Поширення мануфактурного виробництва.
Промислове виробництво, як і раніше, розвивалось і в містах, і в селах. Але його головними осередками дедалі більше стають міста. Вони розростаються, наповнюються різноманітними майстернями й робочим людом.
Кількість жителів Києва на 1786 р. зросла до 35 тис., Охтирки — 13, Ніжина — 11, Харкова — 11, Сум — 10, Полтави — 7 тис. чол. З другої половини XVIII ст. бурхливо розвиваються південні українські міста. Вони з’являються, як гриби після дощу. Катеринослав, Новомосковськ, Павлоград, Токмак, Таганрог, Тавань, Єлисаветград, Новомиргород, Херсон, Миколаїв, Одеса, Нові Дубосари та інші перетворили сільські запорізькі й причорноморські землі на регіони з досить розвинутою промисловою структурою. Розташовані у вигідному географічному середовищі, на багатих чорноземах, вони швидко надавали запорізьким і причорноморським землям промислового вигляду. На важливі промислово-торгові центри перетворювалися Житомир, Луцьк, Старокостянтинів, Кременець тощо. Пожвавилося промислово-торговельне життя закарпатських міст Ужгорода, Мукачева та Хуста. Але порівняно з центральними містами вони були невеликими й не відігравали помітної ролі в економічному житті краю.Юридичний статус окремих українських міст змінився. «Грамота на права і вигоди містам Російської імперії» 1785 р. зрівнювала у правах українські міста з російськими. За ними закріплювалися герби, колишні землі, угіддя, право на організацію міського життя та самоправні функції магістратів. Створювалися міські думи. Вони складалися з голови і шести гласних — по одному від кожної групи міщан.
Промисловість була представлена ремеслами й промислами. Найхарактернішою її ознакою стало швидке переростання нижчих організаційних форм виробництва у вищі. Традиційне ремесло хоч і продовжувало розвиватись, але на його базі піднімалося дрібнотоварне виробництво. Воно руйнувало цехову замкнутість ремесла, наближало його до потреб ринку й сприяло підвищенню якості вироблюваної продукції та її кількісному зростанню.
Дрібнотоварні майстерні й децентралізовані мануфактури, у свою чергу, перетворювалися на централізовані. На базі дрібного виробництва казна у 1719 р. заснувала у с. Глушкові суконну мануфактуру. В 1720 р. почала працювати парусно-полотняна мануфактура у Великому Топалі Стародубського полку. Таке ж підприємство з’явилося 1726 р. у Почепі. Мануфактури продовжували створюватись і в другій половині XVIII ст. У 1782 р. на Лівобережжі та Слобожанщині діяло приблизно 240 мануфактурних підприємств, які належали казні й приватним особам. Серед найбільших були київський «Арсенал» (1764), суконна й панчішна мануфактура в Катеринославі (1788), завод з ремонту зброї в Кременчуці (1789), фаянсова фабрика під Києвом (кінець XVIII ст.) та ін.
У такому ж напрямі розвивалася промисловість і Правобережної України, щоправда, за темпами розвитку, концентрацією підприємств і вільнонайманої робочої сили вона відставала від Лівобережжя. У маєтках корони, магнатів і шляхти створювались панчішні, полотняні та інші мануфактури. Лише на Волині в 1795 р. працювали 18 поташних підприємств мануфактурного типу. На них було зайнято понад 700 робітників з числа панських кріпаків і вільнонайманих людей. У Тульчині та Корці діяли полотняні мануфактури С. Потоцького і Ю. Чарторийського. Остання з них у 1798 р. випустила понад 10 тис. аршин високоякісного сукна.
У промисловості започатковувалися важливі технічні нововведення. Почалася заміна традиційних гідравлічних двигунів машинами. Але були вони досить рідкісними й діяли тільки в окремих галузях промисловості. На Лівобережній Україні з 1751 р. почала працювати чи не єдина в лісо- обробній промисловості «машинна пильниця». Із запровадженням машинної техніки встановлювався безперервний виробничий процес, який не залежав ні від пори року, ні від традиційних видів енергії. Виникла потреба в майстрах з відповідною професійною підготовкою, здатних працювати не сезонно, а постійно.
За характером робочої сили не всі мануфактури належали до підприємств буржуазного типу.
До введення кріпацтва в 1783 р. приватні мануфактури на українських землях, що входили до складу Російської імперії, діяли переважно на базі вільнонайманої робочої сили. Праця залежних майстрів і допоміжного персоналу оплачувалась, тобто відносини міжвласником і робітником мали договірний характер, що стимулювало розвиток виробництва. Казна й російські поміщики переводили на мануфактури своїх кріпаків і приписних селян, що стримувало продуктивність праці й нарощування виробництва товарів. На правобережних і західноукраїнських землях залежна праця домінувала на мануфактурних підприємствах. Тільки окремі власники робили ставку на вільнонайману робочу силу як першорядну умову власного збагачення.
Зі збільшенням кількості мануфактур і різних майстерень зростала чисельність робітників. Лише на винокурних заводах Лівобережної та Слобідської України у 80-х роках працювало приблизно 10 тис. чол. У Катеринославському намісництві кількість робітних людей протягом 1774— 1789 рр. збільшилася в 15 разів. Повільніше формувалися кадри промислових робітників на правобережних і західноукраїнських землях. В Ужгороді за 1764— 1785 рр. їхня чисельність зросла у 4,5 раза. Україна набувала дедалі чіткішого індустріального вигляду.