього старшиною за домовленістю з архімандритом. Чернігівський Єлецький монастир у 80-х роках відмовився визнати козацькі права жителів Копачів, Надинівки, Серединки й Сіножатського Чернігівського пол­ку. Застосовувалися й інші методи наступу можновладців на лівобережне козацтво.

Старшина, шляхта й монастирі різними шляхами пере­творювали козаків на своїх підданих, змушували їх відбувати різноманітні повинності. Причому цей процес часто супро­воджувався насильствами і зловживаннями. Перетворення козаків на залежних селян активізувалося в 90-х роках, коли влада козацької старшини зміцніла. Внаслідок наступу укра­їнського панства кількість козаків зменшувалася. Вже у 70-х роках серед козацтва з’явилася помітна майнова нерівність. У 1698 р. гетьманський уряд спеціальним універсалом на­казав полковникам поділити усіх козаків на вибор­них (несли військову службу) і підпомічників (допомагали виборним при спорядженні на службу).

Козацтво Слобожанщини мало багато спільного з ліво­бережним. Юридично воно поділялось на полкових і міських козаків. До міських козаків дозволялося записувати всіх ба­жаючих, а до полкових — лише заможних і сімейних. Збід­нілі полкові козаки переставали відбувати військову службу й переходили до розряду міських. Відповідно до майнового становища слобідське козацтво у 1700 р. також поділилося на виборних і підпомічників.

Змінилося становище й українських міщан. їхній соціальний статус визначався царськими грамотами й нор­мами магдебурзького права. Міщани магістратських міст мали податковий і судовий імунітети, ремісничі та торго­вельні пільги. Міщанство Гетьманщини еволюціонувало в тому ж напрямі, що й селянство. Посилювалося соціальне розмежування. У залежності від економічного становища воно поділялось на три соціальні групи: міська верхівка (багаті купці й власники майстерень), середні кола (дрібні ремісники й торговці), міські низи (незаможні ремісники й торговці). Між ними не існувало штучно створених бар’єрів. Кожен міг опинитися у тій чи іншій групі.

У другій половині XVII ст. боротьба міщан за свої права набуває антистаршинської спрямованості. Міста рішуче ви­ступили проти спроб гетьмана Івана Брюховецького підко­рити міщан старшинській адміністрації, заборонити їм звер­татись із скаргами безпосередньо до царя, провести новий перепис міського населення з метою додаткового оподат­кування. Незважаючи на сильну протидію козацької стар­шини, міщани зберегли за собою самоуправління, політичні права й економічні привілеї.

Як і раніше, існували окремі соціальні групи неімущих лю­дей — підсусідки, бобилі та городники.

У соціальній структурі українського суспільства відбулися докорінні зміни. Частина представників різних верств насе­лення перетворювалася на господарів буржуазного типу. їхні господарства базувалися переважно на використанні віль­нонайманої робочої сили. Лівобережні купці почали активно вкладати капітали не тільки в торгівлю, а й у виробництво. Київські купці Скорупи ще в роки війни мали великі при­бутки від своїх паромів, корчем, шинків та сінокосів. Ho- вгород-сіверський купець Кость Пригара активно займався винокурінням і виробництвом поташу. Те ж саме практи­кував стародубський купець Дмитро Скорупа та ін. Посту­пово на буржуазних підприємців перетворювалися заможні майстри й підприємливі ремісники. Вони засновували май­стерні, організовували виробництво селітри, поташу, скла, руди та інших товарів на базі виключно вільнонайманої робочої сили. За браком коштів підприємці об’єднували свої капітали для спільного ведення виробництва. Заможні козаки й селяни масово скуповували землі і тяглову силу. Окремі з них мали до 60 волів, іншої великої, а також дрібної худоби. Такі господарства обслуговували не тільки члени родин, а й наймити.

Але паростки нового стикалися з активною протидією козацької старшини. Вона витісняла дрібних підприємців з винокуріння, селітроваріння, металургії та інших прибут­кових виробництв і намагалася замінити наймитів своїми підданими. Новоявлені буржуа в промисловості, сільському господарстві й торгівлі зрощувалися з козацькою старшиною і тим самим феодалізувались, так і не вийшовши із зарод­кового стану. Соціальна структура населення Гетьманщини еволюціонувала в напрямі тих соціальних відносин, що іс­нували в кріпосницькій Росії.

Одночасно намітилася втрата основних засобів вироб­ництва селянством, козацтвом і міщанством. їхні соціальні здобутки, які дала революція 1648 р., швидко танули. Дедалі більша кількість людей перетворювалась у наймитів, змушених жити за рахунок продажу власної робочої сили.

Важливим наслідком революції 1648 р. стало послаблення податкового тиску на народні Маси, внаслідок чого їхнє ста­новище суттєво поліпшилось. Розглядаючи свій колишній кріпосний стан як далеке минуле, лівобережні селяни масово відмовлялися не тільки працювати на власників сіл, а й сплачувати державні податки в попередніх розмірах. В умо­вах сильних антипанських настроїв поспільства й козацтва, озброєних і загартованих у горнилі багатолітньої боротьби з польсько-шляхетським пануванням, правлячі кола були безсилі відновити колишні податки й повинності. Селянство, козацтво і міщанство відвоювали приблизно півстоліття для накопичення економічного потенціалу. Тому податки й різні повинності другої половини XVII ст. ще не підривали еко­номічної спроможності дрібних господарств.

Головною формою податкових зобов’язань селян «вільних» військових сіл були державні податки й повинності, що мали назву загальнонародних. Найбільш тяжкою для селян виявилася візницька повинність: перевезення війсь­кових вантажів, гінців і чиновників. Далекі й часті поїздки надовго відривали чоловіків від домівок, оберталися втратою волів та коней і занепадом селянських господарств. Місцева влада залучала жителів до ремонту гребель, мостів і доріг, що забирало чимало сил і часу. Спочатку на утримання війська збирався подимний податок, а з 60-х років його замінила так звана стація (податок продуктами). У 1666 р. царський уряд намагався запровадити в Гетьманщині свої грошовий і натуральний податки, але зазнав невдачі. По­датковий тиск на поспільство посилився після створення у 1669 р. охотницького війська чисельністю одна тисяча козаків. Крім того, справлялися податки за заняття різними ремеслами й промислами. Зловживаючи своїм становищем, старшина змушувала селян «вільних» військових сіл пра­цювати у своїх маєтках і давати різні продукти у вигляді подарунків до свят.

Офіційно козаки звільнялися від сплати податків і ви­конання різних «роботизн». Але глибинні процеси, що від­бувалися, вимагали суттєвих коректив у ставленні до при­вілейованого стану суспільства. З середини 70-х років власті почали оподатковувати ту частину козацтва, яка не могла відбувати військову повинність. Погіршувалося матеріальне становище й основної маси міського населення. Міщани брали участь в утриманні гетьманської та міської адмініс­трацій, сплачували торговельне мито, показанщину, осін- щину тощо.

У набагато гіршому становищі перебували залежні се­ляни. У монастирських маєтках існували всі види ренти — відробіткова, продуктова й грошова. Дедалі помітніше місце серед них займала відробіткова рента. Кількість панщинних днів не була чітко визначена, а встановлювалася залежно від сили й потреб монастирського господарства. У стар­шинських маєтках рента існувала та ж сама, що й в мо­настирських. У багатьох випадках піддані старшини пра­цювали на свого господаря й одночасно платили державні податки, а також залучалися на допоміжні сільськогоспо­дарські роботи — заготівлю сіна, дров, толоку тощо. На­прикінці XVII ст. розрізнені та епізодичні відробітки склались у регулярну панщину на основних сільськогосподарських робо­тах. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. панщина становила один-два дні на тиждень. Платили різні податки й виконували повинності також селяни магістратських і ратушних сіл. Запровадження регулярної панщини закладало передумови для розорення селянських господарств, підриву від­творюючих можливостей маєтків старшини, шляхти й мо­настирів та гальмування темпів розвитку продуктивних сил регіону.

На Правобережжі й в Галичині польський уряд намагався відновити стару соціальну структуру населення, де б головні позиції належали магнатам і шляхті. Тому власті почали відроджувати насамперед владу над залежними селянами приватновласницьких і королівських маетностей. їхнє ста­новище погіршувалось. Селянські землі переходили до рук панів. У Жидачівському повіті безземельні селяни становили 22,5, малоземельні — 50,8, а забезпечені землею — 26,7 % загальної кількості. Приблизно в такому ж становищі пе­ребували селяни і в інших місцевостях. Чимало селян втра­тило тяглову силу і для обробітку грунтів мусило об’єдну­ватися з іншими господарями. Тільки в Галицькій землі 33 % селян не мали волів і коней. З відновленням влади феодалів посилювався податковий тиск на селянство. В окремих повітах панщина досягала 3—4 дні на тиждень. Посилювалося кріпацтво. На Закарпатті наприкінці XVII ст. кріпаки становили 88,8% усіх селян. Крім панщини, селяни давали натуральну данину й сплачували грошовий чинш.

Більшість правобережних міщан жила у приватновлас­ницьких і королівських містах. Основні позиції тут належали міському патриціату, який дедалі більше зливався зі шля­хтою. На протилежному полюсі перебував міський плебс — дрібні ремісники й торгівці. Проміжне місце займали се­редньої заможності майстри і торгівці. Міщани сплачували власникам міст різні податки. Тривалий час на Правобе­режній Україні існувало козацтво. Але польський уряд по­слідовно наступав на його права з допомогою військової сили. У 1699 р. вийшов королівський указ про ліквідацію правобережного козацтва.