Вплив реформи на економіку селянського господарства.
Після реформи 1861 р. відбувався перехід від станового (дворянського) до безстанового (буржуазного) землеволодіння. Земля перетворювалась на предмет купівлі-продажу. В 1863— 1902 рр.
було продано понад 25,6 млн десятин. Тільки за 1877— 1904 рр. майже 6 млн десятин збули поміщики, 4,5 млн з них придбали заможні селяни, збільшивши таким чином свій земельний фонд майже в 4 рази. Такі буржуазні відносини поступово руйнували економічну основу середньовічного суспільства у вигляді станової земельної власності.Розвиток капіталістичних відносин щодалі глибше втягував селянські господарства в товарно-грошові відносини. Головну роль у них продовжувало відігравати зернове землеробство, яке поступово набувало капіталістичних рис. Площа орних земель під зернові культури у 1860— 1887 рр. збільшилася на Лівобережжі на 131,2, Правобережжі— на 112,7 і Південній Україні — на 207,5 %. Значна частина їх призначалася для основних товарних культур — пшениці і ячменю, котрі мали найбільший попит на ринках. Так само пристосовувалися до ринку й поміщицькі господарства.
Аграрна криза 90-х років внесла певні корективи в динаміку зернового землеробства. На Лівобережжі посіви зерна зменшились на 3,2 млн пудів, на Правобережжі вони збільшились на 0,3, а на Півдні — на 151,1 млн пудів. Розширення посівних площ відбувалося переважно за рахунок надільних земель.
Розвиткові заможних і середняцьких селянських господарств сприяло застосування удосконалених знарядь праці й машин. Вони надходили переважно із західноєвропейських країн і частково з вітчизняних заводів. У 70—90-х роках імпорт сільськогосподарських машин зріс у 16 разів, а виробництво їх на Південній Україні збільшилось у 12 разів. Головними споживачами машин і удосконалених знарядь праці стали господарства південних губерній. Лише в Катеринославській губернії поміщики й заможні селяни на початку XX ст.
закупили їх на 715 тис. крб., величезну на той час суму. Механізація сільськогосподарських робіт — сівби, жнив, віяння і обмолоту — на Півдні та Правобережжі України перевищувала рівень відповідної механізації в інших губерніях від 1,5 до 4 разів. Найбільший попит мали парові двигуни, молотарки, жниварки та віялки. Застосування машин вело до підвищення рівня праці, а відповідно й до товаризації заможних господарств.У селянському господарстві продовжувала панувати трипільна система землеробства. Поряд з нею існували перелогова та двопільна. Почали впроваджуватися чотирипільна й багатопільні системи. Серйозного удару прогресивному веденню зернового землеробства завдало зростаюче малоземелля, яке змушувало селян порушувати співвідношення й черговість сіяння культур, заорювати луки і пастівники, що негативно позначалося на тваринництві селянських господарств.
Під впливом ринкових відносин відбувався перерозподіл зернових культур. Жито поступалося місцем високоврожайній озимій і яровій пшениці. Валова прибутковість десятини жита у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях та Донській області протягом 1886— 1895 рр. зменшилася порівняно з минулими роками на 6,3 %. Це й визначило долю цієї культури на Півдні України. Площі посівів під жито скоротилися в 1895 р. до 34,1 і в 1905 р. до 30,2 % розміру всіх посівів. Подібна картина спостерігалась і на Правобережній Україні. Зате помітно зростали площі посівів під пшеницю і ячмінь, основні експортні культури.
З удосконаленням знарядь праці, застосуванням машин і нових агротехнічних технологій підвищувалася врожайність пшениці, жита і ячменю. У 1881— 1889 рр. вона становила на Півдні — 34, Правобережжі — 47, Лівобережжі — 41 пуд з казенної десятини, в 1890— 1899 рр. відповідно — 36, 55 і 44 пуди з десятини. Проте врожайність зернових у селянських господарствах була меншою, ніж у поміщицьких економіях.
Україна залишалась основним регіоном Російської імперії по вирощуванню пшениці. Тільки у 1890— 1894 рр.
вона зібрала 82,8 і у 1895— 1899 рр. — 97 млн пудів пшениці. Це становило відповідно 65 і 68 % її збирання в європейській частині країни.Зрушення в організації сільськогосподарського виробництва позитивно позначилися на забезпеченні населення зерновою продукцією. Приблизно з 70-х років в Україні почали стабільно зростати лишки хліба. У 1870— 1872 рр. вони досягли 97, у 1883— 1887 рр.—79,3 і в 1895 р.—286 млн пудів, або, відповідно,— 19, 26 і 41% усіх зернових лишків європейського регіону Російської імперії. Частина зерна ішла на задоволення власних потреб. Але катастрофічне зниження цін на хліб змушувало селян покривати дефіцит господарського бюджету за рахунок продажу зерна, необхідного для забезпечення сімейних потреб. Погіршення матеріального становища селянства супроводжувалося вимушеною товаризацією їхніх господарств. Землероби мусили продавати не тільки додаткові, а й необхідні для прожиття продукти. Переважна більшість товарного зерна поміщицьких і селянських господарств ішла на експорт. Причому його обсяги невпинно зростали. Якщо у 1876— 1880 рр. через південні порти вивезено 31, то у 1895— 1898 рр. — 84 млн пудів лише однієї пшениці.
Швидко розвивалося виробництво технічних культур, насамперед картоплі та цукрових буряків. Посівні площі під картоплю протягом 1870— 1900 рр. зросли з 194 до 541 тис. десятин. Картопля для багатьох селян перетворилась на основний замінник хліба, що мало неоднозначні наслідки. Одноманітність харчування, його малокалорійність негативно позначалися на фізичному стані, а відповідно й на продуктивності праці селянина. Разом з тим у середніх і заможних господарствах більша частина зернової продукції призначалася на продаж. Одержані прибутки використовувались для сплати податків, внесення інших платежів, а також на розширення сільськогосподарського виробництва. Менш поширеними у селянських господарствах були посіви буряків.
. Частина селян вирощувала тютюн для власних потреб і на ринок. Розширювались ділянки під нього, запроваджувалися нові сорти, зростало виробництво тютюнової продукції.
Високоякісним тютюном славилися Полтавська й Чернігівська губернії, де існували давні традиції в його вирощуванні. На Півдні України чимало селян спеціалізувалося на вирощуванні льону-кудрявця для виготовлення олії. Тільки під кінець XIX ст. він почав поступатися місцем новій олійній культурі — соняшнику. Майже кожен селянин займався городництвом. У багатьох господарствах воно становило основне джерело існування селянських сімей.Важливу роль відігравало тваринництво. Воно забезпечувало потреби селян у тягловій силі, м’ясній і масло-мо- лочній продукції, необхідній для нормального існування організму. Змінювалась внутрішня структура галузі. З появою у заможних господарів удосконалених знарядь праці й машин зникала потреба в потужній тягловій силі. Тому кількість волів відносно приросту населення зменшувалась, а коней, навпаки, зростала. На початок XX ст. чисельність коней, у селян Південної України зросла у 3, Правобережної — в 1,7, а Лівобережної — в 1,4 раза. Певною стабільністю відзначалося вівчарство, яке в селянських господарствах було переважно грубошерстим. Якщо кількість тонкорунних овець у поміщицьких господарствах під впливом різних причин істотно зменшилася, то в селянських залишалася відносно стабільною.
Існувала істотна відмінність у характері тваринницької продукції, що надходила на ринок. Якщо поміщицькі господарства спеціалізувалися на збуті переважно елітних порід коней, корів, овець, то селянські — тварин місцевої селекції. Більшість проданих у 1874 р. 248 тис. голів великої рогатої худоби і 454 тис. голів дрібної худоби належала селянам. Вироблялося багато молока та інших молочних продуктів для продажу на ринку. З селянських господарств на ринок надходили також вовна, кожі, щетина та інша продукція тваринництва. Селянські господарства активно втягувались у товарно-грошові відносини, поступово позбавляючись середньовічних замкнутості й натуральності.