Реформа 1861 р. та її проведення в Україні.

Уперше цар Олек­сандр II про необхідність звільнити селян «згори» сказав 30 березнн 1856 р. у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. 3 січня 1857 р. почав засідати Таємнии комітет «для обговорення за­ходів по влаштуванню побуту поміщицьких селян», який складався з міністрів та інших сановників-кріпосників і в якому головував цар.

Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Голов­ний комітет у селянській справі, на який 8 січня 1858 р. був переиме­нований Таємнии комітет. При ньому у березні 1859 р. почали пра­цювати дві редакційні комісії, що мали зібрати матеріали губернсь­ких комітетів і виробити проекти документів для проведення рефор­ми.

Серед дворянства взагалі і в губернських комітетах зокрема в питанні про характер реформи не було повної єдності: Більшість поміщиків, передусім чорноземних губерній, - відверті кріпосники - намагалися залишити в своїх руках усю землю и зберегти право на селянську працю. Інші, ліберальні поміщики, переважно нечорнозем­них місцевоетей, погоджувалися на звільнення селян із землею, але при обов'язковій сплаті викупу як за земельні наділи, так і за особис­ту волю селян. Але всі поміщики сходилися на тому, щоб реформа проводилася без ущемлення їх інтересів, за рахунок селянства.

Головний вододіл боротьби проходив не між кріпосниками й лібералами, а між поміщиками й селянами. Селяни виступали за ре­волюційне знищення поміщицького землеволодіння, за «всю землю» і «всю волю», що об'єктивно означало боротьбу за більш прогресив­ний, так званий американський або фермерський шлях розвитку капіталізму.

Але через те що селяни тоді не могли піднятися на широку, відкриту, свідому боротьбу за революційне знищення кріпосного права, царизмові і поміщикам удалося провести реформу, виходячи з власних інтересів.

Після того як проекти, вироблені губернськими комітетами, надійшли до редакційних комісій, ці комісії працювали над проекта­ми до 10 жовтня 1860 р. Підготовлені редакційними комісіями доку­менти після схвалення їх Головним комітетом у селянській справі з 28 січня по 17 лютого 1861 р. розглядалися Державною радою. 19 лютого 1861 р. маніфест та Положення про скасування кріпосного права підписав цар Олександр ІІ. Опубліковані вони були 5 березня.

Маніфест і Положення вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права: 1) ліквідація особистої залежності се­лян від поміщиків, іх особисте звільнення і створення органів селян­ського управління; 2) наділення селян землею і визначення за неї по­винностей; 3) викуп селянських наділів.

У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких мaєтках, i на дворових людей ска­совується назавжди...». Це був серйозний крок по буржуазному шля­ху. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика i ставали «вільними сільськими обивателями». Вони могли провадити вільну торгівлю, відкривати промислові і реміеничі підприємства, торго­вельні заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти і збувати ру­хоме й нерухоме майно, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади.

Однак селяни, стаючи юридично особисто вільними, виходячи з під залежності від свого поміщика, залишалися під владою феодаль­но-кріпосницької держави.

За реформою запроваджувалися нові органи управління селяна­ми. Сільське громадське управління складалося з сільського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, і старости, який обирався сходом. До волосного управління належали волосний сход із представників від сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною і писарем, волосний селянський суд. Сільські й волосні органи селянського управління розподіляли податки і повинності між селянами, контро­лювали їх виконання, стежили за утриманням шляхів, мостів, пере­возів, лікарень, шкіл, відали рекрутським набором, збиранням недої­мок, мали забезпечувати порядок і затримувати злочинців, тобто здійснювати поліцейські функції, і т. п.

Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали місцеві дворяни і затверджував Правительствуючий Сенат. Мировий посередник сприяв укладанню уставних грамот, розв'язував суперечки між поміщиками й селянами, затверджував або скасовував вибори волосних старшин і всіх службових осіб сільського й волос­ного управлінь, міг штрафувати їх,арештовувати і т. д. Мирові посе­редники повіту разом становили повітовий мировий з'їзд, у якому го­ловував повітовий предводитель дворянства. У губернії створювалося губернське в селянських справах присутствіє на чолі з губернатором.

Отже, сільські й волосні органи селянського управління мали поліцейсько-фіскальний характер і підпорядковувалися царській адміністрації. Селяни не були повністю урівняні в правах з іншими станами, вони залишалися нижчим, податним станом, мусили плати­ти подушну подать, відбувати рекрутську повинність, зазнавали тілесних покарань, не могли вільно залишити село, бо зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинно- стей. Поміщик вважався попечителем сільської громади, розпоряджа­вся вотчинною поліцією, міг вимагати замши невгодних йому служ­бових осі6, а також зберіг право на працю тимчасово зобов'язаних се­лян.

Yci землі, які належали поміщикам, були визнані їх власністю.

Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий наділ, се­ляни ставали тимчасово зобов'язаними й мусили платити поміщикові оброк або відробляти панщину. Їх розміри в різних місцевостях були неоднаковими. Так, за Великоросійським положенням, за вищий або указний наділ селяни мусили відробляти 40 днів чоловічих і 30 жіночих на рік, в оброчних маєтках платили 8-12 крб. оброку.

Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ - тільки за згодою поміщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов'яза­ними невизначений час. Це залежало від волі поміщика. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.

Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення ре­форми царський уряд, ідучи назустріч домаганням поміщиків, праг­нув зберегти в їх руках максимальну кількість землі, а селянам надати якомога менші й найгіршої якості наділи.

Для степових губерній була встановлена одна указна надільна норма на ревізьку душу. Y різних місцевостях вона становила від 3 до 6,5 дес. Для чорноземної смуги, визначалися два розміри наділів на душу: вищий і нижчий. Нижчий душовий наділ становив 3 до 4,5 дес. Крім того, за згодою селянин міг одержати безплатно і так званий да­рчий наділ розміром в одну чверть нищого або указного наділу.

На території лівобережних губерній - Чернігівської, Полтавської i тієї частини Xapківської, яка не йшла за Великоросійським поло­женням, застосовувалося Малоросійське положення. У цих місцевос­тях переважало подвірно-сімєйнє землекористування. Земля тут від­водилася всій громаді, а потім розподілялася між селянами у спадко­ве сімейне користування. Були вищі й нижчі наділи, нижчий наділ - одна третина вищої норми, за згодою селянин міг одержати й дарчий наділ. Якщо після наділення селянам у поміщика залишалося менше однієї третини загальної кількості належних йому земель, то він мав право вдержати в себе до однієї третини всієї кількості придатних зе­мель. Розмір вищого наділу для різних місцевостей коливався від 2,75 до 4,5 десятини.

На Правобережжі - в Київській, Волинській i Подільській губер­ніях, де пануючим було подвірно-сімейне землекористування, земля виділялася на сільську громаду(„мирська земля”) i закріплялася за се­лянами в спадкове подвірне землекористування. Спочатку тут рефо­рма проводилася приблизно так, як i на Лівобережжі, але в зв'язку ї польським повстанням 1863 р. царський уряд, щоб залучити на свій бік українських правобережних селян проти місцевих польських поміщиків, 30 липня 1863 р. видав новий закон, який змушував поміщиків припинити тимчасові зобов'язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863 р. Вводився обов'язковий викуп селянських наділів, а викупні платежі зменшувалися на 20 %.

На Півдні малоземельні селяни, які на ревізьку душу мали від 1 до 3 дес. землі, на 1877 р. становили близько 28 % загальноі кількості, на Лівобережжі - 43, то на Правобережжі - близько 70 %.

Викупна операція, яку проводив царський уряд, також відповідала інтересам поміщиків. В основному для визначення вику­пної суми селянського наділу бралася не ринкова вартість землі, а грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика за устав­ною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний i польовий наділи. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цінами, не лише землю, а й особисту волю.

Оскільки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царсь­кий уряд надавав їм позику i видавав поміщикам у розмірі 80 % вику­пної суми, якщо селяни купували повний наділ, і 75 %, якщо вони брали неповний наділ, 5-процентні банківські білети або викупні свідоцтва. Решту 20-25% викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо поміщикові. Якщо викуп проводився з волі поміщика, то селяни могли не доплачувати вказаної суми. За надану урядом по­зику селяни мали протягом 49 років вносити в казну викупні платежі - щорічно 6% загальної суми.

Як і в цілому по Росії, в Україні внаслідок реформи поміщики пограбували селян. У селян Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн. дес., або близько 28 % загальної площі землекористу­вання. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. душ (з сім'ями 440 тис. чол.) було обезземелено зовсім, близько 100 тис. чол. одержали наділи до 1 дес. на ревізьку душу, понад 1600 тис.- від 1 до 3 дес., 742 тис. - по­над 3 дес. Лише150 тис. (або 6 %) ревізьких душ одержали наділи 5 і більше десятин на душу. Отже, 94 % ревізьких душ одержали наділи менше 5 дес., тобто менше прожиткового мінімуму.

Крім того, поміщики залишили собі найкращі землі, селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоів, лук, лісів та інших конче потрібних угідь. Крім того, розмежували землі так, що се­лянські наділи були розташовані далеко від сіл, складалися з багатьох смужок, з незручними під'їздами і т. ін.