РОЛЬ ІНСТИТУТУ МИРОВИХ ПОСЕРЕДНИКІВ У РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Набока С. В., канд. істор. наук

У статті висвітлено особливості ролі інституту мирових посередників у соціальних перетвореннях на правобережній Україні у другій половині XIX – на початку XX ст.

In this article the peculiarities of role of conciliator’s Institute in the social transformations on the right bank of Ukraine is described. It is determinated that the conciliators had considerable influence on going of social processes and on forming of social-economic structure of this region in analyzed period.

Інститут мирових посередників став основним органом проведення селянської реформи 1861 р. Цим російське самодержавство намагалося модернізувати країну, і водночас, зберегти монархічний устрій та свою основну соціальну базу – дворянство. Мирові посередники вводили нові поземельні відносини між поміщиками і селянами, унормовували та регулювали фінансові й адміністративні відносини між селянами і державою, створювали і контролювали органи селянського самоуправління та суду. Крім цього, якщо у більшості регіонів Російської імперії мирові установи фактично були скасовані у 1874 р., то на Правобережній Україні, з огляду на соціальні і політичні обставини, мирові структури продовжували діяти фактично до революції 1917 р. приймаючи активну участь у соціально-економічних і адміністративних перетвореннях, що відбувались у Південно-Західному краї. Більше того, їх роль у адміністративному і суспільному житті правобережних губерній, як і безпосередній вплив на соціальні процеси що проходили в регіоні з часом не зменшувалась а зростала. Таким чином без дослідження явища інституту мирових посередників, які були безпосередніми учасниками соціально-економічних реформ та адміністративного життя Правобережжя у другій половині XIX на початку XX століття, неможливо зрозуміти особливостей формування і функціонування тієї специфічної соціально-економічної картини, що склалася на Правобережній Україні у цей час.

Актуальність дослідження інституту мирових посередників зумовлено також певною подібністю соціальних, адміністративних, політичних та економічних трансформацій, що відбуваються у сучасному українському суспільстві з претурбаціями, які переживав український соціум внаслідок “Великих реформ”. Зважаючи, що зараз в Україні утверджуються нові соціальні та законодавчі норми у сферах земельної влас­ності і місцевого самоуправління, а також, що ці зміни впроваджують державні установи, в цьому аспекті також є сенс докладніше розглянути досвід діяльності такої адміністративної структури як інститут мирових посе­ред­ників, що діяв на Право­бережній Україні в другій половині XIX на початку XX століття.

Незважаючи на те, що вивченням різних аспектів діяльності інституту мирових посередників займались такі учені як П. А. Зайончковський [1], Н. Ф. Устьянцева [2], Л. Г. Захарова [3], М. М. Дружинін [4], В. Г. Чернуха [5], М. М. Лещенко [6], А. В. Бондаревський [7], А. І. Лохматова [8]. Проте, вони висвітлили мировий інституту у його класичному вигляді, що було характерно для більшості регіонів Російської імперії. Разом з цим, особливостям структури і функціонування мирового інституту, який діяв у Київській, Подільській та Волинській губерніях було приділено недостатньо уваги. В цьому аспекті можна відзначити лише статтю такого видатного ученого як Кімітака Мацузато [9], який здійснив аналітичний огляд специфіки діяльності мирового інституту у Південно-Західному краї, розглянувши зміну завдань і векторів в роботі мирових посередників на Правобережній Україні у другій половині XIX століття.

Метою цього дослідження є спроба визначення ступеню і наслідків впливу інституту мирових на соціальні процеси, що проходили на Правобережжі після селянської реформи 1861 року в другій половині XIX на початку XX століття.

Збереженню інституту мирових посередників, зміцненню ваги мирових структур на Правобережжі і посиленню впливу посередників на розвиток соціальних процесів в регіоні після завершення основних етапів селянської реформи (переведення поміщицьких, удільних та державних селян на викуп і створення органів селянського самоуправління та суду) сприяли як широке коло невирішених реформою проблем, які потребували невідкладного розв’язання, так і завдання що ставив перед ними царський уряд виходячи з своїх власних політичних міркувань.

Крім того, суттєвою обставиною, яка великою мірою визначила вагому роль мирових посередників у соціальній й адміністративній сфері регіону було більш ускладнене і розмаїте, ніж у Росії, суспільно-господарське життя краю. Наприклад, поряд з поміщицькими, удільними і державними селянами була наявна верства так званих „вільних людей”, чиншовиків господарські відносини яких з юридичними господарями землі регулювалися традиціями і залишками Литовських статутів. Складним було і національно-релігійне становище у цих губерніях. Разом із православними українцями тут проживала значна кількість євреїв, які займали домінуюче положення в економічному житті регіону, суспільною елітою були поляки-католики. Крім цього, невелику, але, досить активну частину населення становили колоністи-поселенці.

З огляду на це, одним з головних завдань реформи 1861 року була соціально-економічна уніфікація і стандартизація різних категорій селянського населення Південно-Західного краю. Що певною мірою стабілізувало б суспільний спокій та спрощувало і полегшувало управління цими губерніями. Крім того, царський уряд був зацікавлений у „зрівнянні” та уніфікації економічної, соціальної та ідеологічної структури різних регіонів Імперії, оскільки це сприяло більшій міцності і стабільності Російської імперії. Значною мірою цю функцію було покладено на інститут мирових посередників.

У цьому аспекті, одним із важливих завдань, які намагався вирішити Уряд у західному регіоні країни, була проблема так званих „вільних людей „та чиншовиків, Уніфікація цих категорій селянства, сприяла б суспільній однорідності цього стану, а відтак, і певній соціально-економічній стабільності краю. У північно-західних губерніях, для того щоб розколоти „польський масив” і привабити нижчі верстви населення на свій бік, ці питання значною мірою було вирішено владою позитивно для цих категорій селянства ще в середині 60-х років. Однак, на Правобережжі самодержавство, вважаючи чиншовиків, в основному, поляками і бажаючи їх ослабити та посварити зі „співвітчизниками”, проводило короткозору і непослідовну політику, і в результаті, проблема консервувалася та заганялася вглиб.

Схожа ситуація була і з категорією так званих „вільних людей”. 25 липня 1864 р. Уряд видав „Правила про устрій вільних людей Західних губерній, які живуть на власницьких землях” [10]. Згідно з ними, колишні кріпосні чи тимчасово зобов’язані селяни, які були приписані до стану „вільних людей” після 20 липня 1857 р., отримували землю, переходили на викуп і зливалися з основною масою селянства. А становище землеробів, які належали до цього стану до 1857 р., і відтепер називались „вільними людьми II розряду”, юридично майже не змінилось, визнання за ними їхніх земельних ділянок вимагало складних процедур.

Конфлікти між цими категоріями населення і поміщиками ставали частішими, бо пани, з огляду на зростання цін на землю і хліб, намагались підвищувати чинш [11]. Розглядати подібні ексцеси доводилося мировим посередникам [12]. Зрештою, Уряд, видавши закони про чиншовиків і „вільних людей II розряду” у 1886 та 1888 рр., що давали право цим категоріям селян отримати землю у власність, прагнув якось вирішити це наболіле питання [13; 14]. Реалізувати їх мали мирові посередники. Для цього були створені повітові у чиншових справах присутствія, які складалися з голови повітового з’їзду мирових посередників (він і тут виступав головою), мирового судді, одного з місцевих землевласників і мирового посередника повіту. Вони розглядали права чиншовиків на землю, визначали їх величину і розмір викупу. Мирові посередники перевіряли земельні права чиншовиків і саме від посередників у величезній мірі залежали наслідки селянських „земельних” клопотань [15]. Чиншові присутствія підпорядковувалися губернським у селянських справах присутствіям, що виступали також апеляційними інстанціями. Проте, у результаті, половинчастих заходів Уряду і слабкого фінансування операції вона проходила дуже болісно і повільно, і фактично не була завершена до лютневої революції. Це були вагомі чинники наростання соціальної напруги на селі, яку мирові посередники намагалися зменшити, сприяючи хоча б частковим компромісам сторін конфліктів та запобігаючи масштабним ексцесам.

Іншою важливою функцією мирових посередників (так само церкви і поліції), яка була пов’язана з потребою забезпечити відданість і прихильність українського селянства до самодержавства, була нагальна необхідність не допускати інших політичних, національних, релігійних і етнічних впливів на українське селянство з боку ворожих груп (католиків-поляків, націоналістів-самостійників чи соціалістів). Це могло зумовити соціальні збурення, дестабілізувати край і мати непередбачувані наслідки для Імперії. Здійснення цієї місії значною мірою покладалось на мирові установи, тому, вплив мирового інституту на селянське життя посилився. Мирові посередники розкривали випадки соціалістичної агітації, перешкоджали ввезенню “галицької” українофільської літератури, у тісній співпраці з православною церквою намагалися не лише запобігти випадкам окатоличення православних, але й усіма силами змагали до охрещення в православну віру католиків, іудеїв та інших неправославних мирян, оберігаючи, таким чином, соціально-ідеологічну монолітність “православного народу”[16].

Розширенню ролі мирових посередників в соціальному та адміністративному житті регіону сприяв і вплив певних політичних обставин, що склалися у Південно-Західному краї у цей час. Так, одним з найважливіших чинників збереження царатом інституту мирових посередників на Правобережній Україні була відсутність тут лояльної до Імперії суспільної еліти, оскільки поміщицька верства на Правобережжі складалась в основному з польських шляхтичів вороже настроєних до російського самодержавства. За цих умов царський уряд був змушений не лише зберігати, але й посилювати мирові структури, оскільки за цих обставин мирові посередники не лише заступали відсутніх управлінців з місцевої еліти, але, до цього змушені були боротись з її небажаним для Уряду впливом на місцеве населення. Під впливом політичної ситуації самодержавство аж до 1911 р.

Таким чином, до компетенції мирового інституту почали входити і функції земств. До сфери діяльності мирових посередників належало піклуватися про забезпечення та розвиток освітніх установ на їхніх дільницях [17]. Вони контролювали розподіл коштів на потреби освітянської справи, виступали адвокатами і представниками селянських громад у справах заснування дитячих притулків і народних училищ, самі ініціювали їх відкриття.

Мирові посередники наглядали і виконували посередницькі функції у справах земельно-майнових, боргових, торгових, або у питаннях найму на роботу як поміж самими селянами, так і між ними й поміщиками, міщанами чи купцями. До того ж, у конфліктах посередники виступали чиновниками і представниками адміністративного апарату держави. Сфера компетенції мирових посередників охоплювала різноманітні аспекти суспільного життя. Вони, спільно з повітовими справниками, регулювали впровадження горілчаної реформи та боролись з проявами зловживання її положеннями, контролювали стан пожежної безпеки та засобів боротьби з вогнем на своїй дільниці. Контактуючи з медичними і ветеринарними закладами та посадовими особами, вони наглядали за санітарним становищем населених пунктів і підприємств; наглядали за справами, що відносилися до страхування майна населення; спільно з іншими адміністративними органами (повітовою поліцією, предводителями дворянства, губернським правлінням) боролись із браконьєрством і хижацькими методами експлуатації навколишнього середовища [18]. Посередники також розглядали справи з питань компенсацій і відшкодувань селянам, які надавались їм за відібрані під військові полігони, залізниці чи підприємства селянські землі.

Проте, потрібно зазначити, що незважаючи на високу роль мирових посередників у соціально-економічних реформах та адміністративному управлінні регіону, їх вплив на розвиток соціальних процесів в краї з огляду на консервативну і половинчасту політику царського уряду мав лише відносний і опосередкований характер, оскільки вступав в протиріччя з могутніми економічними чинниками. Це, зрештою, визначили основні риси соціально-економічної картини Правобережжя на початку XX століття.

Незважаючи на реформи другої половини XIX століття, які стимулювали розвиток капіталістичних відносин, правобережні українські губернії у соціально-економічному відношенні залишалась аграрним регіоном. Рівень промислового виробництва і урбанізації був низьким, переважна більшість населення була представлена сільськими жителями, відсоток інших верств населення (ремісників-робітників, купців-підприємців, державних службовців, інтелігенції) був вкрай незначним. До того ж, власне українців (які представляли майже виключно селянський стан) серед інших категорій населення було не багато. В культурно-освітній та управлінській сфері переважали росіяни Більшість робітників (особливо середньої і високої кваліфікації) теж були росіянами чи іноземцями. В торгівлі переважали євреї. Навіть у сільському господарстві українці займали найнижчу соціальну ступінь, оскільки поміщиками були в основному поляками.

Таке становище українського населення було обумовлене, з одного боку низькими стартовими фінансовими та освітніми можливостями українських селян, що перешкоджало швидко підвищити чи змінити свою традиційну соціальну роль. З іншого – консерватизмом та психологічно-ментальними особливостями українських гречкосіїв, які віддавали перевагу звичній хліборобській праці на землі, перед іншими невідомими заняттями [19]. Значною перешкодою була також певна монополія других національностей в інших галузях виробництва. Так, стати робітником українець міг порівняно легко (потрібно було пройти певну виучку у майстра). У торгівельно-підприємницькій сфері, де переважали євреї і були дуже згуртовані, конкурувати з ними українцю було складно. Потрапити до освітніх чи управлінських сфер діяльності українцю з низів було теж нелегко. Як уже зазначалось потрібно було мати освіту, фінансові можливості, суспільні зв’язки, а також знати російську мову та бути лояльним підданим імперії. Таким чином основною соціальною нішою українців залишалось переважно сільське господарство. Вибитись на великого земельного власника було вкрай важко, оскільки українське селянство було пограбоване аграрною реформою, яка відрізала від селянських земель значну їх частину на користь поміщиків, передбачала виплати важких викупних платежів та інших податків, зберігала залежність від панів в сервітутній сфері. І хоча у кінці XIX – на початку XX століття з’являються відомі українці цукрозаводчики та інші заможні сільські виробники, але, за великим рахунком, горизонтальна та вертикальна мобільність українців в соціальній структурі суспільства була не високою.

Поміщиками на Правобережжі були в основному поляки, які також були надзвичайно згуртованими. Щоправда, після польського повстання 1863 р. царський уряд адміністративними та соціально-економічними заходами намагався нейтралізувати польський вплив в органах управління і підірвати економічні позиції поляків, ослабивши шляхетське землеволодіння конфіскаціями, обмеженнями продажу полякам земель, наданням пільг російським поміщикам і покупцям (це також значною мірою покладалось на мирових посередників), а також зменшенням викупних платежів з українських селян і поверненням значної частини відібраних у них земель за рахунок польських землевласників.

Однак, ці заходи самодержавства мали лише відносний і тимчасовий ефект. І хоча в результаті пільгової фінансово-земельної політики царського уряду (який намагався розширити соціальну базу відданої Росії еліти в регіоні) щодо приваблення і осадження російських поміщиків у Південно-Західному краї кількість російських землевласників та їхніх земель на кінець XIX століття сягнула більше сорока відсотків, однак далі цей процес став зворотнім. Незважаючи на конфіскації, адміністративні обмеження полякам купувати і успадковувати землі, брати кредити, усунення їх від можливостей здійснювати вплив в управлінській сфері регіону тощо, польські землевласники на початок XX століття не лише значною мірою кількісно відновили свої землі, але, головне, в якісному відношенні шляхетські маєтки перетворились у сучасні конкурентно-здатні могутні сільськогосподарські виробництва, що в більшості випадків на порядок переважали маєтки російських власників [20].

Причинами цього явища були вищі господарські навички польських землевласників, їх висока солідарність та взаємовиручка, краще знання поляками місцевої соціально-економічної і господарської специфіки краю, а головне, набагато вищий рівень адаптованості польських власників до ринково-капіталістичних тенденцій у економіці, що стали магістральними у соціально-економічному розвитку регіону. Слід зазначити, що західні губернії Російської імперії традиційно, внаслідок вищого суспільного рівня населення та економічної інфраструктури, географічно-торгівельної близькості до економічно передових капіталістичних європейських центрів завжди були під сильним їх впливом. Тому, місцеві землевласники як носії більш “капіталістичної культури виробництва” в нових економічних умовах незважаючи на адміністративні обмеження легко вигравали конкуренцію у вихідців з “відсталої сільської глибинки” російських землевласників, що культивували традиційні методи ведення сільського господарства.

В цих умовах мирові посередники виступали консерваторами. Намагаючись зберегти підтримку правобережних селян, і зважаючи на рекомендації мирових посередників, Уряд зберігав за селянами цього регіону право користуватися сервітутами. У Київській і Подільській губерніях ним володіли близько 54 % всіх селянських дворів, у Волинській – 71 % [21]. Розмежування земель могло відбуватися лише за обопільною згодою громади і поміщика. Внаслідок цього у кінці 60-х рр. XIX ст. Приблизно 80% маєтків на Правобережжі не були розмежовані [22]. Таке становище зумовило наростання конфліктів між селянами і власниками-поміщиками в цій сфері, особливо з огляду на демографічний вибух та зростання вартості земель й лісів. Крім цього, така ситуація суперечила прискореному капіталістичному розвитку поміщицьких господарств цього регіону, а урядові прагнення якось „косметично” вирішити ці проблеми були безрезультатними.

За цих умов роль мирових посередників в суспільно-адміністративному житті краю ще більш зростала, оскільки, вони брали безпосередню участь у розмежуванні земель, а також вирішували конфлікти у цій сфері, але перш за все тому, що в такому напруженому становищі посередники виступали інстанцією, яка в якійсь мірі запобігала соціальним вибухам і згладжувала гострі соціальні суперечності [23]. Навіть у цій якості мирові посередники викликали ненависть поміщиків, які дуже хотіли скасування їх установи і запровадити тут інститут земських начальників. Однак, Уряд, враховуючи нелояльність місцевої польської еліти, намагаючись зберегти прихильність українського селянства, а також боячись масштабного соціального вибуху, не міг піти на подібні кроки.

Скасування царським урядом викупних платежів з селян після революції 1905 року, а також проведення столипінської реформи, засвідчили намагання самодержавства якось пом’якшити аграрну і соціальну напругу на селі не вирішили проблему, а лише загострили її. Посередники брали безпосередню участь у проведенні столипінської реформи. Вони обов’язково входили до повітових землевпорядних комісій, яким безпосередньо і доручалося впровадження її положень у життя. Мирові діячі видавали постанови про закріплення за селянами подвірних дільниць, розглядали рішення сіль­ських сходів стосовно виділів окремих селян [24]. Крім цього, вони займались і справами переселень селян до Сибіру, на Кубань та інші регіони Імперії. Керуючись указами і рекомендаціями генерал-губернатора та губернатора, тісно кон­тактуючи з губернським правлінням, поліційними та судовими структурами, посередники формували партії переселенців, узгоджували терміни переселення, допомагали громадам вигідно продавати і купувати необхідне майно, санкціонували попередні виїзди „ходоків” на нові місця, здійснювали підготовчу і роз’яснювальну ро­боту серед селян; подавали рекомендації до мирових установ й адміністративних органів щодо вдосконалення переселенської справи та видачі кредитів переселенцям.

Проте, хоча столипінська реформа і мала найбільший успіх саме в Україні, однак, вона загострила протиріччя на селі. Внаслідок демографічного вибуху значно збільшилось сільське населення, землі селянам катастрофічно не вистачало. Намагання Столипіна вирішити цю проблему не віддаючи поміщицьких земель, а лише за рахунок швидкого перерозподілу землі між самими селянами зумовило наростання високої соціальної напруги між селянами і поміщиками, а також між різними категоріями самих селян. Збіднілій масі населення нікуди було податися. Переселення до Сибіру та в інші регіони Імперії виявились погано спланованими, а нерозвинута промислова інфраструктура міст не могла прийняти стільки людей. Більшість селян вимушені були найматись до поміщиків чи куркулів, або на жахливих кабальних умовах орендувати у них землю.

Таким чином, результати діяльності мирових посередників були неоднозначними. Переваги, здобуті мировими посередниками для селян у соціально-економічній площині мали характер тактичних успіхів. У майбутні десятиріччя обмеженість і половинчастість проведених реформ, вплив масштабних економічних чинників, зростання цін на землю, демографічний вибух в регіоні привели до росту малоземелля і соціальної напруженості в краї. Більш важливою і стратегічно результативною була діяльність мирових діячів у суспільно-громадській сфері. У пізній період своєї діяльності інститут мирових посередників виконував управлінські та громадські функції, які в інших губерніях Імперії були обов’язком земств і суспільної дворянської еліти. Таким чином, роль мирових посередників під час проведення соціально-економічних реформ, в адміністративному управлінні та громадському житті краю була дуже великою, однак, їх намагання адміністративними методами законсервувати традиційні відносини у сервітутній сфері, загальмувати процеси обезземелення та розорення селянства вступали у суперечність з логікою соціально-економічного розвитку і були малоуспішними. Однак, у цей же час мировий інститут виступав структурою, яка реагувала й згладжувала соціальні проблеми і конфлікти, породжені помилками самодержавства у суспільно-економічній та національно-політичній площині і цю “гуманітарну” діяльність мирових посередників складно переоцінити.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Зайончковский П. А. Отмена крепосного права в России. – М., 1968. – 368 с.

2. Устьянцева Н. Ф. Институт мировых посредников в системе государственного строя России. – М., 1984.

3. Захарова Л. Г. Самодержавие и отмена крепостного права. 1857-1861 гг. – М., 1984. – 254 с.

4. Дружинин Н. М. Русская деревня на переломе. 1861-1880 гг. – М., 1978. – 287 с.

5. Чернуха В. Г. Крестьянский вопрос в правительственной политике России. – Л., 1972. – 226 с.

6. Лещенко Н. Н. Классовая борьба на Украине в связи с образованием и деятельностью института мировых посредников // Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1861 г. (60-е годы XIX века). – К., 1959. – C. 217-234.

7. Бондаревський А. В. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 року. – К., 1961. – 128 с.

8. Лохматова А. І. Інститут мирових посередників у контексті історії становлення органів місцевого самоврядування селянства Півдня України в другій половині XIX століття // Вісник Дніпропетровського університету. – Дніпропетровськ, 2001. – Серія історія та археологія. – Вип. 9. – С. 126 – 138.

9. Кімітака Мацузато. Из комиссаров антиполонизма в просветители деревни: мировые посредники на Правобережной Украине (1861 – 1917 гг.) // Український гуманітарний огляд. – Київ, 2005. – С. 63 – 120.

10. Правила об устройстве вольных людей западных губерний, живущих на владельческих землях. 25 июля 1864 г. №3456. Высочайшие указы и повеления // Собрание правительственных распоряжений по устройству быта крестьян-собственников Юго-западного края. – СПб., 1865. – С. 28 – 32.

11. Крестьянское движение в России в 1870 – 1880 гг.: Сборник документов. – М., 1963. – С. 331.

12. Державний архів Рівненської області. – Ф. 384 (Луцький повітовий суд). – Оп. 5. – Спр. 96. – Справа за позовом жителів слободи Курган Бистрицько-Антоновецької громади до поміщика Печаговського маєтку Рябчинського про виселення їх з чиншової землі (1869-1872). – 16 арк.

13. Полное собрание законов Российской империи. (За 1886). – СПб., 1888. – Собр. 3. – Т. VI. – № 3789. – С. 275-283.

14. Полное собрание законов Российской империи. (За 1888). – СПб., 1890 – Собр. 3. – Т. VIII. – № 5079. – С. 107-108.

15. Державний архів Волинської області. – Ф. 265 (Ковельсько-Володимир-Волинське повітове у чиншових справах присутствіє). – Оп. 1. – Спр. 1. – Списки чиншовиків і викупні акти по викупу чиншових земель в селі Куповальці (1890). – 385 арк.

16. Державний архів Житомирської області. – Ф. 252 (Мирового посередника 2-ї дільниці Новоград-Волинського повіту). – Оп. 1. – Спр. 8961. – Справа про агітацію міщанина міста Острога Кромріса (1913 – 1914). – 9 арк.

17. Державний архів Вінницької області. – Ф. 205 (Мирового посередника 1-ї дільниці Вінницького повіту). – Оп. 1. – Спр. 32. – Про розподіл коштів на однокласне народне училище (1869). – 112 арк.

18. Державний архів Житомирської області. – Ф. 497 (Стремигородське волосне правління). – Оп. 1. – Спр. 129. – Припис мирового посередника про порядок проведення щеплення від оспи селянським дітям (1870). – 2 арк.

19. Присяжнюк Ю. П. Менталітет українського селянського загалу в посткріпосницьку епоху: консерватизм феномену // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2000. – Серія Історичні науки. Вип. 21. – С. 30.

20. Корелин А П. Дворянство в пореформенной России 1861-1904 гг. – М., 1979. – С. 182.

21. Теплицький В. П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні. – К., 1959. – С. 125.

22. Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863-1914 рр. Поляки в соціоетнічних конфліктах. – К., 1998. – С. 98.

23. Державний архів Хмельницької області. – Ф. 112 (Подільське губернське у селянських справах присутствіє). – Оп. 1. – Спр. 1626. – Про самовільне випасання худоби селянами села Руди Горчичанської Ушицького повіту на полях поміщика Заловського (1880-1881). – 11 арк.

24. Державний архів Житомирської області. – Ф. 546 (Мирового посередника 1-ї дільниці Новоград-Волинського повіту). – Оп. 1. – Спр. 781. – Відомості про видачу засвідчених актів на присадибні і подвірні дільниці і достроково викуплені наділи (1913). – 126 арк.

УДК 327 (477) „1920/1922”