Зрушення в сільському господарстві.
У XVIII ст. економічне становище України суттєво змінилося. На Лівобережжі, Слобожанщині, частково Запоріжжі та в Північному Причорномор’ї відчутнішим ставав вплив економічних і адміністративно-політичних реформ російського уряду.
Вони цілеспрямовано переводили українські землі на загальноросійський шлях розвитку.Рангова (тимчасова) форма земельної власності козацької старшини дедалі помітніше еволюціонувала на довічну. Цей процес значно прискорився після першого скасування гетьманства. Спираючись на підтримку російського уряду, гетьмани Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Данило Апостол, полковники Павло Галаган, Федір Шидловський та інші за рахунок царських пожалувань, купівлі та привласнення земель і угідь зосередили в своїх руках величезні маєтності, що налічували тисячі десятин орних, лісових, водних та інших угідь і десятки сіл. Меншими маетностями володіла полкова й сотенна старшина. Наприкінці XVIII ст. половина земельного фонду Слобожанщини належала 250 родинам місцевих поміщиків. Тривалий час невпинно розросталася земельна власність православних монастирів. У другій половині XVIII ст. вона почала серйозно конкурувати зі старшинською і одразу підпала під тиск світських властей. Не бажаючи втрачати економічні важелі влади, царський уряд у 1786— 1788 рр. секуляризував монастирські та церковні володіння.
Послідовно збільшувалася земельна власність російських поміщиків. Незважаючи на несміливу протидію козацької старшини, царські вельможі забирали собі кращі землі. Особливо активізувався процес привласнення українських земель російськими панами під час відвоювання Північного Причорномор’я. Якщо раніше землеволодіння формувалося шляхом «займанщини», то приблизно з 50-х років перерозподіл земель уряд зосередив у своїх руках. У 1764 р. він затвердив «План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їхнього заселення».
Відповідно до нього землі надавалися всім бажаючим, крім кріпосних селян. Вся територія губернії розбивалася на наділи 26 десятин без лісу й ЗО десятин з лісом, які не могли ділитися. Дворянам дозволялося одержувати не більше 48 ділянок. Крупні землевласники звільнялися від сплати поземельного податку строком від 6 до 16 років. Надалі його розмір встановлювався удвоє меншим, ніж для державних селян. Цей закон з невеликими змінами існував до кінця XVTII ст. У результаті такої політики уряду швидко зростало поміщицьке землеволодіння. Лише в Катеринославському намісництві поміщикам у 1787 р. належало 41,5 % усіх земельних площ. Невпинно зростала земельна власність російських поміщиків і в Криму. Найбільшими землевласниками в Україні стали Олександр Меншиков, Петро Рум’янцев-Задунайський, Григорій По- тьомкін (42,2 тис. дес.) та інші російські вельможі. Вони поступово відтісняли на задній план національних землевласників і тим самим підривали економічну основу благополуччя і сили української знаті. Щоб стати з ними врівень, козацька старшина й шляхта мусили русифікуватися й переходити на службу до російських структур.Дещо інше спостерігалося в інших регіонах, хоч і в них національні власники були усунуті від земельних багатств. З відновленням стабільної влади зміцнювалася земельна власність польської шляхти на Правобережній Україні. Прискореними темпами розширювалися маєтності корони. У 1765 р. їй належало 332 міста й села. Існували латифундії магнатів. Найбільшими землевласниками на правобережних і західноукраїнських землях залишалися Потоцькі, Замой- ські, Яблоновські, Понятовські, Дзедушинські та ін.
Одночасно відбувалися значні зміни в дрібній земельній власності та землеволодінні. На Лівобережжі й Слобожанщині вони зменшувалися внаслідок привласнень козацькою старшиною, шляхтою, монастирями, російськими поміщиками, а також сімейних поділів. На початку XVIII ст. місцеві й центральні власті ще визнавали право селян і козаків на здобуті шляхом «займанщини» землі.
Приватна земельна власність відкривала широкі можливості для купівлі-продажу земельних ділянок, відчужування їх від одних і зосередження в інших господарів. Це дозволяло дрібним власникам збільшувати ріллю, розширювати господарство, вільно розпоряджатися результатами своєї праці й поліпшувати своє становище. Але вже в другій половині XVIII ст. «займанщина» не визнавалася юридичною підставою для володіння земельними багатствами. Вони вважалися незаконно набутими і могли бути відібрані адміністрацією. Тому швидко зростала кількість безземельних і малоземельних селян. У 1751 р. «малосильні» та «злиденні» селяни становили на Лівобережжі 99% всього селянства. Фактично за 100 років майже все лівобережне селянство втратило земельні багатства, здобуті в революції 1648 р., і перетворилося на пауперизовану масу. Занепадає земельна власність общин і сябринних союзів. Певну полегкість українським селянам і козакам принесло відвоювання Північного Причорномор’я. Частина обезземелених виробників переселилась на звільнені землі й таким чином поліпшила своє економічне становище. У Галичині в першій половині XVIII ст. кількість безземельних досягла 41% усіх селян.
Основним заняттям населення українських земель у складі Російської імперії залишалося сільське господарство. Ним активно займались усі прошарки сільського населення. Багато десятин ріллі мали козацька старшина, шляхта, монастирі, а також російські поміщики. Тільки в Бакланській та Шептаківській волостях гетьмана Кирила Розумовського в 1750 р. зберігалося 41247 тис. четвертей зерна, ще 32 тис. було роздано в борг місцевим селянам. З часів Нової Січі починається активне господарське освоювання запорізьких земель. Запоріжжя перетворюється на економічний оазис України. Понад берегами степових річок, у балках та в інших благодатних місцях стояли багатогалузеві зимівники- хутори, своєрідні фермерські господарства. На р. Конка вони розташовувалися за 2— 5 верст одне від одного, а їхня господарська площа становила в Протовчанській паланці 17,2, у Бугогардівській — 56,2 кв. км.
Заможні зимівники мали дві-три хати, комори, возівні, хліви, пташні, стайні, льохи, кузні, вітряки, що давало змогу не тільки вирощувати, а й переробляти сільськогосподарську продукцію та вивозити її на продаж. У другій половині XVIII ст. на Запоріжжі налічувалося не менше 4 тис. зимівників. Якщо вважати, що в кожному з них проживало по одній сім’ї в середньому з шести чоловік кожна, тоді загальна кількість хуторян становитиме 24 тис. чол. Але існувало ще багато дрібних хутірців, де також мешкало чимало жителів.На Запоріжжі панувала приватна земельна власність, затверджувана Кошем Запорізьким. Вона давала підставу землевласникові відчувати себе справжнім господарем на землі, вести планомірну господарську діяльність з використанням кращих агротехнічних досягнень і самостійно розпоряджатися виробленою продукцією. Хто не міг обходитися власною робочою силою, вдавався до послуг наймитів. Саме приватна земельна власність і договірні, буржуазні відносини між власником і наймитом лежали в основі економічного благополуччя Запоріжжя. Хуторяни найбільше вирощували жита, пшениці, ячменю, вівса, проса. Важливе місце займало рибальство. Запорожці влаштовували на річках гарди — греблі з великого каміння або перегороджували течію тином, через які вільно проходила вода, а риба затримувалася. У цих місцях і відбувався її масовий вилов. У Дніпрі, Бузі, Інгулі та інших річках, крім іншої риби, ловили чимало стерляді, севрюги, білуги, осетрів. Запорожці ходили по рибу вниз по Дніпру, до Очакова, а також на Азовське море.
Активізувалася господарська спеціалізація різних регіонів. Лівобережжя та Слобожанщина стали зоною активного культивування жита, Північне Причорномор’я — пшениці. Досить поширеною була пшениця арнаутка, невибаглива до грунтів і кліматичних умов. Полісся славилося льоном і коноплями, їх вирощування мало промисловий характер.
Розширювався набір сільськогосподарських культур. З другої половини XVIII ст. на Лівобережжі й Слобожанщині почали вирощувати картоплю.
У Чернігівському і Полтавському полках, на Запоріжжі дедалі більше відводили площ під кращі сорти тютюну. Вирощування винограду й кавунів поширювалося на Слобожанщині. З другої половини XVIII ст. на Покутті, Східній Галичині, Півдні України землероби почали культивувати кукурудзу, цукровий буряк і соняшник.Удосконалювалися сільськогосподарські знаряддя праці. Відомий здавна плуг став масивнішим, придатним для оранки не тільки легких, а й цілинних грунтів Запоріжжя й Півдня. В нього запрягали дві-три, а то й більше пар волів. За день роботи землероб міг зорати приблизно 0,75 десятини землі. Легші плуги застосовували на супіщаних і піщаних грунтах. Тягловою силою були як воли, так і коні. Багато землеробів при обробці земель вдавалося до супряги. Поряд з плугом ще існували сохи, рала, борони, в яких дерев’яні зуби подекуди стали заміняти залізними. Внесення органічних добрив практикувалося переважно під посіви основних зернових, технічних і городніх культур. Поряд з трипіллям і навіть перелогом у передових господарствах почала застосовуватись багатопільна система землеробства. Урожайність зернових культур у порівнянні з попередніми роками дещо підвищилася. На Лівобережній Україні й Слобожанщині вона становила «сам» 4— 5. На південних землях часто збирали по «сам» 8— 10 зерна з десятини землі.
У багатьох обійстях вирощували яблуні, сливи, груші- дулі, вишні, черешні, терен, тернослив, барбарис, смородину, калину, агрус, малину. Збирали дикі полуниці. На Слобожанщині переважали вишневі сади. Насадження винограду дедалі більше поширювалися на слобідські землі. Майже всі господарі займалися городництвом. Сіяли й садили огірки, редьку, буряки, моркву, різних сортів капусту, ріпу, цибулю, часник, горох, боби, петрушку, кріп, гірчицю тощо.
Сільські жителі часто потерпали від засух, неврожаїв і нападів сарани. Природні лиха завдавали господарствам чималої шкоди. На багатьох українських землях у 1778 р., 1786—1787 рр. лютував голод, від якого померло багато людей.
Другою за значущістю галуззю сільського господарства залишалося скотарство. Ним займалися усі стани й прошарки суспільства. В другій половині XVIII ст. значного поширення набуло племінне тваринництво. Один тільки гетьман Розумовський мав кінний завод на 5 тис. коней, з них 800 племінних. У 80-х роках у Чернігівському намісництві налічувалось 39, а на всьому Лівобережжі — до 200 кінних заводів. На Слобожанщині їх мав чи не кожен крупний поміщик. Селекційну роботу з виведення високопродуктивних порід свиней, корів, волів виконували спеціальні майстри з числа місцевих жителів або запрошених іноземців.
Для забезпечення мануфактур високоякісною вовною російський уряд сприяв розвитку місцевого вівчарства й поліпшенню його порід. З цією метою видавалися укази про заснування овечих заводів, закупівлю маточного поголів’я і навчання висококласних вівчарів. Місцеві вівчарі відряджалися на стажування до країн Західної Європи, зокрема у Сілезію. В Ізюмському повіті особливо багато діяло заводів з вирощування овець сілезької породи. Крім західноєвропейських, на українські землі завозилися вівці калмицької породи. Районами розвинутого вівчарства ставали Слобідська Україна й Запоріжжя. Останньому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському належали понад 12 тис. овець, 1000 голів корів і волів, 600 коней та іншої худоби.
Великі господарства вже не вкладались у форми традиційного феодального виробництва. їх обслуговували переважно вільнонаймані спеціалісти за відповідну плату, хоч обтяжливі роботи виконували й залежні селяни. Вирощувана продукція землеробства й скотарства призначалась як для власного споживання, так і для продажу. Власники великих господарств поєднували в собі риси буржуазного підприємця, слідкували за кон’юнктурою ринку й пристосовувалися до ринкових потреб.