Приєднання Росією Криму і Північного Причорномор’я.
Відрив Кримського ханства від Туреччини не влаштовував значну частину впливової кримської знаті, тисячами ниток зв’язаної з мусульманським світом. У 1775 р. вона звела на ханський престол Девлет-Гірея, котрий в своїй політиці дотримувався протурецької орієнтації.
Він віцмовився визнати за Росією Кабарду, Керч, Єникале, інші місцевості й повів боротьбу за їх повернення до складу Кримського ханства. Проти політичного курсу Девлет-Гірея виступила та кримсько-татарська знать, яку російський уряд перетягнув на свій бік різними обіцянками й подачками. Загострилася внутрішня боротьба між різними політичними силами Криму, з чого поспішила скористатися Російська держава. І в своїх діях вона не церемонилась, оскільки реальних союзників у жертви не залишилося. Туреччина віцмовилась від неї, а Запорізька Січ лежала розтерзана біля ніг Катерини II. З її ліквідацією зник останній форпост Кримського ханства на півночі, і воно було приречене на знищення.Спираючись на своїх прихильників, російський уряд у 1776 р. вирядив на Кримський півострів війська, які в листопаді оволоділи Перекопом, а в лютому 1777 р. увійшли до Криму й фактично усунули Девлет-Гірея від влади. Під загрозою російських багнетів диван обрав ханом прибічника Росії Шагін-Гірея. Однак виступи проти нового режиму не припинялись, і в боротьбі з ними хан спирався на російські військові контингенти. Почалась етнічна чистка Криму. В 1778 р. російський уряд переселив на пустинне Північне Приазов’я 32 тис. кримських греків, вірмен та представників інших народів, які виступали проти ставленика Росії.
Після виведення в 1782 р. російських військ з Криму патріотично настроєна татарська знать організувала змову й скинула з престолу Шагін-Гірея. Щоб вибити грунт з-під ніг опозиції, Катерина II в 1783 р. видала указ про приєднання Криму до Російської імперії, хоч раніше й зобов’язувалася не змінювати його статусу.
Указ суперечив умовам Кючук- Кайнарджійського миру і був, по суті, протизаконним актом. Спочатку Росія при підтримці частини кримсько-татарської знаті завоювала Кримському ханству незалежність, а потім відібрала її і звела Крим до стану звичайної окраїни імперії. Повторилась історія з різними українськими регіонами.Найпомітнішим наслідком утвердження Росії в Північному Причорномор’ї та Криму стало різке зменшення кількості місцевого населення. Протягом 70 — початку 80-х років XVIII ст. чисельність мешканців у межах колишнього ханства скоротилася приблизно вдвоє. Не сприйнявши змін, частина татар переселилась до Туреччини, 120-тисячна Ногайська орда майже в повному складі відійшла спочатку за р. Кубань, потім далі в Кавказькі гори, кілька тисяч ногаїв царизм виселив у приуральські степи. Північне Причорномор’я майже зовсім обезлюдніло. В самому Криму на час приєднання до Росії залишилося 140 тис. татар, греків, вірмен, циган, євреїв, караїмів і кримчаків. Крім них, у Криму проживали українці та представники інших народів. Останнього кримсько-татарського хана Шагін-Гірея змусили зректися престолу. Татарська адміністрація замінялась російською.
Захват Криму викликав обурення європейської громадськості. Запевнення російського уряду, що це було зроблено з метою цивілізувати «дике» місцеве населення, нікого не влаштовували. Навіть подорож Катерини II з коронованими особами Європи до Криму й розставлені на їхньому шляху бутафорські «потьомкінські села» не зняли напруги в чорноморському регіоні. В еміграції кримсько-татарська знать підштовхувала турецький уряд до відвоювання Криму. 13 серпня 1787 р. Туреччина оголосила війну Росії й розпочала воєнні дії. У них активну участь взяло Чорноморське козацьке військо загальною чисельністю приблизно 12,5 тис. чол. Особливо вдало діяли запорожці й регулярні козацькі полки в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова у 1788 р. Восени того ж року козацький флот здобув сильну фортецю на о. Березань, чим сприяв діям сухопутної армії.
У вересні 1789 р. шість козацьких полків Чепіги й Головатого та корпус Де Рібаса штурмом оволоділи Хаджибеєм. Через кілька років козаки осіли окремою слобідкою на Пересипі й започаткували планомірну забудову Одеси. Активно діяли козаки на суші й морі під Ізмаїлом. У штурмі Ізмаїла в грудні 1791 р. брало участь 6,3 тис. козаків Єлисаветградського, Катеринославського єгерських, Стародубського, Ніжинського, Київського карабінерних, Павлоградського й Сумського легкокінних та інших полків.У результаті Ясського мирного договору 1791 р. до Росії відійшли давні українські землі між Південним Бугом і Дністром включно з Очаковом. Україна й Росія дістали вихід до Чорного моря. Давня південна проблема була вирішена. Хоч для національної державності цей успіх нічого не давав, але він відкрив нові можливості для соціально-економічного розвитку українських земель.
Після переможного завершення війни козаки почали селитися на відвойованих землях. Одночасно на них стали претендувати й російські вельможі та молдавські поміщики. Обстановка в краї загострювалась. Частина козаків потягнулася за Дунай до своїх побратимів. Через це російський уряд вирішив забрати в козаків відвойовані і вже частково освоєні простори й перекинути їх на захист російсько-турецького кордону вздовж р. Кубань. Влітку 1792 р. перша партія українських козаків висадилася на Кубані й започаткувала Кубанське козацьке в і й с ь к о. До кінця року кількість переселенців збільшилася до 25 тис., зростала вона й надалі. Кубанське козацьке військо створювалося на організаційних засадах Запорізької Січі, а самі переселенці вважали себе запорожцями.