Включення до складу Російської держави Правобережної України й Західної Волині.

Російський уряд посилював свій вплив і на інші українські регіони. Щоправда, за участь союзників у війнах з Туреччиною він розплачувався укра­їнськими територіями. Катерина II не заперечувала, коли під час російсько-турецької війни 1768— 1774 рр.

Нейтралізувавши таким чином сильного противника, ро­сійський уряд активізував експансію на Правобережну Укра­їну. Цьому до певної міри сприяла й політика польського уряду на правобережних українських землях. Нещадним ви­зиском кріпаків польська шляхта поставила місцеву людність на межу фізичного виживання. Проголосивши католицьку церкву панівною на всій території Речі Посполитої, поль­ський сейм у 1768 р. поставив у нерівне становище пра­вославну конфесію. Почалися переслідування православного духовенства, обмеження прав православних панів, відмінявся змішаний суд. Посилилося покатоличення українських дітей у школах. Навчання велося виключно польською та латин­ською мовами, учням прищеплювалася зневага до україн­ської мови, культури, побуту й звичаїв.

Вихід з такого становища частина громадськості вбачала в приєднанні Правобережної України до православної Росії. З таким проханням вона неодноразово зверталася до росій­ського уряду. Спираючись на рішення «Вічного миру» 1686 р. про визнання Росії гарантом православного віросповідання в Речі Посполитій, російський уряд у 1768 р. добився від­криття на Правобережжі та в Білорусії православної єпархії. Однак в умовах війни з Туреччиною Росія не могла більш активно втручатись у внутрішні справи Речі Посполитої.

Серйозне занепокоєння цариці Катерини II викликало прийняття польським сеймом у травні 1791 р. Конституції Польщі, яка багато в чому перегукувалася з ідеями Фран­цузької буржуазної революції 1789 р. Змиритися зі зміною державного устрою Польщі російський уряд не збирався. Тим більше, що противники нової Конституції з числа ма­гнатів і шляхти зверталися до нього по допомогу. З липня 1791 р. Росія почала підготовку до силового втручання у справи Польщі, координуючи її при цьому з Пруссією, за­цікавленою у черговому відторгненні нових польських зе­мель.

На початку травня 1792 р. російська армія двома коло­нами почала наступ на Правобережну Україну. Основне 64-тисячне військо наступало через Могилів і Сороки, а допоміжне — через Ольвіополь і Васильків. Для підтримки своїх дій царський уряд ініціював проголошення в Торговиці (сучасна Кіровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противників прогресивного реформування державного уст­рою Речі Посполитої. Рухаючись за царськими військами, «торговичани» ліквідовували запроваджені Чотирирічним сеймом установи й встановлювали свої тимчасові органи влади. Почалися виступи селян проти польських поміщиків. Польські війська не чинили опору й відходили на захід. Місцеве населення вбачало в російських військах визволи­телів від панського ярма і радо вітало їх. До кінця травня Правобережна Україна й частина Волині були зайняті росій­ськими військами.

Після приєднання до Торговицької конфедерації короля Станіслава Августа Понятовського в умовах терору відбулися нові вибори до сейму. Він скасував демократичні реформи свого попередника й відновив владу магнатської олігархії. При підтримці «торговичан» Росія і Пруссія 12 січня 1793 р. підписали конвенцпо про другий поділ Польщі. До Російської держави відходила Правобережна Україна, про що обивателів повідомив царський маніфест від 27 березня 1793 р.

Проти розчленування Польщі й за відновлення прогре­сивних реформ виступила частина патріотично настроєних польських офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюшком.

На відвойованих українських землях російський уряд по­чав запроваджувати нові порядки. У 1793 р. Правобережна Україна була поділена на Ізяславську і Брацлавську губернії та Кам’янецьку область. Згодом відбулися нові адміністра­тивно-територіальні зміни, й нарешті в 1797 р. всю територію Правобережної України остаточно поділено на Київську, Подільську й Волинську губернії. Нові адміністративні й судові установи вводилися повільно й почали діяти тільки наприкінці 1796 р. Щоб не нагнітати обстановку, царський уряд залишив у силі старі польські закони, а також юридичні норми Третього Литовського статуту. Через кілька років посади судових урядовців зайняли російські чиновники. Судочинство велося двома мовами — польською та росій­ською.

Землі католицької церкви та опозиційної шляхти були конфісковані й частково роздані як нагорода за заслуги царським генералам і вищим чиновникам. Значні володіння разом з кріпаками одержали генерали М. Кречетников, М. Кутузов, І. Ферзену, а також О. Безбородько, М. Но­восильцев, М. Рєпнін та інші вельможі. Прибічники Росії Браницькі, Жевуські, Потоцькі та інші також примножили свої маєтності, дістали царські чини й звання. Щоб про­тиставити місцеве селянство, абсолютну більшість якого ста­новили українці, польським панам, царський уряд указом імператриці від 18 квітня 1793 р. на три роки звільнив його від сплати державних податків, постоїв військ і обов’язку безплатного перевезення військових вантажів. На правобе­режні міста поширювалася дія Жалуваної грамоти містам 1785 р. і окремо дозволялося всі прибутки від торгівлі пу­скати на потреби міського господарства. Створювалися нові митниці поблизу Могилева, Жванця, Волочиська та інших прикордонних міст, налагоджувався регулярний поштовий зв’язок, школи передавались у відання місцевої адмініст­рації, а у навчання впроваджувалася російська мова.