Розвиток капіталізму в сільському господарстві України після реформи 1861 р. Селянський рух

Після реформи 1861 р. Росія швидко пішла по шляху капіта­лістичного розвитку.

У πopeφo[⅜iH∏ft період капіталізм у Росії і на Україні розви­вався при наявності численних залишків кріпосництва, які галь­мували вільний ріст капіталістичних відносин.

Поміщики пограбували своїх кріпаків: вони віддали їм дуже мізерні наділи, набагато менші від тієї приблизної земельної норми (близько 8 десятин), яка була необхідна для прохарчу­вання середньої селянської сім’ї.

23 мільйони колишніх поміщицьких і удільних селян царської Росії одержали 68,8 млн. десятин землі, а близько 1 мільйона поміщиків, рахуючи з сім’ями, володіли 83,3 млн. десятин землі. Розміри середніх наділів на ревізьку душу по губерніях України характеризуються такими цифрами: Полтавська губернія —1,7 де­сятини (найнижча норма наділу на Україні), Таврійська—6,5 де­сятини (найвища надільна норма),

Мало того, царська влада, зберігаючи попередню станову нерівність, і після реформи розглядала селян як нижчий подат­ний стан і обкладала їх непосильними державними податками.

Селяни відбували різні повинності: платили подушну подать, державні земельні збори, губернські й повітові земські збори, місцевий збір у тих губерніях, де не було земств, громадські і станові селянські збори і, нарешті, викупні платежі там, де селяни перейшли ша викуп.

Розміри селянських платежів часто перевищували весь той прибуток, який давала земля. Наприклад, колишні поміщицькі селяни Полтавської губернії з одної десятини землі платили різ- ₁₁∏x податків і повинностей 3 крб. 7U коп., тоді як ця десятина давала їм в середньому 2 крб.—2 крб. 50 коп. прибутку, тобто розміри платежів значно перевищували прибутковість землі. Змучений малоземеллям і тяжкими злиднями селянин примуше­ний був іти в кабалу до свого колишнього поміщика.

Селяни орендували землю в поміщика і відробляли за неї на поміщицьких полях своїм інвентарем і худобою.

Між поміщиком і селянином збереглися напівкріпосницькі відносини. Проте, розвиток капіталістичного ладу ламав залишки кріпосництва. Селянин усе більше потребував грошей для вся­ких платежів, які дуже підривали стійкість селянського госпо­дарства.

В селянстві відбувалося розшарування на три групи: курку­лів, середняків і бідняків. Середняки ледве зводили кінці з кін­цями і при першому ж несприятливому випадку в більшій своїй частині переходили на становище бідняків. Лише незначна група багатіїв-куркулів виділялася з маси селянства.

Розоряючись, селянське господарство лишалось без робочої худоби. За даними, які наводить Ленін, в кінці XIX ст. в Росії налічувалось близько 30% безкінних і понад 30% однокінних селян, що становило 24—30 млн. населення. Це були бідняки, що жили в безпросвітних злиднях. „І все це населення, — писав Ленін, — паупери, злидарі, наділені мізерними клаптиками землі, з яких не можна жити, на яких можна тільки вмирати голодною смертю" (Ленін, Твори, т. XII, с. 204).

На Україні, в Чернігівській губернії, 36,6% дворів не мали робочої худоби; ці безкінні двори, не маючи змоги самостійно обробляти землю, здавали її в оренду куркулям. В Константино- градському, Хорольському і Пирятинському повітах, Полтав­ської губернії, 40,8% дворів не мали посіву або засівали тільки по 3 десятини на двір. Це розшарування і розорення маси се­лянства Ленін називав „розселянюванням".

Селянство убожіло, перетворювалось, за визначенням Леніна, в батраків з наділом. Селяни-бідняки, щоб заробити, наймались у поміщицькі маєтки або ставали батраками у куркулів.

Праця сільськогосподарських робітників широко застосову­валася в тих поміщицьких маєтках, які ще до реформи почали розвивати капіталістичні форми господарства і користувалися вільнонайманою працею. Це були переважно великі плантації цук. рових буряків на Правобережжі і Лівобережжі, а також такі величезні поміщицькі маєтки в степах південної України —, в Херсонській і Таврійській губерніях, як Фальц-Фейна — 200 тис. десятин землі, Попова —понад 80 тис. десятин і т. д.

Розорення й зубожіння широких мас селянства відбувалося разом з ростом і посиленням експлуататорської верхівки села — куркулів, що захоплювали землі бідноти. Наприклад, у Таврій­ській губернії в кінці XIX ст. у ²∕₅ дворів було ¹∕₈ всього посіву, а ¹ /₅ заможного селянства — куркулів мала в своїх руках більше половини посіву.

Не тільки куплена, а й надільна земля поступово концентру­валася в руках сільських багатіїв, які за мізерну плату брали наділи в оренду в бідноти; наприклад, по Мелітопольському повіту 21% заможних селян тримали в своїх руках 66,3% всієї орендованої орної землі, а 40% бідняцьких дворів — тільки 5,6%.

Куркуль купував удосконалений сільськогосподарський інвен­тар і складні сільськогосподарські машини.

Куркульство широко користувалося працею бідноти: тільки по трьох північних повітах Таврійської губернії куркулі наймали щороку понад 14 тис. чоловік батраків.

Багато селян, головним чином середняків, які були на грані переходу в бідняки, сподіваючись урятуватись від розорення, покидали насиджені місця і переселялися на Сибір, у Туркестан, в Уссурійський край та інші малозаселені місцевості Росії. Інші групи селянства переселялися менше. Куркулеві добре жилось і на місці; бідняк не міг переселятися, бо не мав необхідних для цього грошей.

На Україні найбільше переселенців виходило з малоземель­них густо населених губерній. Наприклад, за 1886 — 1896 рр. з Чернігівської губернії переселилося близько 70 тисяч, а з Пол­тавської — понад 100 тис.

Селян-переселенців ждали великі труднощі. На нових міс­цях води попадали в незвичайно тяжкі умови. Прибувши на місце, переселенці нашвидку копали землянки. Жили в них дуже брудно, тісно, в наслідок чого хворіли на всякі заразні хвороби.

Уряд не тільки не допомагав, а навіть перешкоджав пере­селенцям. У дорозі вони, звичайно, витрачали всі кошти, часто­густо продавали при цьому останній скарб і прибували на місце буквально жебраками. Не маючи через це ніякої змоги влаш­туватися на нових місцях, переселенці дуже часто повертались назад у рідні села, поповнюючи тут ряди бідняків.

З проведенням залізниць південноукраїнські родючі степи дуже пожвавились. Великі площі посівів потребували величезної кількості робочих рук. Населення там було порівняно рідке, і тому місцевої робочої сили невистачало, зате її було занадто багато в інших місцевостях України.

На Україні велику кількість сільськогосподарських робітників давали Київська, Чернігівська, Харківська, Волинська, Подільська _губе шії і найбільше — Полтавська. Багато сільськогосподарських робітників ішло з перенаселених великоруських губерній.

Десятки тисяч селян ішли на заробітки в Бесарабію, Хер­сонську, Таврійську та Катеринославську губернії. Крім укра­їнських губерній, потік робочої сили йшов також у Сара­товську й Оренбурзьку губернії, Донську область і на Північний Кавказ.

• Сотні, навіть тисячі верст ці селяни просувалися пішки, бо більшість з них не мала коштів на проїзд. Довга дорога при дуже поганому харчуванні виснажувала цих бідняків, і багато з них гинуло в дорозі.

На Україні було багато міст, містечок і сіл, які стали рин­ками робочої сили. У Київській губернії це були: Шпола, Сміла, Біла Церква; в Херсонській губернії — Ново-Українка, Бірзула, Ростове, залізничні станції — Знам’янка та ін., міста Єлисавет- град, Бобринець, Вознесенськ, Одеса і цілий ряд інших; найбіль­шим ринком робочої сили було містечко Кахівка, Таврійської губернії. Щороку 9 травня сюди на Миколаївський ярмарок збиралося від 20 до ЗО тис.

Далеко не всім робітникам вдавалось дістати роботу: коли були надії на врожай, роботи вистачало майже всім, а в по­сушливі роки попит на робочу силу різко падав і селяни, що лишилися без роботи, попадали в жахливі умови. Ті мізерні кошти, які вони брали на дорогу, вичерпувались, і їм доводи­лось блукати по Таврії, наймаючись на роботу буквально за шматок хліба, або ні з чим вертатись додому, а в дорозі жебракувати.

Але й ті, що діставали роботу, заробляли гроші дуже тяжко. Робочий день тривав від зорі до зорі. Заробітна плата була мізерна (за весь літній сезон — до 40 крб.), годували погано, житла не було ніякого, і робітникам ніде було відпочити від полудневої спеки або сховатися від дощу в негоду.

Царський уряд, допомагаючи поміщикам закабаляти селян, видав 12 червня 1886 р. закон поо наймання на сільськогоспо­дарські роботи. Він ставив селян, що наймалися, в залеж­ність від поміщиків, бо давав наймачеві право вертати батрака на роботу силою, якщо він, не витримавши тяжких умов праці, покидав наймача раніш умовленого строку. Таке безправне становище бідноти і батраків, малоземелля і великі злидні, по­міщицька кабала, політичний і колоніально-національний гніт царизму були причиною селянського руху другої половини XIX ст.

Серед селянського руху 70-х років найбільш виділяється так звана,Чигиринська справа" (1876 — 1877).

В Чигиринському повіті на Київщині на грунті малоземелля і злиднів серед селян почались великі заворушення. Населення зростало, а селяни тут володіли тими ж маленькими клапти­ками землі, які були в них ще до реформи. Багатосімейні жили у великих злиднях і вимагали, щоб землю переділили на душі. Але ті невеликі сім’ї, що мали достатню кількість землі, були проти душового її переділу. Поміж цими двома групами селян почались великі суперечки.

Це селянське заворушення вирішили використати київські народники Стефанович, Дейч, Бохановський та інші, щоб підня­ти селян на повстання. Стефанович, видавши себе за селя­нина, домігся того, що селяни обрали його ходаком до царя. Через деякий час Стефанович повернувся з маніфестом нібито від царя (маніфест був підроблений) і став поширювати його серед селян. Маніфест закликав їх підніматись проти поміщиків та всіх гнобителів. Після деяких вагань селяни повірили цьому, а потім Стефанович почав створювати з них таємну організацію під назвою „Таємна дружина".

Про це дізналася поліція, яка і розгромила організацію, арештувала значну частину її учасників і кинула їх у тюрму.

Селянський рух особливо посилився під кінець 80-х років XIX ст. Якщо в 1881 р. заворушеннями було охоплено 12 гу­берній Росії, то в 1889 р. — уже 36 губерній.

Великого розмаху набув селянський рух і на Україні. В Ки­ївській, Полтавській, Харківській, Катеринославській та інших губерніях відбувались сутички селян з поміщиками за користу­вання лісами, орними землями і пасовищами. Сутички ці набували такого гострого характеру, що урядові доводилось придушу­вати їх військовою силою. Так, у вересні 1883 р. селяни кіль­кох сіл Новомосковського повіту, Катеринославської губернії, вимагали від поміщиків віддати в оренду землю на вигідних умовах. Для придушення цього виступу прибув сам губернатор з військовою командою.

Такі селянські виступи відбувалися по всіх губерніях України протягом усієї другої половини XIX ст. При цьому заворушення часто набували серйозного характеру, про що свідчить майже постійне втручання збройної військової і поліцейської сили, яка придушувала рух, била і заарештовувала селян.

Розвиток капіталістичних відносин і селянський рух примусили царський уряд ліквідувати такий пережиток кріпосництва, як стан тимчасовозобов’язаних селян, коли вони продовжували бути на становищі кріпаків, відбуваючи оброчну повинність. Різниця між становищем тимчасовозобов’язаного селянина і його ж становищем до 1861 р. полягала лише в тому, що тепер він був особисто вільним, але поміщик зберігав своє право на його працю. Тимчасовозобов’язаних селян у 1877 р. _lιa Україні налічувалось від 3% (у Харківській губернії) до 27% (_в Полтавській губернії). За законом, виданим царським урядом 28 грудня 1881 р., всі колишні кріпаки в обов’язковому порядку ₃ і січня 1883 р. переводились на викуп і зараховувались у розряд селян-власників. Закон цей не поліпшував становища селян.

В 1882 р. царський уряд видав закон про заснування Селян­ського поземельного банку, який мав допомагати селянству _в купівлі землі в поміщиків. Проте, головним завданням, з якого виходив царський уряд при виданні цього закону, була допомога поміщикам, які заплуталися в боргах і потребували грошей. Ці поміщики продавали свою землю, а купити її могли тільки багаті селяни — куркулі, які й брали позику з Селян­ського банку. Для селян-середпяків, а тим більш для бідняків, користуватися банківськими позичками було неможливо. Про це свідчили окремі випадки видачі з банку позичок таким се­лянам: вони неспроможні були повернути в строк позичку з нарахованими процентами, і банк продавав з молотка госпо­дарство таких селян, цілком розоряючи їх. Посилення куркулів, що поступово скуповували поміщицьку землю, ще більше при­скорювало процес розшарування села; селянська община дедалі більше розвалювалась, розвиток капіталістичних відносин з кож­ним роком підривав її основи.

Реакційний уряд Олександра III намагався штучно затримати розклад общини, бо в її збереженні він вбачав кращий спосіб спиратися на „патріархальне" село, забезпечувати владу помі­щиків над селянством, стягати з селянина платежі та повинності, зв’язуючи його через общину круговою порукою. Одним з таких заходів царського уряду, скерованих на штучне затримання розкладу общини, був закон 18 березня 1886 р. „Про порядок дозволу сімейних поділів", який утрудняв поділи в сім’ї.

Якщо уряд Олександра II змушений був провести ряд дуже обмежених буржуазних реформ, то при Олександрі III царизм став на шлях контрреформ, намагаючись звести нанівець ре­форми 60—70-х років.

12 липня 1889 р. уряд видав закон про введення земських начальників. За цим законом повіти царської Росії поділялись на дільниці і на кожну дільницю призначався земський началь­ник. Земські начальники затверджувались мін стром внутрішніх справ на подання предводителя дворянства. Вони мали велику адміністративну і судову владу в селах. їм підлягали волосні старшини, писарі, сільські старости. Земський начальник затвер­джував приговори сільських сходів і касував небажані йому рішення. Він мав право «акладати на селян штрафи, арешти і тілесні кари. Таким чином, в особі земських начальників була значно посилена влада поміщиків над селянами.

Але й це здавалося царському урядові не досить сильним засобом для зміцнення самодержавства. Царський уряд вирішив ще^більше посилити вплиь дворянства в земствах. З цією ме­тою він видав 12 червня 1890 р. „Положення про губернські і повітові земські установи". За цим положенням кількість зем­ських гласних від селян була значно зменшена і збільшена кількість гласних від дворян. Земські зібрання стали за своїм становим складом майже дворянськими. Якщо до 1890 р. у складі земських гласних дворян і чиновників налічувалось приблизно 43%, а селян — 39%, то після 1890 р. перших стало 57%, а других—29%.

Пригноблені поміщиками і царською владою селяни не могли розвивати своє господарство, і воно занепадало, обробіток землі гіршав, в наслідок чого були постійні неврожаї і голодні роки, з яких найстрашніші для народу були 1891 і 1892 роки.

3.