Процес перетворення України на потужний промисловий центр Російської імперії та його соціальні наслідки

Росія належала до тієї групи країн (Німеччина, Австро-Угорщина, Японія), які, ставши на шлях капіталістичного розвитку, повільно долали залишки феодалізму. З усіх європейських країн у Росії найдовше трималося кріпосне право.

Земля, у т.ч. і частина селянських наділів, залишалася власністю поміщика аж до її викупу общиною, яка зберігалася як базовий соціальний інститут у російському селі і частково на півдні України. Проведення реформи конкретизувалося "Загальним положенням про селян, звільнених від кріпосної залежності". Окремі статті цього документу були опубліковані українською мовою і розіслані у волості, зокрема Катеринославської губернії.

Викупна ціна землі у кінцевому рахунку була у 1,5 рази більшою, ніж ринкова. Селяни повинні були сплачувати грошима або повинностями 20% викупної вартості наділів за значно завищеними цінами. Ця процедура розтягнулася на десятки років. За 45 років після реформи селяни виплатили поміщикам замість 175 млн. крб. 500 млн. 80% вартості селянських наділів поміщикам компенсувала держава у вигляді цінних паперів з прибутковістю 5 % річних. У майбутньому це призвело до серйозної фінансової кризи у державі. У результаті реформи у найбільш вигідному становищі виявилися поміщики, які в основному зберегли свої господарства і до кінця 1880-х років продовжували користуватися дармовою робочою силою селян.

У ході аграрної реформи територія України ділилася на регіони за специфікою її проведення:

1) губернії Новоросійського краю, де переважало общинне землеволодіння;

2) Лівобережна Україна з властивим їй подвірним землекористуванням;

3) Правобережна Україна з її історичними і національно-культурними особливостями, головною з яких було переважання польського землеволодіння.

На півдні і сході українські селяни втратили 30 % землі, що була у їх користуванні до реформи. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20 % і одночасно зменшив викупну плату за землю на 20%. Це було зроблено з метою привернути селян на свою сторону і послабити традиційно сильний тут вплив польської шляхти. Зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях передбачалося збереження за селянами всієї землі, яка була у фактичному їх користуванні на час проведення інвентаризації, але поміщики, складаючи в 1861-1862 рр. уставні грамоти, проігнорували ці приписи «Положення» і частина земель була «відрізна» у селян. Для виправлення ситуації на Правобережжі уряд утворив спеціальну комісію та інститут мирових посередників (200 осіб), які розглядали претензії селян до польських поміщиків. Тоді на службу мировими посередниками пішли українофіли О.О.Русов, Н.В.Ковалевський, М.П.Зібер, П.А.Косач. Аграрна реформа на Правобережжі мала антипольське спрямування і сприяла об’єднанню російських і українських сил, що зокрема проявилося у призначенні заступником голови комісії у «Південно- Західному краї» українського магната-землевласника Г.П.Галагана. Поляки, дискредитувавши себе перед урядом повстанням 1863-1864 рр., на деякий час були позбавлені права продавати і купувати землі, зберігаючи власність шляхом наслідування спадщини.

При визначенні розмірів наділів для селян розрахунок вели таким чином: там, де земля давала незначні прибутки, норми селянського наділу встановлювалися вищі. Це було вигідно також поміщикам, які воліли отримати викуп, ніж вести малопродуктивне господарство; у тих регіонах, де земля була родючою і давала більше зиску, більшість її залишалася у володінні поміщиків. Оскільки в України земля була високої якості, тут встановлювалися менші, ніж в інших районах Російської імперії, норми селянського наділу. У Харківській губернії він коливався від З до 4,5 десятин, а так звані «відрізки» становили 28%. У Полтавській губернії вони склали 37%.

Реформа 1861 р.

поміщицьких земель були закладені у банках, 10 % - продані окремим заможним селянам, більш удалим поміщика і міській буржуазії. На кінець XIX ст.

сформувалося кілька типів сільських господарств: поміщицькі господарства низькотоварного характеру. Базуючись на праці залежних селян, що відробляли повинності, збережені реформою 1861 р., вони мали непевну економічну перспективу; великі економії, що виробляли продукцію, орієнтуючись на експорт. Модернізовані господарства, засновані на найманій праці і використанні техніки; заможні селянські господарства куркульського типу. Засновані на високопродуктивній особистій праці, а також дешевій праці батраків, їх виробництво орієнтувалося на внутрішній ринок; малоземельні селянські господарства, що орієнтувалися на задоволення власних споживацьких потреб, тобто мали натуральний характер. Оскільки чисельність селянського населення за 40 пореформених років подвоїлася, то, відповідно, удвоє зменшився середній розмір наділу, склавши приблизно 3 гектара надушу чоловічої статі.

Наприкінці XIX ст. в Україні 57 %

сільськогосподарських дворів мали у своєму землекористуванні менше 3 десятини землі (1 десятина = 1,1 га. = 2,72 акри) і складали категорію бідних. 30 % господарств, на кожне з яких припадало більше 10 десятин, складали категорію середнього селянства. 12% господарств, кожне з яких мало понад 30 десятин, відносилися до категорії заможних (куркульських). 0,8 % господарств були поміщицькими. У їх володінні було 30% усієї землі. У середньому на кожне поміщицьке господарство припадало 360 десятин. Безземельні, бідні, середні і навіть заможні селяни прагнули мати якомога більше землі й домагалися отримати її безплатно.

супроводжувалися пограбуванням поміщицьких маєтків. Аграрна реформа сприяла капіталізації сільського господарства, а ринкова кон’юнктура - зростанню його товарності й орієнтації на експорт. Україна залишалася основним регіоном Росії по вирощуванню пшениці. У 1894 р. її збір в Україні становив 68 % від усього збору у європейській частині імперії. Розвивалося вирощування технічних культур, особливо цукрових буряків.

Із соціальних наслідків реформи 1861 р. слід виділити один принципово важливий: разом з особистою свободою селяни одержали право вибору між

традиційними для них заняттями і найманою працею як у промисловості, так і сільському господарстві. Критична маса надлишкової робочої сили сягнула високого рівня і перетворилася на одне з хронічних і найбільш гострих питань, яке так і не вдалося розв’язати царському уряду.

Запровадження нової системи управління. Відміна кріпацтва супроводжувалася послабленням влади поміщика на селі і вимагала нової системи управління. З цією метою уряд провів низку реформ. У 1962 р. була проведена поліцейська реформа, згідно якої у кожному повіті створювалися поліцейські управління на чолі зі справником, призначеним губернатором. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські підрозділи, які контролювалися приставами. З 1878 р. приставам, яких у кожному повіті було від 2 до 4, допомагали поліцейські урядники, їх у губернії могло бути від 100 до 200. У містах створювалася міська поліція на чолі з поліцмейстером. Міста ділилися на частини, дільниці і околотки. Особовий склад поліції формувався за принципом вільного найму, але у ньому переважали особи російського походження. Для службовців поліції уводилося пенсійне забезпечення.

У 1864 р. була проведена земська реформа, за якою замість станових органів місцевого самоуправління запроваджувалися нові органи - земства (губернські та повітові). На них покладалося будівництво доріг, шкіл, лікарень, утримання лікарів, учителів, поштових працівників.

На Правобережжі земське самоврядування було запроваджене урядом із затримкою на кілька десятиліть - у 1911 р. Уряд не бажав, щоб переважаюче тут польське поміщицтво захопило всю повноту влади на місцях. Реально вона не проводилася на Правобережжі (окрім Києва) через те, що більшість їх населення складали поляки та євреї, які не мали виборчих прав, що надавалися законом про земства. Останні, як уже зазначалося, були запроваджені тут лише у 1911 р.

У 1870 р. проведена міська реформа. У містах України за виключенням Правобережжя були створені думи. Вибори до них проводилися кожні 4 роки на основі майнового цензу. Виконавчим органом у містах були міські управи, на чолі з міським головою. У центрі їх уваги було міське господарство. Запровадження міського самоуправління у містах Правобережжя мало обмежений характер. Замість виборних дум і управ у містечках Правобережжя вводилася спрощена форма управління. Уповноважені, вибрані на сходах (12-15 осіб), обирали з- поміж себе старосту з його помічниками.

На перших виборах київського міського голови змагалися Г.П.Галаган та багатій Демидов. Переміг останній, однак він виявився нездібним до такої праці. У подальшому посаду Київського міського голови займали переважно представники університетської професури.

У 1864 р. була проведена судова реформа. На відміну від існуючих станових закритого типу судів уводився однотипний позастановий, відкритий, незалежний суд за участю присяжних суддів, захисту (адвокат) і обвинувачення (прокурор). Проте справи селян розглядав волосний становий суд (мав право встановлювати принизливе покарання різками), духовенства - суд консисторії, військових і державних злочинців - спеціальні суди.

мирових суддів, які розв’язували дрібні справи. У Києві перші мирові судді у 1872 р. не обиралися, а були призначені урядом, що мотивувалося політичними причинами. Публічний характер судового процесу справляв велике враження і приваблював відвідувачів, особливо студентів-юристів.

В Україні з великим запізненням (наприкінці 80-х рр. XIX ст.) було утворено три судові палати: Київську, Харківську та Одеську. Вироки, що виносилися без участі присяжних, могли бути оскаржені у судових палатах. Касаційні функції виконував сенат. З усіх реформ 60-70 рр. судова реформа була найбільш демократичною. На Правобережній Україні, де мешкало значно більше населення, ніж в інших губерніях, «Правила про влаштування мирових судових установ» були уведені на рік пізніше, оскільки за ініціативою Київського генерал- губернатора доопрацьовувалися з огляду на необхідність зменшення території мирової дільниці з тим, щоб справи не нагромаджувалися у судах. Нові правила були уведені спершу у Київській, потім - Подільській і в останню чергу - у Волинській губерніях. Характерною ознакою доби був брак фахових юристів.

Реформа освіти здійснювалася згідно «Положення про початкові народні училища» (1864 р.), якою

передбачалося створення єдиної системи початкової освіти. На 1897 р. 24 % населення імперії старше 10 років уміло читати і писати, а на 1913 р. частка грамотних зросла до 45 %. Були започатковані реальні (професійно-технічні) училища. У галузі середньої освіти створювалися класичні чоловічі та жіночі гімназії, плата за навчання у яких була високою. Право вступати до університетів мали лише випускники чоловічих гімназій. Випускники жіночих гімназій права на вступ до університетів не мали. Для них в університетських містах утворювалися Вищі жіночі курси з оплатою за освіту.

Станом на 1897 р. в Україні діяло 16 798 різного типу початкових шкіл і 129 гімназій, з яких 52 - чоловічі, і 77 - жіночі. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрився Новоросійський університет. У 1875 р. Ніжинський юридичний ліцей був перетворений у Історико-філологічний інститут, який тривалий час готував учителів класичних мов, російської мови і історії для середніх шкіл. У 1885 р. у Харкові відкрився перший в Україні технологічний інститут. У 1898 р. політехнічний інститут з'явився у Києві, а у Катеринославі в 1899 р. відкрилося Вище гірниче училище. У сфері освіти зберігалися деякі норми антидемократичного

спрямування - платність навчання, заборона приймати до університетів жіноцтво, обмеження на навчання у вищих навчальних закладах євреїв, відсутність національних шкіл для більшості народів Росії. У 1868 р університети почали діяти за новим статутом, який передбачав певну їх автономію у сфері адміністрування та діяльності професорсько-викладацького складу. Однак новий університетський статут 1884 р. обмежив академічні свободи й увійшов в історію як реакційний.

Військова реформа проводилась протягом 1864­1883 рр. У 1874 р. скасовано рекрутчину і запроваджено загальну воїнську повинність строком 6 (на флоті - 7 років) служби. Військова повинність не

розповсюджувалася на духовенство і купецтво. Інтелігенція мала суттєві пільги щодо служби в армії. Не підлягав призову єдиний син у сім'ї та одразу усі сини у один і той самий час. Реформа скасовувала тілесні покарання в армії. Країна була поділена на 15 військових округів, з яких три були утворені в Україні - Київський, Одеський і Харківський. Відкрито низку військових училищ і гімназій та юнкерських училищ.

З 1862 р почалася фінансова реформа, у результаті якої був створений державний банк, єдиний державний ревізійний центр, встановлювалася гласність державного бюджету. Було запроваджено акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання. Від збору податків відсторонювалися приватні особи, їх замінили у цій сфері державні установи. У 1872 р. був заснований Київський земельний банк.

Основний сенс реформ зводився до ліквідації станових принципів формування місцевих органів влади і заміни їх механізмом виборності на основі майнового цензу, а не станового походження. Не всі реформи були доведені до логічного завершення. Не маючи достатніх кадрів для їх проведення на місяцях і остерігаючись впливу польського елементу, уряд робив ставку в Україні на бюрократичний апарат, сформований на основі значних пільг (до 50 відсотків посадового окладу для працівників системи МВС) та привілеїв для чиновництва, переважно присланого з центральних губерній, щодо придбання землі. У пореформений період значно посилена була влада генерал-губернаторів, поліції та жандармерії,

повноваження чиновництва. Основний конфлікт на Правобережжі між польськими поміщиками і російською адміністрацією стосовно права на землю зумовив зосередження контрою за всіма формами земленабуття і господарської діяльності в руках генерал-губернаторів. Дискримінація місцевих еліт уповільнила поширення на правобережний регіон ліберальних реформ 1860-70-х рр. Соціально-економічна конкуренція у землеволодінні сприяла переміщенню польської ініціативи в промисловість та банківську справу. Регулюючи соціоетнічний склад бюрократії, імперія насаджувала ідеологічні концепції, які закріплювали антиукраїнські настрої у вищих прошарках суспільства.

Відмінною рисою економічного розвитку України у другій половині XIX ст. був бурхливий розвиток промисловості, особливо видобувної (вугільної і залізорудної) та металургійної. У 1871 р. англієць Джон Юз відкрив у Катеринославській губернії металургійний завод, поблизу якого виникло селище Юзівка (тепер Донецьк). У 1896 р. було відкрито металургійний завод в Алчевську, який започаткував це місто. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 17 великих металургійних заводів з новою технологією виробництва. У 1900 р. Україна виробляла 52 % загальноімперської виплавки металу. Криворізький басейн давав 57, 2% видобутку залізної руди в Російській імперії.

З 1861 по 1900 рр. видобуток вугілля у Донбасі збільшився майже у 100 раз. Тут видобувалося понад 2/3 загальноросійського видобутку вугілля і зосереджувалося майже усе виробництво коксу. Під кінець XIX ст. Україна перетворилася в основну вугільно-металургійну базу Росії. У 1890-х роках в Україні вироблялося більше половини сільськогосподарських машин. У 1895 р. почалося будівництво Харківського паровозобудівного, а у наступному році - Луганського машинобудівного заводів. Уже 1900 р. вони випустили 233 паровози, що склало 23, З % від усього їх загальноросійського випуску.

Зростання сільськогосподарського виробництва та його ролі у російській і міжнародній торгівлі зумовило необхідність покращення транспортної інфраструктури. До 1860-х років усе зерно, сіль та рибу перевозили чумаки на возах. Згодом їх послуги замінила залізниця. Залізничне будівництво спочатку велося з метою вивезення зерна до морських портів для експорту за кордон. Тому перша залізниця в Україні була побудована по лінії Балта - Одеса (1865 р., довжина 222 км.). У 1868 та 1870 рр. цю лінію було продовжено у двох напрямах, які пов’язували Балту з Києвом (через Жмеринку та Кременчук). Тоді ж у Києві було завершено спорудження першого вокзалу, відкрито залізничні майстерні. Перший поїзд до Харкова прибув з Курська 6 липня 1869 р. До 90-х рр. в Україні було завершено будівництво головних залізничних магістралей, які пов’язували Наддніпрянську Україну з балтійськими портами. Проте були і прорахунки, Київ, наприклад, не мав деякий час прямого залізничного сполучення з Одесою.

У другій половині XIX ст. прискорився процес урбанізації. Наприкінці століття в Україні було 130 міст, з них 4 мали понад 100 тис. населення: Одеса - 404 тис., Київ - 248, Харків - 174, Катеринослав - 113 тис. Одеса була заснована у 1794 р. на місці малої турецької фортеці й у 1817 р. отримала від уряду безмитний статус «порто- франко» що забезпечило її процвітання як торгового міста і концентрації тут купців грецького, італійського і єврейського походження. Перший телефон в Україні було встановлено у цьому місті в 1882 р., а перший трамвай пущено 1892 р. у Києві. Однак міське населення в Україні складало усього 13,6 %. Урбанізація мало торкнулася українців, яких за переписом 1897 р. було 73% від загальної кількості населення, а у містах їх проживало лише 5%. 38% міського населення складали росіяни, 45 % - євреї.

У великих містах України розпочався справжній будівельний бум. Крім адміністративних споруд, інтенсивно зводилися так звані прибуткові будинки, у яких власники нерухомості здавали квартири у найом, і одержували прибуток. Ці будинки одержали назву «прибуткових». До Першої світової війни їх багато зводилося у Києві та Одесі. У Києві велося також інтенсивне будівництво готелів, оскільки щорічно місто приймало близько 900 тис. відвідувачів. Одним з перших і найвідоміших готелів міста став «Європейський», споруджений 1851 р. за проектом архітектора О.Беретті на тодішній Театральній площі, яку невдовзі перейменували на Європейську. У 1870-х рр. було зведено готель «Київ» на Бібіковському бульварі (1873р. арх. В.Ніколаєв) та «Національ» на Хрещатику (1876 р., арх. В.Ніколаєв). На початку XX ст. у Києві налічувалося 84 готелі, з них 6 - першого класу, які всі (окрім «Європейського») були споруджені у 90-х рр. XIX ст. У Києві у другій половині XIX ст. змінилися акценти інтенсивної забудови центру міста. На перше місце за значенням виходить («обігнавши» Поділ) вулиця Хрещатик, яка сполучила розрізнені райони Києва -Поділ, Печерськ, Старе Місто, Нову будову, вдало пролігши на стику всіх цих місцевостей.

У пореформений період відбувалася капіталізація харчової та легкої промисловості. До останньої треті ХУШ ст. цукор вироблявся в Україні з привізної дорогої тростяної сировини. Клімат України виявися сприятливим для вирощування цукрового буряка. Цукроваріння - складний технологічний процес, здійснення якого забезпечувалося різними способами. У XIX ст. йшло витіснення частки ручної праці, використовувалися технічні засоби для промивання і подачі коренеплодів, нові вакуумні апарати, центрифуги, випарні установки. На Правобережжі України на початку 1880 рр. діяло 126 цукроварень, які були оснащені 939 паровими котлами, 115 паровими машинами, 171 пресом і 677 дифузаторами. Як правило, обладнання було закордонного походження, хоча застосовувалися й вироби вітчизняних виробників, наприклад, трикорпусні випарні апарати Симиренка. Технічне і технологічне переоснащення цукрової промисловості динамічніше відбувалося на Правобережжі, ніж на Лівобережжі, що забезпечувало відповідним товаровиробникам цукру перевагу у конкурентній боротьбі. На початку 90-х рр. XIX ст. на Правобережній Україні та Харківщині діяло 150 цукрових підприємств, які давали 85% загальноімперського виробництва цукру. У Києві з 1897 р. почала діяти Всеросійська спілка цукропромисловців.

Розвиток спиртогорілчаної промисловості у Росії у другій половині XIX ст. характеризувався посиленням концентрації, скороченням кількості підприємств і збільшенням виробництва продукції. У 1864-1866 рр. у Волинській, Київській, Подільській і Полтавській губерніях діяло понад 640 підприємств з виробництва алкогольних напоїв. У 1895 р. кількість відповідних підприємств у вказаних губерніях скоротилося до 250, а виробництво продукції у вартісному вимірі збільшилося майже удвічі. На Харківщині в 1875 р. діяло 126 заводів, а в 1895 р - лише 40. В інших губерніях також скорочувалася кількість спиртогорілчаних заводів. Отже виробництво алкогольних напоїв не зазнало значного злету у другій половині XIX ст., однак і занепаду галузі не спостерігалося, оскільки ціна на картоплю і пшеницю залишалася невисокою і переробка їх на спирт була усе ще рентабельною.

Серйозних змін впродовж другої половини XIX ст. зазнала борошномельна промисловість України. На кінець століття тут діяло 18, 4 % від усіх борошномельних підприємств Росії. Більшість з них були обладнані паровими машинами. Найбільша кількість млинів була зосереджена в Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях, де нараховувалося 3617 борошномельних підприємств. Ще 2534 аналогічних підприємства працювали у Полтавській, Харківській, Херсонській і Таврійській губерніях. У другій половині 80­х рр. XIX ст. борошномельна промисловість увійшла у фазу кризи. Почалися пошуки шляхів підвищення цін на хліб, уряд посилив експорт зерна і борошна. В Україні випічка хліба велася в основному у домашньому господарстві. На Наддніпрянщині у 1865 р. існувало усього 7 промислових пекарень. Через десять років їх кількість збільшилася усього до 9. У 1885 р. в Україні нараховувалося 12 хлібопекарень і 38 кондитерських фабрик.

Спади і підйоми переживала тютюнова промисловість. У 1865 р. в Україні діяло 109 тютюнових підприємств, через десять років їх кількість зменшилася до 90, однак виробництво продукції у вартісному вимірі зросло майже у двічі. У 1885 р. у галузі діяло 114 підприємств, а у 1895 р. - 72. На тютюнових фабриках було зайнято понад 5,3 тис. Промисловий переворот у цій галузі відбувся пізніше, ніж у цукровій та борошномельній. Так у 1890 р. нараховувалося лише 13,2 % тютюнових фабрик, оснащених паровими двигунами. І тільки у другій половині 90-х рр. кількість тютюнових фабрик з паровими і газовими двигунами перевищувала половину їх загальної кількості.

Гальмом у розвитку тютюнової промисловості України була політика уряду, який, з одного боку, прагнув підвищувати акциз на тютюн, а з іншого - підтримувати високе мито на привізну сировину. Через високе мито промисловці не могли переробляти у великій кількості імпортну сировину. Ціни постійно зростали і на місцевий листовий тютюн, що призводило до закриття багатьох фабрик. Отже, поряд із важкою промисловістю статус галузей загальноімперського значення зберігало українське цукрове, борошномельне і спиртогорілчане виробництво.

Підприємницька верства в Україні була неоднорідною, багатоликою і динамічно видозмінювалася. До торгово-промислової діяльності протягом другої половини XIX ст. активно прилучалися представники різних соціальних груп у т.ч. вихідці з селянства. Під впливом вигідної економічної кон’юнктури дедалі активніше підприємництвом почали займатися представники найвищих прошарків суспільства, перш за все дворянства і чиновництва, а також інтелектуальних професій, насамперед інженери. У найбільш вигідному становищі з огляду на наявність необхідного капіталу були поміщики, які успадкували від попередньої епохи значні матеріальні багатства, та купецтво, яке нагромадило первісний капітал на зовнішній та внутрішній торгівлі.

Разом з тим з огляду на брак внутрішніх капіталів уряд заохочував іноземні інвестиції у промисловість, тому у підприємницькому загалі України значну частку становили представники іноземного походження. Вони зосередили свої зусилля у базових галузях промисловості -

гірничій, металургійній, машинобудівній. У другій половині XIX ст. в Україну прибували капіталісти з Франції, Голландії, Бельгії, Англії. Великі підприємства мали англійці Юзи (батько і син), які були власниками металургійного заводу. Традиційно високим в Україні був відсоток населення німецького походження. За чисельністю німці посідали четверте місце в Україні (до одного мільйона, що складало 2%). У 1897 р. 60 % підприємців у сільськогосподарському машинобудуванні мали німецьке походження. У Києві на 1900 р. серед 11 власників машинобудівних і чавуноливарних заводів не було жодного українця, а з 93 промислових закладів міста лише 6 належали підприємцям з українськими прізвищами. 80 % акціонерного капіталу в Україні мав іноземне

походження.

Поряд з іноземцями панівне становище займали представники російського та єврейського етносів. Українці свій потенціал і енергію зосереджували у сільськогосподарському виробництві та харчовій галузі. Продуктивне промислово-землеробське господарство вели брати Н.А. і Ф.А.Терещенки та їх нащадки. Родині належало 161 тис. десятин землі, 9 цукрових заводів, винокурний завод і паровий млин. На полях вирощувалася пшениця, жито, овес, бобові та кормові рослини, цукровий буряк. Лише 3 заводи давали 1 млн. пудів цукру-піску щорічно. Економічна потужність господарства дозволяла Терещенкам нехтувати дрібними вигодами з усілякого роду утисків селян, їх господарство пройшло у своєму розвитку той рубіж, за яким закінчується залежність від селянських коней та інвентарю. Відносини з селянами набували більш цивілізованого вигляду.

Активною діяльністю у суспільному житті виділялося кілька родин цукрових магнатів - Симиренки, Терещенки, Харитоненки, промисловець гірничої галузі О.Алчевський. Багато представників буржуазії намагалися засвоїти європейський стиль життя, підвищити свій освітній рівень, займатися доброчинністю. Повагу у киян заслужила родина купців Дегтярьових. М.Дегтярьов, унаслідувавши від батька великий капітал, успішно продовжував його справу - торгівлю металевими виробами. Він був людиною доброчинною і багато зробив для соціальної інфраструктури міста, 25 років обирався гласним до Київської міської думи. Після смерті М.Дегтярьов залишив Києву на благодійні цілі майно загальною вартістю у 2,5 млн. крб.

Цілеспрямовано меценатствувати українській національній справі наважувалися лише одиниці - Симиренки, Леонтовичі, Є.Чикаленко. Вони підтримували видавничу діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові та Українського наукового товариства у Києві, давали кошти на заснування стипендій для українських студентів та створення національної преси. На кошти Є.Чикаленка у Львові був побудований Академічний дім - гуртожиток для українських студентів. Він же утримував видання газети «Рада», яка виходила у Києві до початку Першої світової війни.

У 1870-х роках торгово-промислова буржуазія з метою захисту своїх економічних інтересів створювала власні об’єднання у вигляді представницьких організацій. У 1874 р. групою шахтовласників (А.Ауребах, П.Горлов, І.Іловайський та ін.) було засновано з’їзд гірничопромисловців Півдня Росії, що був найстарішою спілкою підприємців України. Це був союз, побудований за територіально-галузевим принципом. Він мав свій друкований орган, статистичне бюро, домігся суттєвого зменшення тарифів на перевезення вугілля залізницею, що сприяло конкурентноздатності донецького вугілля на внутрішньому ринку та успішному збуту його за кордон, зокрема, через Маріупольський порт. У 1892 р. «Гірничопромисловці Півдня Росії» домоглися від уряду підвищення мита на ввіз у Росію іноземного, зокрема дешевого англійського вугілля та металу, ініціювали будівництво нових залізниць, сприяли розвитку кредитних установ і банків не тільки Донецько-Придніпровського регіону, а й решти України.

У результаті розвитку промисловості зростав робітничий клас, чисельність якого в Україні в 1900 р. становила 2,5 млн. осіб. Якщо марксистська історіографія трактувала факт концентрації промисловості і робітничого класу як готовність України у складі Росії до соціалістичної революції, то національна - ставить питання про те, чи мав промисловий розвиток вплив на українську спільноту. Адже промисловість, що з'явилася в українських степах не була продуктом цілком органічного місцевого розвитку, тут її появу не підготував процес накопичення національного капіталу, як це мало місце у Англії, або інших західноєвропейських країнах.

На кінець XIX ст. українців у базових галузях промисловості було на шахтах і рудниках - 30%. У виплавці і обробці металів - 32 %, будівництві - 36%, на залізниці - 41 %, у деревообробній промисловості - 37 %. Робітничий клас, який сформувався в Україні був багатонаціональним. Особливо великий відсоток складали росіяни. Цей феномен часто пов'язують з тим, що українські селяни глибоко, майже містично прив'язані до землі, що певним чином створювало психологічний бар'єр перед міським життям і особливо перспективою участі в індустріальному виробництві. Однак науковці нещодавно запропонували ще одне, прозаїчніше пояснення. Оскільки сільське господарство для поміщиків у Наддніпрянській Україні було прибутковим, вони традиційно вимагали від селян у пореформений період відробляти за землю, а не сплачувати грошову ренту, що стримувало їх переміщення до міст. Якщо росіяни ставали дедалі більш кваліфікованою робочою силою в індустрії, то українські робітники - практично напівселяни, відправляючись до міст посезонно, складали категорію малокваліфікованої, часто неписьменної робочої сили.

Концентрація робітничого класу супроводжувалася появою низки соціальних проблем, пов’язаних із важкими житловими умовами, антисанітарією, хворобами у т.ч. професійного походження, високим ступенем виробничого травматизму, низькою заробітною платою. Початковий етап організаційного оформлення пролетарського руху в Україні позначений досить несміливими спробами самодіяльності і колективних дій. Створений на чолі з Є.Заславським у 1875 р. в Одесі «Південноросійський союз робітників», до якого входило 60 членів і 200 прихильників, через півроку був розгромлений жандармами. Його активістів засудили на каторжні роботи.

Підприємці впевнено тримали всі важелі впливу на ситуацію, включаючи каси і товариства взаємодопомоги, відданих собі адміністраторів, інженерів, чиновників, громадських діячів і священників. Перші об’єднання трудящих виявилися слухняним знаряддям у руках власників підприємств, що дозволило останнім стискати лещата експлуатації, безкарно звільняти бунтарів та вільнодумців. Гострота соціального напруження інколи сягала такого рівня, що влада вдавалася до нетривіальних рішень. Йдеться про створення робітничих організацій під егідою поліції. «Поліцейський тредюніонізм» був спробою владних структур підпорядкувати собі і спрямувати у контрольоване русло потенцію робітничого руху. «Зубатовські» спілки (від імені міністра МВД Зубатова) мали на меті припинити поширення ліворадикальних, марксистських ідей. Незрілість робітничого руху, переважно економічна орієнтація його вимог, аморфність організаційних форм, відсутність консолідації, національні бар’єри спричинили радикалізацію мас і створили широку соціальну базу для більшовицької ідеології.

Загалом економічна структура України була підпорядкована потребам центру імперії. Тому не дивно, що попри величезний обсяг виробництва

сільськогосподарської продукції, більшість населення заледве зводило кінці з кінцями. Аграрний сектор Наддніпрянщини, зокрема виробництво збіжжя, працював здебільшого на експорт, який допомагав Росії сплачувати закордонні позики та купувати у Західній Європі технічне обладнання. Найбільший зиск з української економіки отримувала імперська скарбниця, іноземні торговці в Одесі та західноєвропейські інвестори в Донецько- Придніпровському регіоні.

Реформи загалом сприяли економічному зростанню і завершенню у другій половині XIX ст. промислового перевороту у Росії. Тут він відбувся з відставанням на 100 років від Англії, на 50-70 років від Франції і США і усього на 10-15 років від Німеччини. Кількість парових двигунів зросла втроє, виплавка чавуну - у 3,5 рази, видобуток вугілля у 20 разів, нафти - майже у 100 раз. У 1888 р. Росія за обсягом видобутку нафти догнала США. Торговий флот зріс у 10 разів і сягнув 500 кораблів. Справжній бум переживало будівництво залізниць. Чисельність міського населення на кінець XIX ст. зросла до 16, 5 млн., а його загальнодемографічна частка - до 13 %. Чисельність осіб найманої праці сягнула 10 млн., що складало 20 %

працездатного населення. Аналогічні процеси відбувалися і в підросійській Україні.

2.