Реформи 60—70-х років XIX ст.

В основу царського маніфесту 19 лютого 1861 р. про селян ську реформу було покладено принцип збереження поміщиками всіх прав на землю. *

За положенням про реформу кріпак-селянин ставав особисто вільним не зразу, а поступово.

Селяни діставали в користування земельні наділи, при чому,, якщо цього хотів поміщик, наділ ставав власністю селянина,, який повинен був за це заплатити грошовий викуп. Хоча се­лянські земельні наділи були власністю поміщика, але фактично здавна перебували в руках селян. До самої реформи селяни від­’ робляли за ці наділи поміщикові панщину і платили оброк. Тому, коли селянин після проголошення реформи викупав за „згодою" поміщика свій наділ, він викупав по суті не землю, а свої повинності, тобто своє право стати особисто вільною людиною.

Надільна земля при викупі її селянином оцінювалась набагато Дорожче її ринкової вартості. Ця оцінка робилася так, щоб одержаний поміщиком капітал давав за рік приблизно стільки прибутку, скільки мав поміщик протягом року від експлуатації своїх кріпаків.

Викупну операцію провадили не самі поміщики, а царський уряд. Він розплачувався з поміщиками, а селянам розстрочував викупні платежі на 49 років. Ця розстрочка не давала жод­ного полегшення селянам, бо щороку на решту невиплаченої суми викупу наростали проценти, що збільшували розмір селян­ського боргу. Загалом ринкова вартість землі, одержаної кріпа- ками-селянами на Україні, дорівнювала за дореформними цінами 128 млн. крб. Поміщики дістали за неї 156,6 млн. крб., а держава мала одержати до 500 млн. крб.

Довгий час після маніфесту 19 лютого 1861 р. викуп селяна­ми наділів був не обов’язковий для поміщика. Якщо поміщик не хотів проводити в себе в маєтку викупну операцію, то селяни повинні були, як і раніше, залежати від нього і платити йому оброк.

Так було до 1883 р., коли, нарешті, царський уряд зробив викуп обов’язковим. Лише на Правобережній Україні викупна операція була обов’язковою для поміщиків. Боячись поль­ського руху, що спирався на польських поміщиків, царизм загравав тут з селянством. Він примусив поміщиків до 1 верес­ня 1863 р. припинити всі зобов’язання між ними та їх кріпака- ми-селянами. Крім того, при викупі наділів правобережні селяни повинні були платити на 20% менше, ніж було встановлено положенням. Нарешті, селяни дістали право одержати від помі­щика наділ такого розміру, яким він був під час інвентарної реформи 1848 р., що забороняла зменшувати розміри наділів. Поміщики постійно порушували ці правила і збільшували пло­щу своїх орних земель, тому на 1861 р. розміри наділів дуже поменшали. Продаючи тепер селянам землю, поміщики повинні були зробити фактичну прирізку землі, щоб довести розміри наділу до норм 1848 р.

Скрізь на Україні, крім Правобережжя, поміщики дістали можливість, розраховуючись з селянами, дати їм наділи меншо­го розміру, ніж до реформи. В результаті у Харківській, Пол­тавській і Чернігівській губерніях відрізки від наділів на користь поміщиків були особливо великі, доходячи до 40% розмірів усієї надільної землі, а на півдні України—до 30%.

У відрізки звичайно входили кращі земельні ділянки, а також ліси, випаси, вигони, водопої. Селян виселяли на „пісочки“ з тим, щоб вони знову кругом залежали від поміщика, зверта­лись до нього, коли їм потрібний був клапоть землі, працювали на його полі. „З нагоди „визволення", — говорить Ленін,— від селянської землі відрізали в чорноземних губерніях понад ¹Z₅ частину. В деяких губерніях відрізали, відняли у селян до ⁱ∕⅛ і навіть до ²∕₅ селянської землі" (Ленін, Твори, т. XV, с. 128). В цілому по Росії відрізки становили понад 5 мільйонів, а на Україні понад 1 мільйон десятин землі.

За положенням про реформу селяни мали право одержати землю безплатно, без викупу, якщо погоджувались взяти в по­міщика так званий „дарчий" наділ — ділянку землі розміром в ¹∕₄ Цілого наділу.

Дворові селяни і ті, що працювали на поміщицьких ману­фактурах, звільнялись звичайно без землі, бо ще задовго до реформи поміщики позбавили їх земельного наділу. Колишні дворові, „фабричні" та інші категорії безземельних селян в пер­шу чергу поповнювали кадри ростучого сільськогосподарського і міського пролетаріату, наймаючись на роботу до поміщиків, куркулів або на фабрики й заводи.

Даючи загальну оцінку реформи 1861 р., Ленін писав: „Селян „звільняли" в Росії самі поміщики, поміщицький уряд самодер­жавного царя і його чиновники. І ці „визволителі" так повели справу, що селяни вийшли „на волю" обідрані до злиднів, ви­йшли з рабства у поміщиків у кабалу до тих самих поміщиків та їх ставлеників" (Ленін, Твори, т. XV, с. 96).

Зрозуміло, що реформа не могла задовольнити селян, і вони масами піднімалися на боротьбу проти неї, намагаючись знести кріпацтво революційним шляхом. 1176 селянських виступів дав Росії 1861 рік. Це було в півтора раза більше тієї кількості, яку дали останні 20 років перед реформою..

Рух був настільки сильний, що уряд кріпосників на деякий час розгубився.

Найбільша кількість виступів припадала на губернії з най­вищим процентом закріпаченого селянства.

На Україні це були губернії Правобережжя, а також Черні­гівська, Полтавська й Харківська. В Чернігівській губернії рух зразу охопив 4 повіти: Ніжинський, Новгород-Сіверський, Го­родницький, Конотопський; в Подільській—спочатку Вінницький і слідом за ним Ольгопольський, Ямпольський і Брацлавський.

На 17 травня 1861 р. офіціальні джерела налічували в Чер­нігівській губернії до 20000 „селян, що бунтували". В с. Ти- монівці, Подільської губернії, селяни витримали бій з цілим піхотним полком царських військ. В Черкаському повіті на Київ­щині, в маєтку княгині Воронцової, селяни відмовилися викону­вати будьякі повинності, скинули й арештували волосного стар­шину, а також взяли під арешт писаря.

При всьому цьому селяни в 1861 р., як і раніше, не були спроможні піднятися на революцію. Забиті віками рабства, при відсутності класу-гегемона, який зумів би повести їх на боротьбу, селяни в 1861 р., як сказав Ленін, „здатні були тільки на „бунти".

Кріпосники, відбивши ці революційні селянські виступи, перейшли самі в наступ. З допомогою військ розпорошені се­лянські виступи придушувались розстрілами та екзекуціями. Наскільки запеклий бій довелось поміщикам витримати з селян­ством, може свідчити той факт, що з 96 тисяч „уставних грамот" („договори" між селянами і поміщиком), якими змушували селян р_Изнавати й надалі владу поміщика, 45 тисяч введено було з до­помогою екзекуцій.

Крім селянської реформи, царський уряд провів ще кілька ре­форм, що охопили всі основні сторони суспільного ладу країни, у червні 1863 р. Олександр II затвердив новий університетський статут, у січні 1864 р. вийшло положення про органи місцевого самоуправління—земські установи. Земства підлягали безпо­середньо Сенатові й повинні були дбати як у міських, так і в сіль­ських місцевостях про будування і утримання шляхів, лікарень, шкіл, церков, про медичну допомогу і т. д. Земства створювались у повітових і губернських містах обранням гласних.

У гласні обиралися насамперед поміщики, потім міське купе­цтво та підприємці і, нарешті, невелика кількість представників від селян. Таким чином, більшість земських гласних складалась з поміщиків і почасти з заможних міських елементів, селянство ж як нижчий податний стан майже ніякої ролі в земських органі­заціях не відігравало, тим більше, що в земства попадали, як правило, лише представники куркульського прошарку села, що йшли за поміщиками. Крім того, земства фактично залежали від місцевих, повітових і губернських властей, які часто-густо зводили нанівець роботу земських зібрань і управ. В цілому навіть ці, поміщицькі в своїй основі, організації відразу ж після появи їх на світ стали зазнавати ударів з боку бюрократії. З 1865 до 1875 р. земські установи було запроваджено в 33 губерніях царської Росії, в тому числі й на Україні, крім Правобережжя.

У листопаді 1864 р. була проведена судова реформа. До реформи судовий процес організовували за станами, при чому суд підлягав адміністративній владі—губернаторам — і був за­критий. В судах панували самочинство і хабарництво. В резуль­таті реформи 1864 р. суд став безстановим, відкритим, неза­лежним від адміністрації. Судовий процес відбувався з участю сторін, винність чи невинність підсудного визначали присяжні засідателі. Але і в цій реформі царський уряд зробив усе, щоб обмежити гласність суду і щоб лишити за собою вирішальне слово. Незабаром з відання суду присяжних були вилучені справи про державні злочини, про пресу і частина службових злочинів. Ці важливі справи розв’язувались або закритим судом, або просто адміністративним порядком, тобто, як і раніше, були залишені на волю царської бюрократії.

В 1870 р. уряд провів реформу міського самоуправління, яка полягала в організації в містах так званих міських дум, що складалися з виборних гласних. У гласні обирались тільки за­можні елементи міста — купці, фабриканти, домовласники.

Пізніше всіх інших, у 1874 р., була проведена військова ре­форма, яка в основному полягала в ліквідації рекрутських набо­рів, у запровадженні в країні загальної військової повинності, пр_и чому тривалість військової служби була скорочена до 4—5 років.

Крім перелічених реформ, з 1862 р. була також проведена фінансова реформа, яка централізувала управління фінансами царської Росії, зосередивши його в руках міністерства фінансів.

Проведені в Росії і на Україні в 60—70-х роках реформи, і насамперед реформа 19 лютого 1861 р., показали, що країна стала на шлях капіталістичного розвитку.

Підсумовуючи загальні результати епохи реформ, Ленін гово­рив: „Якщо кинути загальний погляд на зм.ну всього укладу російської держави в 1861 році, то треба визнати, що ця зміна була кроком на шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну монархію. Це вірно не тільки з економічної, але й з політичної точки зору. Досить згадати характер реформи в галузі суду, управління, місцевого самоврядування і т. п. ре­форм, проведених слідом за селянською реформою 1861 року,— щоб переконатися у правильності цього положення" (Ленін, Твори, т. XV, с. 86).

2.