КАДРОВА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У СФЕРІ ВСТАНОВЛЕННЯ КОНТРОЛЮ ЗА ІНФОРМАЦІЙНИМИ ПОТОКАМИ (1920-ТІ РР.)

Позднякова І. С., викл

Висвітлено заходи радянської влади щодо відбору і підготовки фахівців у сфері архівної справи, друку, засобів інформації як знаряддя для встановлення ідеологічного контролю у країні.

Soviet government’s measures in sphere of archive’s, press, information means specialist selection and preparation as instrument for standing ideological control in country is examined in this article.

Кожна політична сила має за мету посилення своїх позицій, у тому числі у сфері маніпулювання суспільною думкою. Однією із перепон, що стояли на шляху до монополії більшовиків на владу була думаюча частина суспільства. Вона не організовувала диверсій, не виступала зі зброєю в руках. Але саме у них більшовики побачили для себе загрозу. Потужною зброєю впливу на маси, у роки революції та громадянської війни, стали друковані органи. Саме вони активно використовувалися для ідеологічної пропаганди. Тому, мета статті полягає в тому, щоб дослідити кадрову політику більшовиків щодо архівних установ, центральних та місцевих органів Головліту, друкованих видань та відомих науковців. А також з’ясувати вплив кадрового складу на характер діяльності тих чи інших установ.

Спроби дослідити проблеми формування, становища та руху кадрового складу архівів, в умовах радянської системи влади, мали місце у статті В. Корнєєва та О. Копилової [1]. Вона підготовлена на основі архівних матеріалів, до яких дослідники отримали доступ на початку 1990-х рр. Зазначені матеріали були введені до наукового обігу вперше.

Чималий вклад у вивчення кадрового складу друкованих видань більшовицького та антибільшовицького спрямування, періодичного та неперіодичного характеру, вніс санкт-петербурзький науковець Г. Жирков [2]. Значну увагу кадровому складу органів Головліту приділяє відомий дослідник А. Блюм [3].

Деякі архівні матеріали щодо кадрової політики більшовиків подано у розсекречених та опублікованих у періодиці матеріалах архіву ФСБ РФ, Державному архіві РФ [4], а також збірнику “История советской политической цензуры: Документы и комментарии” [5].

Таким чином, учасники революційних та пост-революційних подій визнали вплив друкованих органів на маси. Ступінь цього впливу залежав від кадрового складу працівників друкованих органів. Серед них ми зустрічаємо керівників російських державних освітніх установ, лідерів політичних партій та громадських рухів. Так, наприклад, головними редакторами та відповідальними співробітниками центральних есерівських та меншовицьких газет, які виходили у Москві й Петрограді – “Вперед”, “Воля народа”, “Дело народа”, були керівники та ідеологи цих партій: Аксельрод, Алексинський, Брешко-Брешковська, Васильєв, Дейч, Засулич, Мартов, Плеханов, Постніков, Сорокін, Чернов та інші [6].

Використовували пресу і лідери РКП(б). Серед співробітників радянських газет були особи, які працювали в урядових установах РСФРР, в секретаріаті РКП(б), комісари Червоної армії. За партійною приналежністю, усі вони, в основному, були комуністами.

У регіонах друкованими органами РКП(б) керували місцеві більшовицькі лідери. Підвищенню професійного рівня радянських видань сприяла участь у них пропагандистів зі стажем, учасників російського революційного, міжнародного робітничого та соціал-демократичного руху. Серед них можна відзначити: І. Арманд, М. Бухаріна, С. Кірова, А. Коллонтай та інших. У них був значний досвід роботи у підпільних більшовицьких виданнях, зокрема “Искра”, “Правда”, а також іноземній періодиці лівого спрямування. Більшість із них відомі як активні пропагандисти та агітатори [7].

Саме ці діячі стали активними керівниками та учасниками провідних центральних та регіональних більшовицьких та радянських видань – “Беднота”, “Известия ВЦВК”, “Петроградская правда”, “Правда”. Організаторами, керівниками та авторами більшовицьких видань півдня Росії та України були відомі більшовики: Артем (Ф. Сергєєв), А. Бубнов, С. Кіров та інші. Так, наприклад, Артем був організатором та співробітником газет “Донецкий пролетарий”, “Известия Донецкого губернского исполнительного комитета и губернского комитета КП(б)У”.

Щоб активізувати розробку друкованого матеріалу, посилити його фаховий рівень, до роботи у радянських виданнях активно залучалися більшовицькі літератори, пролетарські та селянські поети, письменники. Серед них були відомі у дореволюційний час Артамонов й Дем’ян Бідний. Водночас варто зазначити, що однією із перепон впливу газетної агітації більшовиків на масову свідомість у багатьох випадках став саме слабкий кадровий склад співробітників друкованих органів на місцях. Однією із головних причин цього стала відмова значної частини дореволюційних газетних редакторів співпрацювати з більшовиками.

Слабкий кадровий потенціал радянських друкованих органів можна пояснити також тим, що місцеві партійні комітети та органи радянської влади направляли на роботу до друкованих органів осіб, які не мали жодного досвіду журналістської роботи, написання статей. Критерієм була партійна приналежність. Крім цього, значна частина співробітників радянських друкованих органів, поєднували роботу в друкованих органах із роботою у партійних комітетах та радах. Це підтверджують документи, зокрема, зібрані за вимогою Головліту. Напиклад, “Рогожкін М. К. – 1901 р./н. Партстаж – з 1921 р. Освіта – середня. Політпідготовка – політгурток. Працює, за сумісництвом, завідувачем відділу народної освіти (ВНО).

Каратаєв М. К. – 1889 р./н. Партстаж – відсутній. Освіта – середня. Політпідготовка – самоосвіта. Викладач радпартшколи.

Клемент – 1903 р./н. Партстаж – з 1921 р. Освіта – середня. Політпідготовка – самоосвіта. Працює, за сумісництвом, завідувачем повітового ВНО.

Іванов І. П. – 1896 р./н. Партстаж – з 1919 р. Освіта – нижча. Політпідготовка – курси секретарів повітового комітету ЦК РКП (б). Працює, за сумісництвом, відповідальним організатором повітового комітету РКП(б).

Денисов Л. А. – 1885 р./н. Партстаж – з 1925 р. Освіта – середня. Політпідготовка – політшколи, курси та самоосвіта.

Особливість кадрового складу друкованих органів антибільшовицьких сил полягала у тому, що до нього входило більше досвідчених і кваліфікованих працівників. Серед них значну частину становили представники інтелігенції. Рятуючись від більшовиків, вони утекли до Сибіру й Уралу, де співпрацювали з місцевими газетами. Наприклад, редактор та видавець таких видань як “Коммерческий телеграф” та “Биржевой курьер” влітку 1918 р. утік з Москви, перейшов фронт і переїхав до Іжевська. Згодом, разом з іншими учасниками антирадянського руху, він опинився в Омську. Водночас, він був редактором таких місцевих видань як “Воткинская жизнь”, “Заря”, “Уральская жизнь” та “Отечественные ведомости” [10].

Фаховий рівень антирадянських друкованих видань, зокрема, газет посилився за рахунок залучення до них на роботу викладачів, професорів російських вузів. Так, наприклад, приват-доцент Томського університету А. М. Гневушев редагував газету “Енисейский вестник”, викладач Пермського університету В. Н. Іванов редагував “Сибирские стрелки”. Професор Іркутського та Томського університетів П. П. Маслов працював у деяких сибірських газетах. Провідним співробітником газети “Сибирская жизнь” був професор, в. о. Декана юридичного факультету Томського університету Аносов. У „білих” газетах працювали професори та доценти московських і петроградських вузів. Серед них професор Московського університету П. Новгородцев та професор кримінального права Петроградських вищих жіночих курсів В. Набоков. “Ялтинский курьер” користувався успіхом в тому числі й завдяки участі у ньому професора Археологічної комісії, відомого мистецтвознавства Г. Лукомського. Одеські газети “Южное слово”, “Современное слово”, “Одесские новости” та інші друкувалися під керівництвом літературознавця академіка Овсянніко-Куліковського, доктора церковної історії Кондакова, приват-доцента Петроградського університету С. Загорського [11].

Специфіка діяльності співробітників у газетах, які виходили на території, що уже була зайнята антибільшовицькими силами, полягала в тому, що значна частина цих осіб продовжувала займатися науковою чи викладацькою діяльністю.

Особливістю кадрового складу „білої” періодики було те, що у цих виданнях працювали особи різноманітних політичних переконань.

У роботі із сількорами значних результатів досягла газета “Беднота”. Восени 1919 р. співробітники редакції взяли участь у конкурсі організованому Держвидавом. До переліку тем, які мали бути висвітлені у літературних творах учасників, було внесено наступні питання: “Що таке класова боротьба, чому деякі селяни ідуть проти радянської влади та у чому їхня помилка? Що роботи робітникам, щоб утримати фабрики та заводи? Чи потрібна робітникам та селянам своя армія? Хто такі контрреволюціонери та чому їм допомагають іноземні буржуї?” [12]. Співробітники редакції опрацьовували конкурсні твори, виконували на них рецензії. Найбільш талановитих учасників конкурсу запрошували на роботу до Москви.

Одним із знарядь впливу на маси стала Російська Телеграфна Агенція (РОСТА). Особливою рисою РОСТА була наявність у її лавах значної кількості комуністів. Як зазначалося, на Першому з’їзді працівників агенції, 97% повітових кореспондентів є комуністами [13]. Кореспондентами РОСТА були деякі відповідальні керівники партії, члени ВЦВК та РНК, працівники губернських та повітових комітетів РКП(б), комісари Червоної армії. Зрозуміло, що це надавало інформації РОСТА певного ідеологічного забарвлення, а, отже, тенденційності. Деякі колишні російські журналісти також погодилися працювати у РОСТА, але таких було небагато. Водночас, вони не визначали характер, напрямки, зміст і форми ї роботи.

Щоб маніпулювати суспільною думкою більш вдаліше, РОСТА залучала до роботи літераторів. Але, зробити це було не просто, оскільки значна частина інтелігентів-гуманітаріїв відмовлялася співпрацювати з більшовиками. Але, РОСТА вдалося залучити до роботи письменників, які до революції працювали у виданнях лівого спрямування. Деякі з них стали постійними співробітниками різних його відділів.

У 1922 р., щоб контролювати інформаційні потоки в суспільстві було створено – Головліт. Очолював його завідувач (у 1930-х рр. – начальник). Його заступники були завідувачами іноземним та російським відділами. До їхніх штатів входили цензори, які називалися політредакторами. Саме вони й займалися попереднім переглядом літератури. У спеціальній інструкції, розісланій місцевим органам Головліту, пропонувався такий розподіл праці між політредакторами: “Товариші, що ведуть політредакторську роботу, розподіляють між собою книжки, які необхідно прочитати, залежно від змісту. Товариші, які розбираються у економічних питаннях – читають книжки економічного характеру, товариші, які цікавляться художньою літературою – поезію та белетристику і т.д.” [15]. Від них вимагалася висока ідейність, марксистсько-ленінська підготовка, усі вони мали бути членами партії. Від співробітників іноземного відділу вимагали знання щонайменше двох іноземних мов, але не так жорстко відслідковували партійну приналежність.

До складу кожного цензурного органу входив адміністративно-інспекторський відділ, який виконував контролюючі функції. Інспектори контролювали видавництва, друкарні, книжкові магазини, бібліотеки. Вони слідкували за тим, щоб ретельно виконувалися розпорядження політредакторів, перевіряли надруковані книжки на відповідність цензорським правкам, вилучали заборонені друковані матеріали.

За матеріалами архіву Ленгубліту, а саме особових справ інспекторів, майже усі вони були вихідцями із селян, закінчили лише початкову сільську школу, були не досить освіченими, але усі були членами РКП(б). У губернських (обласних) літах політредактори повинні були мати як мінімум середню освіту, а також досвід роботи у сфері журналістики. Кандидатури усіх співробітників попередньо погоджувалися з органами ДПУ та партії. Час від часу спеціально створені комісії перевіряли цензорів на профпридатність. Так, за “Матеріалами Комісії з перевірки працівників Губліту”, що працювали у лютому – березні 1927 р., кожному цензору дали відповідну характеристику. Наприклад, “Макаров В. О., інспектор з 1926 р. (1902 р./н.). Безпартійний. Син селянина, освіта вища, незакінчена. Постановили: як інспектора використовувати недоцільно, так як він є безпартійним. Новиков – заст. Зав. Гублітом по літературі, член партії з 1915 р., робітник без освіти, слаборозвинутий та майже неграмотний. Для роботи у губліті не придатний, вона йому не по силу” [16]. Отже, під час оцінки якостей цензорів та їхній відповідності займаній посаді, чітко простежується класовий підхід та партійність.

Такі ж критерії були визначальними при підборі та оцінці діяльності співробітників Наркомату освіти. До анкети членів РКП(б), які працювали у Наркоматі освіти, обов’язково включалися наступні питання: “2. Відділ та посада; 3. Час вступу до комуністичної партії; 4. Чи був (і якої) членом партії до вступу у комуністичної партії” [17]. Крім цього, посадові особи, зокрема, завідувачі відділами, заповнювали анкету з такими питаннями: партійність; соціальне становище до революції [18].

За результатами вивчення відділів та підвідділів Наркомату освіти було з’ясовано, що: “Особи, які очолюють відділи та підвідділи мають наступне відношення до партії: комуністів – 38%; співчуваючих – 2%; таких, що належать до інших партій – 2%; безпартійних – 41%; нез’ясовані, через відсутність на роботі – 17%” [19].

На 1922 р. припадає активний наступ більшовицької влади на „мислячу” частину суспільства. У серпні 1922 р. на пароплавах “Пруссія” та “Обербургомістр Хакен” за кордон було вислано понад 200 представників духовної та інтелектуальної еліти Росії. Ця акція відома в історії під назвою “філософський (або ленінський) пароплав”. Без сумніву, це вислання позбавило політичне життя країни демократичних рис, зумовило загальне падіння її культурного рівня, формування монополії партії у сфері ідеології. У той же час завдяки цьому заходу радянського уряду в живих залишилися видатні представники російської культури, які зробили значний вклад у розвиток науки, техніки та мистецтва. Наприклад, П. О. Сорокін став батьком американської соціології, М. О. Бердяєв суттєво вплинув на розвиток суспільної думку усієї Європи.

Чи було б їхнє життя кращим, якщо б вони залишилися на Батьківщині? Доля багатьох свідчить, що ні, життєвий шлях багатьох із тих, хто залишився, закінчився у в’язницях і таборах. Так 1937 р. розстріляли П. О. Флоренського, релігійного мислителя, науковця. Від хвороб у таборах померли Л. П. Карсавін – історик-медієвіст, А. Є. Снєсарьов – професор, учений-сходознавець, ректор Інституту сходознавства у 1921 – 1924 рр. [20].

Документи підтверджують, що вислання було ретельно спланованою акцією керівників партії, реалізованою Державним політичним управлінням (ДПУ). У ДПУ її готувало 4 відділення Секретного відділу, а проведення контролював особисто І. Уншліхт. Арешти та обшуки проводилися за однією схемою: приїздили вночі, проводили обшук, збирали “докази” та арештовували. Деяких кандидатів на вислання навіть не забирали на Луб’янку, залишали під домашнім арештом [21].

На початку липня 1922 р. Політбюро ЦК РПК(б) вирішило організувати комісію для: “...остаточного розгляду переліку ворожих інтелігентських угрупувань, що підлягають висланню...”. Напередодні запланованої акції, ДПУ, за рішенням ЦК РКП(б), провело ретельну підготовку. Наприкінці липня Комісія по висланню подала Політбюро ЦК партії списки представників інтелігенції, яких пропонувалося вислати із країни [22].

В результаті арештів до в’язниці потрапили: Матусевич І. О. – письменник, Кізеветтер О. О. – історик, професор Московського університету, Ушаков І. І. – професор Петровської сільськогосподарської академії, Стратонов В. В. – астрофізик, професор Московського університету та інші. Згодом їх вишлють за кордон. Серед заарештованих були й ті, які відмовилися емігрувати й залишилися на Батьківщині [23].

Водночас, радянська влада підрахувала, скільки коштуватиме державі вислання інакомислячих. Виявилося, що це не дешево. Депортація до Німеччини однієї людини у цей час коштувала близько 212 млн. крб. Якщо планувалося депортувати 200 осіб, то це мало коштувати 42 млрд. 400 млн. рублів. Тому, від багатьох арештованих вимагали погодитися на виїзд за власний рахунок. Згідно з кошторисом, щоб вислати одну особу з Москви до Берліну необхідно було сплатити: а) за візу – 49 млн. крб.; б) продукти харчування на дві доби переїзду, – 8 млн. крб.; в) квиток на переїзд потягом від Москви до Себежу; г) квиток від Себежу до Берліну – 13 тис. німецьких марок; д) витрати на подорож та харчування від Себежу до Берліну – 2 тис. німецьких марок, е) прожитковий мінімум на місяць у Берліні для політпрацівників 3-ї категорії – 5 тис. німецьких марок [24].

Значну увагу радянська влада приділяла архівним установам. Саме там зберігалися документи, що могли підтвердити чи спростувати ту чи іншу діяльність „нової” влади. Після закінчення громадянської війни керівництво країни потребувало не стільки кваліфікованих кадрів, скільки утвердження комуністичної ідеології, а також юридично та історично пояснити свої права на владу. Звичайно, „старим” професійним кадрам не могли доручити виконати такі завдання. Використовувати архіви як знаряддя досягнення ідеологічної мети мали нові фахівці.

Радянська влада звільняла з архівів спеціалістів, які симпатизували особам, які були вислані за кордон, поділяли їх політичні погляди. Натомість, вакантні посади в архівних установах мали зайняти особи, яким влада довіряла.

Як зазначалося у результатах обстеження Петроградського відділення Центрархіву: “Слід було викинути за борт білогвардійських офіцерів, церковників та сенаторів, що долучилися до роботи у архівах”. Голова комісії з перевірки В. Максаков, оцінюючи становище архівної справи у Петрограді підсумував, що: “найвідповідальніша ділянка роботи у РРФСР віддана буржуазним спеціалістам, серед яких опинилися противники радянської централізації архівної справи” [25]. Результатом вищезгаданої перевірки стала перша “чистка” апарату архівних працівників. У протоколах, що збереглися, часто згадується формулювання “звільнити”, “зняти” або просто “прибрати”. Серед звільнених були: М. Жербін – закінчив Кадетський корпус і Миколаївське інженерне училище, І. Щербов – професор Богословського університету, С. Корф – колишній губернатор, В. Пузинський – полковник царської армії. Керівники Петроградського відділення Центрархіву – академіки Платонов та Пресняков, намагалися вберегти деяких співробітників від звільнення. Так, вони, наприклад, пропонували переглянути звільнення З. Крижанівської, яка закінчила курси Катеринославської жіночої гімназії, володіла кількома іноземними мовами, а з 1901 р. працювала у Сенатському архіві. Але, жодних позитивних результатів ці звернення не дали [26].

„Чистки” архівних кадрів мали місце і у 1923 р. Однак, перша масова така акція відбулася улітку – восени 1930 р. Внаслідок цієї “чистки” з роботи звільнили осіб, які раніше працювали у царській армії, безпартійних і “сумнівних”. Як причиною звільнення вказувалося: “небажання ділитися власним досвідом під час роботи зі співробітниками, особливо партійцями” [27].

У лютому 1931 р. ЦК ВКП(б) прийняв таємну постанову про створення комісії для перевірки та чистки працівників та співробітників ІМЕ. Витяги з протоколу засідання комісії дають можливість зрозуміти суть її роботи, принципи, за якими вона визначала профпридатність тих чи інших осіб. Напиклад, “Завітнєв І. П., 1900 р./н., син тов. Прокурора (до революції). Освіта вища, безпартійний. Працював у Комуністичному університеті трудящих Китаю, зав. Архівом. Непомняща Н. І., 1895 р./н., донька лікаря, освіта вища, іноземна машиністка: Її батько активний ворог радянської влади. Вона спілкується з родиною, пов’язана з меншовиками... Явно налаштована проти радянської влади. Афанасьєва О. Ю., 1899 р./н., дворянка, освіта середня, безпартійна, архівістка, направлена біржею праці на посаду машиністки. Її батько служив за часів царської влади в Кремлі. Релігійна. Одружена з артистом Художнього театру, пов’язана з артистичними колами. Типова представниця буржуазії. На зборах висловлювалася за святкування Різдва” [28]. Наведені факти яскраво характеризують кадрову політики радянської влади щодо архівних установ, як таку що ставила замету підпорядкувати собі архівну справу і використати її у своїх ідеологічних цілях. І ці дії радянської влади були спланованими і цілеспрямованими.

Таким чином, розставляючи свої, „перевірені” кадри радянська влада намагалася контролювати друковану і архівну справи, які прагнула використати для ідеологічної роботи. Водночас, характер і напрямок діяльності російських видань залежав від суспільно-політичних політичних поглядів, фахової підготовки, професійного рівня осіб, що у них працювали. Проаналізувавши кадрову політику радянської влади щодо друкованих видань, архівних установ у 1920-ті рр., то вона характеризувалися звільненням з архівів „старих” досвідчених спеціалістів і залученням „нових”, недосвідчених, зате ідеологічно витриманих. Саме на них і покладалося практичне виконання ідеологічних завдань партії. Це, у свою чергу, зумовило певне згортання науково-дослідної роботи.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Корнеев В. Е., Копылова О. Н. Архивист в тоталитарном обществе: борьба за “чистоту” архивных кадров (1920 – 1930-е годы) // Отечественные архивы. – 1993. – № 5. – С. 29 – 42.

2. Жирков Г. В. Гражданская пресса России в годы революции и Гражданской войны (октябрь 1917 – 1920 гг.). – http://media.utmn.ru/library_view_book.php?chapter_num.

3. Блюм А. В. За кулисами “Министерства правды”. Тайная история советской цензуры. 1917-1929 гг. – С-Пб., 1994. – 319 с.

4. Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ). – Ф. Р – 1250. – Оп. 1. – Д. 56.

5. История советской политической цензуры: Документы и комментарии. – М., 1997. – 672 с.

6. Жирков Г. В. Гражданская пресса России в годы революции и Гражданской войны (окт. 1917 – 1920 гг.). – http://media.utmn.ru/library_view_book.php?chapter_num.

7. Там само.

8. Там само.

9. История советской политической цензуры: Документы и комментарии. – С. 276.

10. Жирков Г. В. Гражданская пресса России в годы революции и Гражданской войны (окт. 1917 – 1920 гг.). – http://media.utmn.ru/library_view_book.php?chapter_num.

11. Там само.

12. Там само.

13. Там само.

14. Там само.

15. Блюм А. В. За кулисами “Министерства правды”. Тайная история советской цензуры. 1917-1929 гг. – С. 90.

16. Там само. – С. 91 – 92.

17. Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ). – Ф. Р – 1250. – Оп. 1. – Д. 56. – Л. 196.

18. Там же. – Л. 274, 275 зв.

19. Там же. – Л. 272.

20. “Философский пароход”. Высылка ученых и деятелей культуры из России в 1922 г. // Новая и новейшая история. – 2002. – № 5. – С. 127 – 128.

21. Там само. – С. 134, 140.

22. Там само. – С. 133.

23. Там само. – С. 136.

24. Там само. – С. 138, 150.

25. Корнеев В.Е., Копылова О.Н. Архивист в тоталитарном обществе: борьба за “чистоту” архивных кадров (1920 – 1930-е годы). – С. 30.

26. Там само. – С. 30 – 31.

27. Там само. – С. 33.

28. Там само. – С. 33 – 34.

УДК 327 (94) „1920/1930”