РЕПАТРІАЦІЙНІ УГОДИ В СТРУКТУРІ МІЖДЕРЖАВНИХ ДОМОВЛЕНОСТЕЙ УСРР (1920 – 1922 РР.)

Купчик О. Р., канд. істор. наук

Розглянуто, як РНК УСРР використала бажання іноземних країн повернути додому своїх громадян і майно, які знаходилися в Україні, щоб ті офіційно визнали УСРР і встановили з нею дипломатичні відносини.

How USSR’s Government used of foreign states desire to return home itself citizens and property, which were found in Ukraine, that it officially will recognize USSR and will establish diplomatic relations with here are examined in this article.

Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності України є розвиток двосторонньої співпраці, серед складових якої виокремлюється соціальна сфера. Розвиваючи відносини з європейськими країнами, українська держава може спертися на попередній історичний досвід її соціальних, зокрема, гуманітарних взаємостосунків.

Гуманітарна політика радянської України у XX ст. Викликала інтерес дослідників. Роботи радянських дослідників [24; 40; 49; 56] традиційно відзначалися пріоритетом висвітлення соціальних стосунків УСРР у контексті радянсько-західного протистояння. В умовах відновлення незалежної української державності, науковці зосередили свої зусилля на вивченні українсько-іноземних відносин на початку 1920-х рр. Лише в окремих роботах опосередковано розглядається проблема соціально-політичних взаємовідносин УСРР з країнами Європи у 1920 – 1922 рр. [23; 67]. Практично поза увагою сучасних істориків залишається невеликий післяреволюційний період, протягом якого радянська Україна виступала як суб’єкт міжнародних відносин, проводила власну гуманітарну політику, яку намагалася використати, щоб встановити дипломатичні стосунки з іноземними країнами. Виходячи з цього, метою статті є аналіз гуманітарної складової дипломатичних переговорів РНК УСРР з урядами європейських держав Литви у 1920 – 1922 рр., а також дослідження соціального аспекту подолання УСРР міжнародної ізоляції.

У дипломатичних переговорах з УСРР у грудні 1920 – січні 1921 рр., уряд Грузії хотів у першу чергу повернути до дому грузинів. До того ж перевага надавалася особам з вищою освітою і досвідом практичної роботи. Так, Грузинський МЗС, в листі від 30 червня 1920 р., прохав уряд УСРР дозволу переселити до Грузії 19 грузинів (1 професора, 15 лікарів, 3 юристів) [1]. РНК УСРР, посилаючись на відсутність між обома державами договору про обмін громадянами та непоширення дії російсько-грузинської угоди від 7 травня 1920 р. на УСРР, відмовилась надавати грузинським біженцям статус іноземних громадян в Україні. НКЗС УСРР вирішив використати це, щоб змусити демократичну Грузію визнати УСРР і встановити з нею дипломатичні відносини [2]. Тому, уряд УСРР пропонував спочатку підписати політичний договір, а вже потім угоду про обмін громадянами й провести сам обмін.

Переговорний процес завершився підписанням Ю. Коцюбинським і Г. Махарадзе 31 січня 1921 р. “Договору між УСРР і ГДР”. Договір затверджував: взаємне визнання незалежності республік (ст. 1), а також необхідність проведення обміну громадянами (ст. 5). 31 січня 1921 р. між УСРР і Грузинською республікою було також підписано „Тимчасові правила перевезення майна залізницями та засобами УСРР грузинами, які оптували громадянство Грузії, під час переселення з УСРР” і договір „Про оптацію громадянства” [3]. Встановлення у Грузії у лютому 1921 р. радянської влади сприяло налагодженню між двома сторонами діалогу щодо обміну біженцями. У липні 1921 р. з Харкова до Тифлісу переправили 150 грузинів [4].

Восени 1920 р. уряди прибалтійських країн звернулися до РНК УСРР, щоб за їхніми громадянами, які проживали в Україні закріпили статус іноземців. Тоді, РНК УСРР 25 листопада РНК УСРР запропонувала країнам Прибалтики підписати угоду про взаємне офіційне визнання і встановлення дипломатичних відносин. УСРР наголошувала, що дія мирних договорів, укладених прибалтійськими країнами з РСФРР, на УСРР не поширюється, а відносини між ними мають проходити на основі двосторонніх домовленостей [5].

На переговорах між УСРР і Литвою у січні 1921 р. у Москві, сторони розглянули спірні майнові питання. Зокрема, литовці вимагали повернути їм майно, яке російські війська вивезли з Литви і залишили в Україні під час Першої світової війни. А також виплатити компенсацію за литовське майно, яке в Україні було втрачено. Вони пропонували амністувати і повернути додому литовців, які були засуджені в УСРР за політичними статтями. РНК УСРР погодилася повернути лише частину майна, відмовилася компенсувати збитки. Радник НКЗС УСРР А. Ждан-Пушкін, у листі до Ю. Коцюбинського від 2 лютого 1921 р., радив йому не приймати значних майнових зобов’язань [7]. У свою чергу, Ю. Коцюбинський, у листі до Х. Раковського від 16 січня 1921 р., радив не амністувати політично засуджених литовців й не обмінювати їх на українських політичних в’язнів, бо останні, видали себе за громадян РСФРР і уже скористалися амністією відповідно до російсько – литовського договору від 12 липня 1920 р. [8]. Під час переговорів уряди УСРР і Литви підписали 28 січня 1921 р. угоди „Про порядок оптації литовського громадянства” та „Про перевезення залізницями і засобами УСРР майна біженців Литви під час їх реевакуації з УСРР” [9].

Конференція завершилася укладенням 14 лютого 1921 р. “Договору між УСРР і Литвою”, який затверджував взаємне визнання незалежності республік (ст.1), встановлення дипломатичних відносин (ст.8) [10]. УСРР зобов’язувалася повернути майно лише юридичних осіб (ст.6 – 8) [11]. Цей договір ВУЦВК ратифікував 3 березня 1921 р. [12]. Литовський парламент відмовився затвердити угоду і зажадав доповнити його ст. 6. у частині, яка стосувалася повернення майна литовським громадянам (фізичних осіб). Повноважний представник Литви в УСРР Машинський повідомив 2 вересня 1921 р.

Додаткову угоду УСРР і Литва уклали 5 квітня 1922 р. Литовський парламент основний і додатковий договори ратифікував 5 травня 1922 р. ВУЦВК додаткову угоду затвердив 13 жовтня 1922 р. [17]. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся в Харкові 26 жовтня 1922 р. [18]. 5 квітня 1922 р. між УСРР і Литвою було підписано „Додатковий протокол до Додаткового договору” і „Тимчасові правила про перевезення залізницями УСРР при поверненні на батьківщину майна оптантів Литви” [19]. Уклавши угоди УСРР тепер могла повертати своїх військовополонених з Німеччини найкоротшим шляхом, транзитом через Литву [20].

У відносинах з Латвією, Е. Квірінг 22 листопада 1920 р., у листі до голови РНК УСРР, висловив, що можна реалізувати ідею – „зерно в обмін на визнання”, тобто запропонувати латвійцям потрібне їм українське зерно, якщо вони погодяться встановити з УСРР дипломатичні відносини. Е. Квірінг вважав, що Україна могла б надати Латвії кілька сотень тисяч пудів зерна. Можливість цього обговорювалася радянським керівництвом [21]. Але, зробити це в умовах складного продовольчого становища і голоду 1921 – 1922 рр. Було, мабуть, не можливо. Згідно з офіційною інформацією, УСРР у цей період зерно в експортний фонд УСРР навіть не включило і за кордон офіційно не вивозило [22]. Водночас, С.

17 грудня 1920 р. Е. Квірінг і О. Шумський доповіли Х. Раковському, що проінформували уряд Латвії, якого цікавило головне повернення біженців, що мирний договір Латвії з РСФРР від 11 серпня 1920 р. на УСРР не поширюється [24]. Тому, дипломати радили не підписувати з Латвією попередньо угоду про репатріацію біженців, а укласти спочатку основний договір. Е. Квірінг запропонував, навіть, провести репресії латвійців, які проживали в Україні, щоб змусити уряд ЛДР попередньо домовитися політично [25]. Проте, РНК УСРР цього не зробила, і 22 січня 1921 р. повідомила Латвію, що розпочне переговори про повернення біженців [26].

Латвія, розпочавши переговори, у першу чергу намагалася повернути додому 4, 5 тис. латвійських громадян, які мешкали в УСРР, а також майно, яке було вивезене російськими військами з Латвії під час Першої світової війни і розташоване в Україні [27]. УСРР, водночас, обмежила кількість латвійців, які мали повернутися до ЛДР – 1, 5 тис. осіб. Радянський уряд старався залишити в УСРР кваліфікованих латвійських фахівців, а також устаткування підприємств, повернути які вимагала Латвія [28]. Водночас, командування РСЧА повідомляло керівництво УСРР, що демобілізація латвійців з армії може обумовити таке ж бажання у литовців та естонців [29]. УСРР, щоб завадити виїзду латвійців, направила до ЛДР “делегацію від латвійських робітників”, яка мала ознайомитися з умовами праці дома. Висновок комісії, що їхати до Латвії недоцільно, був закономірним [30].

Уже, під час першого засідання українсько–латвійської конференції у Москві 1 травня 1921 р.

У промові Ю. Коцюбинський повідомив, що представники УСРР уповноважені укласти основний договір, у якому будуть вирішені також питання, зазначені латвійськими делегатами. Дипломат зауважив, що уряд УСРР цікавлять, у першу чергу, питання: 1) взаємного визнання, 2) встановлення дипломатичних відносин, і без їх вирішення українсько-латвійський діалог з інших проблем не відбудеться. Тобто, УСРР й далі уникає попереднього підписання з Латвією репатріаційної угоди [32]. У відповідь, З. Фельдман запропонував радянській делегації розпочати розглядати угоди про репатріацію біженців та реевакуацію їхнього майна (на ці переговори представники УСРР також були уповноважені), а коли латвійська делегація отримає додаткові повноваження від свого уряду – розпочне переговори щодо укладення основного договору. Член латвійської делегації Е. Шкіпсна сказав, що розгляду угоди про репатріацію біженців нічого не перешкоджає, так як питання обміну населенням не пов’язане з політичними переговорами. Він зазначив, що, конвенція про репатріацію біженців між Латвією і РСФРР була підписана раніше мирного договору. Однак, радянські дипломати не поступилися і відмовилися розпочати переговори [33].

Під час другого засідання конференції, 27 травня 1921 р., коли латвійська делегація подала повноваження на укладення основної угоди, сторони узгодили порядок роботи конференції: 1) розглянути основний договір між УСРР і Латвією, 2) розглянути угоду про репатріацію біженців та реевакуацію їхнього майна. Тобто, радянські дипломати реалізували свій план домовленостей з ЛДР. Цього ж дня латвійці прийняли український проект договору без доповнень і поправок, а тобто погодилися офіційно визнати УСРР [34]. Латвійському уряду не вдалося попередньо підписати репатріаційну угоду, а тому, відтягнути чи взагалі уникнути політичних домовленостей з УСРР також уже не було можливим.

Протягом засідань 1, 6, 9 і 14 липня 1921 р. на конференції обговорювалися питання обміну біженцями й повернення майна, вивезеного російськими військами з Латвії в роки Першої світової війни і розташованого в Україні [35]. Під час 8 засідання, 18 липня, УСРР відмовилася повернути Латвії промислові підприємства, бо відповідно до ст. 1 основного договору держави, які входили до Російської імперії взаємне відмовлялися від фінансових претензій. Радянські дипломати наголошували, що встановлення, зберігання і відновлення устаткування цих заводів відбувалося за рахунок значних фінансових затрат УСРР, і те, що ці підприємства становлять уже одне ціле господарства України [36]. Під час 9 засідання, 26 липня 1921 р., латвійці й далі наполягали, що колишня приналежність обох країн до Російської імперії не має жодного відношення до повернення майна, бо його вивезли з Латвії в Україну, щоб зберігати, а після закінчення війни повернути. На це Ю. Коцюбинський відповів, що підприємства були узяті на зберігання не урядом УСРР а, тому, не має підстав, щоб їх повертати [37]. Під час 10 дня роботи конференції, 27 липня 1921 р., латвійці, погодилися, щоб їм повернули хоча б середні й дрібні підприємства. 30 липня, під час останнього засідання, “Договір між УСРР і Латвією” і угоду про репатріацію біженців було відредаговано остаточно і підписано 3 серпня 1921 р. [38].

Уповноваженим Латвії у справ репатріації в УСРР призначили Є. Ульмана. У вересні 1921 р. він прибув до Харкова. Але, через те, що уряд УСРР перешкоджав латвійським біженцям повертатися додому, Є. Ульман, незабаром, залишив Харків і управління Уповноваженого Латвії у справах репатріації в УСРР так і не було реорганізоване у посольство [39].

Під час переговорів з Естонією, сторони, у червні – жовтні 1921 р., консультувалися щодо характеру конференції. Естонці пропонували підписати попередньо угоду про репатріацію естонців, які проживали в Україні. УСРР, навпаки, прагнула укласти спочатку договір про взаємне визнання. Х. Раковський 30 червня 1921 р. повідомив естонський уряд, що мирний договір Естонії з РСФРР від 2 лютого 1920 р. [40]. На УСРР не поширюється. Тому, РНК УСРР буде застосовувати до естонців, які мешкали в Україні, закони УСРР, тобто буде призивати на військову службу до РСЧА і не буде надавати їм статусу іноземних громадян. Ці дії радянська влада обіцяла припинити лише після підписання Естонією основного договору [41].

Українсько–естонська конференція розпочалася у Москві 14 жовтня 1921 р. представники сторін розглянули і затвердили вступну частину і перші статті основного договору: про взаємне визнання (ст. 1), відмову сторін угоди від будь-яких фінансових претензій (ст. 2), встановлення дипломатичних відносин (ст. 14) [42]. Під час другого (18 жовтня) і третього (21 жовтня 1921 р.) засідань конференції, УСРР погодилася повернути естонців, які мешкали в Україні, до ЕДР. Погодилася також повернути частину майна, зокрема, бібліотеки, архіви, художні твори, документи, які вивезли російські війська і залишили в Україні під час Першої світової війни. Протягом четвертого (24 жовтня) і п’ятого (27 жовтня 1921 р.) засідань сторони переговорів узгодили текст угоди про обмін населенням і порядок вивезення майна особами, які приймали естонське (українське) громадянство [43].

“Договір між УСРР і Естонією” було укладено 25 листопада 1921 р. [44]. Цього ж дня сторони уклали угоду „Про порядок оптації громадянства” і „Про вивіз майна осіб, які оптують українське (естонське) громадянство” [45]. Згодом, уряди УСРР і Естонії підписали також “Додатковий протокол” (20 грудня 1921 р.), “Додатковий протокол до угоди” (27 травня 1922 р.), “Додатковий протокол до договору” (18 грудня 1922 р.), які визначали порядок повернення українців, які проживали в Естонії, до УСРР [46]. ВУЦВК ратифікував українсько–естонський договір 7 квітня 1923 р., естонський парламент – 16 грудня 1921 р. [47].

Налагоджуючи відносини з Австрією, УСРР і РСФРР уклали з нею 5 липня 1920 р. у Копенгагені угоду „Про репатріацію військовополонених і цивільних інтернованих обох сторін” [48]. Із розвитком торгівлі з УСРР, оскільки 16 січня 1920 р. Верховна Рада Антанти зняла економічну блокаду з радянських республік і дозволила країнам Заходу торгувати з ними [49], австрійські торговці побачили у неї джерело надходження сільськогосподарської сировини, зокрема, вовни і цукрового буряку [50].

Уряд УСРР, маючи намір створити в Австрії власне політичне представництво, керувався необхідністю ліквідувати посольство УНР, а також потребою проведення роботи щодо дезорганізації у цій країні української еміграції. В Австрії перебували близько 6 тисяч емігрантів з України: члени Директорії, Ради республіки, уряду УНР, делегати Трудового конгресу. Відень у той час був одним із закордонних центрів української еміграції. Радянські дипломати мали протидіяти за кордоном цим „контрреволюційним силам”. Тому, до проекту договору з Австрією, за поданням М. Левицького, було внесено пункти, що 1) угода укладається від імені УСРР, 2) у Відні створюється повноважне представництво УСРР і 3) повпредство УСРР в Австрії вважається єдиним українським представництвом у цій країні. Інші положення проекту договору, який був складений М. Бронським спільно з М. Левицьким, і апробований заступником глави НКЗС РСФРР – М. Литвиновим, не торкалися особливих інтересів УСРР і були винесені на погодження з австрійською стороною в редакції НКЗС РСФРР [51].

7 грудня 1921 р. у Відні представники УСРР, РСФРР і Австрії підписали “Попередній торгівельний договір”, який затверджував створення у Відні повпредств УСРР і РСФРР, які визнавалися єдиними закордонними відповідно України (посольство УНР мало бути ліквідованим) і Росії у цій країні представництвами. У Харкові й Москві мали бути створені австрійські дипломатичні місії. (ст.1). Договірні сторони мали створити й торгівельні місії (ст.11). [52]. Того ж дня, між УСРР і РСФРР – з одного боку і Австрією – з іншого, було укладено додаткову, до копенгагенської від 5 липня 1920 р., угоду „Про репатріацію військовополонених і цивільних інтернованих” [53]. ВУЦВК ратифікував російсько-українсько-австрійський договір 14 січня 1922 р., австрійський парламент затвердив його 14 лютого [54].

Щоб подолати післявоєнну розрухи, а згодом голод 1921 – 1922 рр., уряду УСРР необхідно було забезпечити потреби господарства сільськогосподарською технікою і транспортними засобами, які виготовлялися в Італії. Зважаючи на жваві торгівельні з нею відносини, зокрема, через чорноморські порти Одесу й Миколаїв, ще до Першої світової війни, а також зацікавленість італійських торговельно-промислових і фінансових кіл в українському зерні, вугіллі й залізі, УСРР розраховувала підписати українсько–італійський міждержавний договір [55]. Проводити українсько–італійські, і водночас російсько–італійські, переговори щодо встановлення дипломатичних відносин між УСРР та Італією, а також Італією і РСФРР, до Риму у березні 1921 р. виїхав представник РНК РСФРР – В. Боровський [56]. Не зважаючи, що деякі керівники республіки сумнівалися, що УСРР вдасться підписати договір з Італією окремо від РСФРР, уряд УСРР уповноважив В. Воровського провести переговори [57]. Його основні пункти передбачалося запозичити з російсько–англійської торгівельної угоди від 16 березня 1921 р. [58].

Однак, українсько-італійські переговори затягувалися через спроби італійського уряду укласти з УСРР угоду аналогічну російсько–англійському, тобто, за висновком В. Воровського від 20 грудня 1921 р., саме урядову економічну [59]. УСРР наполягала підписати й політичні статті, зокрема про взаємне офіційне визнання, обмін дипломатичними представництвами. Проте, міністр закордонних справ Італії – дель-Торетто відмовився підписати ці пункти, і РСФРР поставила ультиматум [60]. Радянські дипломати використали, щоб тиснути на Італію, перебування в УСРР італійських військовополонених і бажання італійського уряду Італії повернути їх додому. Депутат італійського парламенту – Флор, в інтерв’ю газеті „Джорнале д’Італія” 27 грудня 1921 р., вірно зазначив, що якщо уряд бажає направити до УСРР і РСФРР уповноважених Італії із справ репатріації військовополонених, йому доведеться визнати УСРР і РСФРР, і ліквідувати посольства царського уряду й УНР [61]. Боячись також спізнитися до розподілу українських ринків збуту товарів, італійський уряд вирішив прийняти деякі політичні статті.

26 грудня 1921 р. між Італією і УРСР було укладено „Попередній договір” між Італією і УРСР. У цей день було також підписано російсько-італійську угоду. Основний, ширший, договір між країнами, мали підписати у майбутньому. Вступна частина договору зобов’язувала уряди Італії й УСРР обмінятися репатріаційними місіями [62]. Договір також затверджував, що необхідно відновити торгівельні стосунки (ст.1), встановити дипломатичні відносини (ст.3), що майно і банківські рахунки УРСР на території Італії є недоторканими (ст.8) [63]. Уряд УСРР ратифікував договір 14 січня 1922 р., парламент Італії – 29 січня [64].

Радянська преса оцінювала українсько–італійський договір, як чергову перемогу УСРР у боротьбі за визнання. Вони зауважили, що Італія, чия роль після Першої світової війни була зведена Великою Британією і Францією нанівець, була змушена „звернути свій погляд до радянських республік”, і це було їй економічно вигідно [65]. Під час переговорів В. Воровський з’ясував, що італійці цікавляться перспективами торгівлі через чорноморські порти [66]. Запропонувати тоді Італії українські хліб, вугілля і залізо могли, як зазначає В. Сергійчук, лише більшовики, які утвердилися в Україні [67]. Саме тому Італія й домовилась з УСРР.

Далі буде.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. ЦДАВО України. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1с. – Спр. 586. – Арк. 10зв., 12зв.

2. Там само. – Спр. 628. – Арк. 192, 201.

3. Спр. 546. – Арк. 3 – 3зв.; Спр. 643. – Арк. 17 – 19зв., 20 зв – 21 зв.

4. Спр. 640. – Арк. 79.

5. Українська СРР на міжнародній арені. (1917 – 1923 рр.). Зб. Документ. – К., 1966. – С. 218.

6. ЦДАВО України. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1с. – Спр. 628. – Арк. 5.

7. Там само. – Арк. 49.

8. Там само. – Арк. 48 зв.

9. Спр. 661. – Арк. 24 – 26.

10. Договір з Литвою // Вісти ВУЦВК. – 1921. – 5 берез.

11. Мировий договір між Україною і Литвою. – Харків, 1922. – С. 15 – 17.

12. Українсько-Литовський договір // Вісти ВУЦВК. – 1921. – 9 берез.

13. ЦДАВО України. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1с. – Спр. 662. – Арк. 67.

14. Там само. – Арк. 71 – 73.

15. Спр. 590. – Арк. 3.

16. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1035. – Арк. 10.

17. Про затвердження угоди з Литвою // Вісти ВУЦВК. – 1922. – 14 жовт.

18. Обмін ратифікаційними грамотами мирного договору між УСРР і Литвою // Вісти ВУЦВК. – 1922. – 27 жовт.

19. ЦДАВО України. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1с. – Спр. 83. – Арк. 1.; Спр. 700. – Арк. 3.

20. Там само. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1с. – Спр. 662. – Арк. 35.

21. Там само. – Спр. 14. – Арк. 1-3.

22. Ф. 423. – Оп. 3. – Спр. 12. – Арк. 14-15; Спр. 26. – Арк. 13-14; Спр. 81. – Арк. 1, 9-10.

23. Кульчицький С., Мовчан О. З ленінського 1921–го починався сталінський 1933-й. Невідомі сторінки голоду 1921 – 1923 років // Україна. – 1993. - № 13. – С. 12.

24. Миллер В. О. Первое суверенное государство Латышского народа. – Рига, 1988. – С. 248, 253.

25. ЦДАВО України. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1с. – Спр. 628. – Арк. 4 зв., 9.

26. Там само. – Арк. 24.

27. Спр. 41. – Арк. 94; Спр. 640. – Арк. 5-7, 11, 66.

28. Спр. 660. – Арк. 12, 24 зв.

29. Там само. – Арк. 27.

30. Там само. – Арк. 25.

31. Спр. 660. – Арк. 40 а; Спр. 680. – Арк. 14.

32. Спр. 660. – Арк. 40 а.

33. Там само. – Арк. 42.

34. Там само. – Арк. 46 а, 48-61.

35. Там само. – Арк. 62-63.

36. Там само. – Арк. 65-67.

37. Там само. – Арк. 71-72.

38. Там само. – Арк. 73.

39. Спр.75. – Арк. 4-5 зв.

40. Арумяэ Х. Т. За кулисами Балтийского союза (из истории внешней политики буржуазной Эстонии в 1920 – 1925 гг.). – Таллин, 1966. – С. 93.

41. ЦДАВО України. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1 с. – Спр. 687. – Арк. 3.

42. Там само. – Арк. 10 – 11 зв., 14 – 15.

43. Там само. – Арк. 16 – 21.

44. Там само. – Арк. 48 – 52.

45. Спр. 700. – Арк. 4 – 4 зв.

46. Додатковий договір між УСРР та Естонією // Вісти ВУЦВК. – 1922. – 30 трав.

47. Ратифікація угоди УСРР з Естонією // Вісти ВУЦВК. – 1923. – 12 квіт.

48. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1035. – Арк. 18-19.

49. Джеджула А. Е. Международные экономические отношения Советской Украины в 1920 – 1922 гг.: Дисс. … д-ра истор. Наук: 07.00.01. – Киев, 1967. – С. 129.

50. Українсько-австрійська угода // Вісти ВУЦВК. – 1921. – 23 груд.

51. ЦДАВО України. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1 с. – Спр. 560. – Арк. 76-77, 79-80.

52. Там само. – Спр. 648. – Арк. 40-45.

53. Дві умови // Вісти ВУЦВК. – 1922. – 18 січ.

54. ЦДАВО України. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1с. – Спр. 45. – Арк. 17; Спр. 622. – Арк. 10.

55. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1035. – Арк. 21.

56. Сташевський Д. За мирні відносини з капіталістичним світом. – К., 1963. – С. 34.

57. ЦДАВО України. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1 с. – Спр. 657. – Арк. 9.

58. Там само. – Арк. 2.

59. Там само. – Арк. 14.

60. Спр.554. – Арк. 1.

61. Спр.1260. – Арк. 20.

62. Спр.31. – Арк. 33.

63. Дві умови // Вісти ВУЦВК. – 1922. – 18 січ.

64. ЦДАВО України. – Ф. Р. – 4 сч. – Оп. 1с. – Спр. 700. – Арк. 3 зв.

65. Прелімінарна угода з Італією // Вісти ВУЦВК. – 1922. – 6 січня.

66. Італія і наші інтереси // Вісти ВУЦВК. – 1922. – 27 січ.

67. Сергійчук В. І. „Коли Італія буде добиватися самостійности України, хтось инший не повитягає з вогню її каштани”. До питання про українсько – італійські відносини в 1917 – 1922 рр. // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – К., 2000. – Вип.4. – С. 305.

УДК 94 (47 + 57): 316.774

.