Соціально-економічний розвиток України у пореформений період (1861 - 1900 рр).

З 2-пол. 60-х років XIX ст. починається шви­дке зростання фабрицько-заводської промисловості, котра поглинає дрібнотоварне і мануфактурне виробництво. Царський уряд змуше­ний був сприяти капіталістичному прогресу країни.

У 70-90-ті роки ХІХ ст. у Росії та в Україні особливо інтенсивно велося залізничне будівництво. Одночасно з залізничним будівництвом розвивався й водяний річковий та морський транспорт, розширювалося пароплавство.

Почала швидко розвиватися і вугільна промисловість. Уже в 70­х роках стали виникати, за участю іноземних капіталів, акціонерні то­вариства, що будували нові великі кам'яновугільні копальні. Видобу­ток вугілля в Донбасі збільшувався. якщо у 1860 р. в Донбасі було видобуто 6 млн. пудів вугілля, то у 1900 р. - 690 млн. пудів, що ста­новило 70 % загальноросійського видобутку.

Швидко зростали видобуток залiзної руди, виплавка чавуну i виробництво сталі та залiза в Донбасі, Подніпров’ї та Криворіжжі. Всього на кінець XIX ст. в Україні працювало 17 великих мета­лургійних заводів, заснованих на вільнонайманій праці, паровій енер­гетиці і використанні кам'яного вугілля. У 1900 р. Південь України дав 92 млн. пуд. чавуну - 52 % загальноросійської виплавки чавуну та 59 млн. пудів сталі й заліза, шо становило 44 % всього виробництва. Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу всієї Російської держави.

В Україні найбільшого розмаху набуло сільськогосподарське машинобудування, яке мало всеросійське значення.

Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового пе­ревороту, що відбувалися в другій половині XIX ст., суттєво усклад­нили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними стана­ми феодального суспільства - селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, ви­никають нові класи - пролетаріат та буржуазія. Робітничий клас Укра­їни формувався як складова загальноросійського пролетаріату. Порі­вняно із західноєвропейським робітничим класом він мав свої особ­ливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; вкрай ва­жке економічне становище та політичне безправ'я; багато­національний склад; значний відсоток молоді в пролетарському сере­довищі. У своїй сукупності ці особливості визначили політичне об­личчя та специфіку психологічного складу вітчизняного проле­таріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах та діях.

Суттєво відрізнялася від західної і національна буржуазія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землево­лодінням. Ці специфічні умови визначали консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи в умовах наздога­няючої модернізації, якій притаманні стрімке посилення ролі держа- ви, цей клас був залежним не стільки від коливань на ринках сирови­ни, капіталів, товapiв, скільки від змін у політиці уряду, що виступав монополістом на цих ринках. Саме тому особливістю вітчизняних капіталістів-підприємців була орієнтація не на вільну конкуренцію, а на монополію держави, не на завоювання політичної влади, а на ор­ганічне «вписування» в жорстку, централізовану систему самодержа­вної влади.

Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в до- реформений період накопичили капітали; кycтapi, які зуміли присто­суватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарю­вали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу.

Характерно, що буржуазія в українських землях формувалася на багатонаціональній основі - крім українців у її складі вагомою була частка росіян, євреїв, французів, англійців, бельгійців та німців.

У другій половині XIX ст. формується інтелігенція - специфічна верства населення, яка, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспільстві. Відповідно до перепису населення до цієї верстви в Україні належали 4,1 % населення. У пореформений період інтелігенція зазнала значних змін. По-перше, вона стала більшне од­норідною, у її складі зросла частка різночинного елементу. Зокрема, якщо на початковому етапі становлення інтелігенції основним джере­лом формування цієї верстви було дворянство, то наприкінці XIX ст. лише 20-25% складу інтелігенції мали дворянське походження, решта - вихідці з різночинців. По-друге, переважна більшість інтелігенції України була неукраїнського походження. У 1897 р. лише 16% юристів, 25% учителів і майже 10% письменників були українцями. По-третє, асиміляторська політика царського уряду призвела до знач­ної русифікації інтелігенції. По-четверте, власне українська інтелігенція проживала переважно у селах та невеличких містах, пра­цюючи земськими вчителями, лікарями, агрономами тощо, тоді як у великих містах її частка була незначною. Наприкінці XIX ст. українці становили менше третини міського населення, у складі якого домінували росіяни та євреї.

Отже, у другій половині XIX ст. під впливом буржуазних ре­форм в Україн відбулися значні зміни в соціально-економічній сфері. В аграрному секторі сформувався досить високий рівень концентрації землі; було здійснено докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості; у сільськогосподарському виробництві значного поширення набули за­стосування техніки, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів тощо.