Проведення реформи 1861 р. у життя.

Юридичною під­ставою для запровадження нових відносин між селянами й поміщиками мали бути уставні грамоти. На період тимча­совозобов’язаного стану селян вони передбачали виплату ними оброку і не влаштовували ні тих, ні інших.

Повільніше відбувалося звільнення удільних селян. За По­ложенням 1863 р. їм надавалося право негайного викупу свого наділу, а протягом двох років вони також переводилися на становище селян-власників. Свої особливості мала ре­форма й щодо державних селян. За законом від 18 січня 1866 р. вони вилучалися з відання Міністерства державних маетностей і підпорядковувались губернським, повітовим і місцевим селянським установам. А згідно із законом від 24 листопада того ж року за ними закріплювалися їхні землі, але не більше 8—15 десятин на душу. За землю ці селяни мали платити оброк, розмір якого збільшувався на 15 %. Закон зберігав общину й общинну форму землеволодіння, що в нових умовах було явним анахронізмом і гальмувало розвиток нових відносин на селі.

Проведені реформи справили неоднозначний вплив на забезпечення селян землею. Якщо на Правобережжі селян­ське землеволодіння збільшилося на 18 %, то в інших міс­цевостях істотно зменшилось. За даними сучасної історіо­графії, по всій Україні понад 220 тис. ревізьких душ було обезземелено, 100 тис. одержали наділи до однієї десятини, а понад 1 млн 600 тис. — до трьох десятин. Понад 94 % усіх селян мали наділи до 5 десятин, що явно не задоволь­няло життєвих мінімальних потреб сімей. До того ж їм відводилися гірші, часто непридатні для ведення зернового господарства землі. На такі ділянки було повністю пересе­лено 266 сіл і понад 7 тис. окремих сімей тільки в Херсон­ській, Таврійській, Катеринославській та Харківській губер­ніях. Селяни багатьох населених пунктів втратили громадські ліси, випаси, сінокоси, одержали смуги землі в різних місцях. За таких обставин селянство мусило пристосовуватися до нових умов, одним це вдавалось, іншим — ні.