Зміни в політико-правовому становищі селянства.
«Кріпосне право відмінено назавжди», — проголошувала перша стаття Положення від 19 лютого 1861 р. Але декларовані права багато в чому залишалися тільки на папері. Селянин не міг вільно вийти із сільської громади, змінити місце проживання або перейти до іншого стану.
Для цього спочатку було необхідно відмовитися від наділу, що тривалий час заборонялось, ліквідувати особисту й сімейну заборгованість, одержати батьківську згоду і згоду сільської громади. Селяни-власники при цьому мали сплатити половину боргу за викупними платежами і заручитися зобов’язанням громади сплатити решту. Нечіткість і суперечливість багатьох законоположень використовувалися властями для утримання селянства в правовій нерівноправності.Станова відособленість селянства закріплювалася рядом законоположень. До сільських громад мали доступ особи тільки з податних станів. Ті селяни, що закінчили середні й вищі навчальні заклади або одержали чин на державній службі, виключались із селянського стану. Збереження різних повинностей і збирань також свідчило про політико- правову нерівноправність селянства. Вона підтримувалася розгалуженим адміністративно-бюрократичним апаратом. Створений у 1861 р. волосний устрій встановив жорсткий контроль за діяльністю сільських громад. Вищим його органом виступав схід представників сільських громад і посадових осіб. Але насправді депутатами були в абсолютній більшості заможні особи, ставленики поміщиків. Вияви самостійності на виборах всіляко обмежувались і навіть карались. Зокрема, в 1861 р. Сквирський повітовий суд Київської губернії затвердив рішення про арешт 118 селян с. Голяки за самовільне обрання волосного старшини й сільського старости. Того ж року сімох селян'з маєтку поміщика Алексеева з Полтавської губернії віддано до суду за виступ проти волосної адміністрації.
Суд і розправу над селянами вершили волосні суди, в більшості яких панували хабарництво, безправ’я і насилля.
У селян укорінилася думка про те, що «в судах правди немає, хто багатший, той і виграє справу». Найдієвішою формою впливу на селянські маси суди вважали фізичні покарання, які не застосовувалися до представників інших станів. Розгляд 12010 справ судами Подільської губернії в 1901 р. завершився вироками про покарання різками 869 чоловік. Скарги тисяч селян на рішення судів, що принижували їхню людську гідність, залишались без уваги.Зі зміною адміністративних закладів посилювався нагляд за всіма сторонами селянського життя. Закон від 27 червня 1874 р. ліквідовував у земських губерніях інститут мирових посередників і замість нього створював повітові в селянських справах «присутствія» на чолі з предводителями дворянства. Додатково вводилися посади поліцейських справників з широкими правами не тільки стосовно простих селян, а й осіб волосних і сільських управлінь. Все життя селянства опинилося під пильним оком царської поліції.
Ще більше урізувалися права селян з відміною у 1889 р. повітових у селянських справах «присутствій» і запровадженням у 1889 р. інституту земських чиновників (на Правобережжі вони вводились на початку XX ст.). Земським начальникам надавались адміністративна, судова й поліцейська влади, тобто функції, які до реформи виконували поміщи- ки-кріпосники. Селяни розглядали нововведення як реставрацію кріпацької залежності й всіляко протестували проти нього.
На відміну від представників інших станів, селяни були обмежені в праві сімейної самостійності. Намагаючись зупинити подрібнення наділів внаслідок сімейних поділів, уряд дозволив робити їх лише за згодою сільських громад. Проте і цей захід виявився малодійовим. Протягом 1861— 1882 рр. по всій Російській імперії 12 % сімейних поділів відбулося за ухвалами сільських громад, а 88 % — самовільно. Приблизно таке ж саме співвідношення спостерігалося і в Україні. Закон від 18 березня 1886 р. значно ускладнив процедуру сімейних поділів, їх мали робити з дозволу не тільки сільських громад, а й установ у селянських справах. Законодавство спрямовувалося на збереження складних сімей як основних податкових одиниць. Станова нерівноправність селянина виявлялась і в одержанні паспортів на вільне пересування. Щоб отримати його, бажаючий змушений був іти на різні хитрощі або давати хабаря старості чи писарю. Положення від 3 липня 1894 р. зобов’язувало поліцейських чинів відбирати паспорти й відсилати до місць проживання осіб, котрі своєчасно не сплатили податків. Сільські сходи мали право будь-коли відкликати члена громади для виконання різних повинностей. Фактично відбулося паспортне закріпачення селянства, яке перешкоджало не тільки його вільному переміщенню, а й розвиткові капіталістичних відносин.