Скасування кріпацтва.

Поразка в Кримській війні під­штовхнула уряд до реформування внутрішнього устрою кра­їни. Але головними причинами реформи стали нездатність крі­паків низькою продуктивною працею вдовольнити потреби власних і поміщицьких господарств, зубожіння значної час­тини поміщиків і маси кріпосних селян, наростання анти­кріпосницького руху селянства, стихійне зменшення кіль­кості кріпаків, помітне відставання Росії у військовій справі від передових європейських держав, наростаюча критика царизму з боку прогресивних кіл суспільства за відстоювання кріпосницьких порядків, осуд європейською громадськістю станового устрою Російської імперії тощо.

Уряд і цар добре розуміли необхідність проведення кар­динальних реформ, але в своїх діях мусили зважати на став­лення до них різних політичних сил, і насамперед дворянства як опори панівного ладу. Боротьба між урядом і дворянством тривалий час велася на рівні вироблення відповідних зако­нопроектів. З початку 1857 р. їх підготовкою займався Та­ємний комітет, з 1858 р. перейменований на Головний ко­мітет у селянських справах. Через губернські комітети до вироблення законодавчих актів про скасування кріпацтва залучалося чи не все дворянство. На своїх засіданнях воно висувало пропозиції й проекти, які потім надсилалися до редакційних комісій, Головного комітету, обговорювались у Державній раді. Існували різні, часто протилежні точки зору на розв’язання проблеми. В Україні їх представляли Григорій Галаган, послідовний противник кріпацтва, і Ми­хайло Позен, захисник панівного ладу. Більшість дворян розуміла необхідність скасування кріпацтва, але при цьому намагалася залишити за собою землю й певну владу над селянами. Чимало поміщиків Правобережної України ра- тували за звільнення селян без землі. Частина їх виступала за звільнення селян з наділом за умови викупу ними своєї волі та землі. Пропонувалось встановити різні розміри на­ділів, причому настільки малі, що державна комісія мусила їх збільшити, а повинності зменшити.

Основні положення про скасування кріпосного права ви­кладались у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. і «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної за­лежності». У цих документах звільнення селян подавалось як благодійний, добровільний акт дворянства й уряду. Він мав здійснитися шляхом полюбовних угод між поміщиками й селянами. Даючи кріпакам волю, законодавство залишало землю у власності колишніх кріпосників. Селянам надава­лося право користування садибами й польовим наділом, за що вони мали відбувати панщину або сплачувати грошовий чинш. Тільки після підписання з поміщиком угоди про перехід на викуп такі особи переводилися в розряд селян- власників. Для залагодження можливих конфліктів між помі­щиками й селянами створювались губернські «присутствія» в селянських справах та інститут мирових посередників.

Законодавчі документи передбачали значне розширення особистих прав звільнених з кріпацтва селян, їм надавалося право володіти нерухомістю, займатися промислами, тор­гівлею й підрядами, створювати промислові підприємства тощо. Крім того, вони звільнялись від поміщицької опіки над своїм сімейним життям, зокрема й над одруженням молодих. Звільнені селяни діставали можливість брати участь у сільському самоуправлінні — роботі сільських сходів і виборах сільських старост та збирачів податків. Кілька сіль­ських общин об’єднувались у волосні на чолі з волосними правліннями, які в межах волості виконували господарські, адміністративні, фінансові, а також обмежені поліцейські функції.

На відміну від інших селяни вважалися податним станом, мусили платити державі подушний податок і відбувати ре­крутську повинність. «Вільний обиватель» мав право одер­жати паспорт тільки на один рік і протягом перших дев’яти років з часу проведення реформи не міг відмовитись від наділу. Зберігалися й інші залишки кріпацтва.

При проведенні селянської реформи мали враховуватися насамперед інтереси поміщиків і тільки в окремих випад­ках — селян.

Певна специфіка передбачалася при реалізації земельної реформи на Правобережній Україні. Згідно з «Місцевим положенням» правобережний селянин мав право одержати той розмір наділу, який закріплювали за ним інвентарні правила 1847— 1848 рр. Якщо він був меншим, то селянин міг клопотатися перед сільським сходом і губернським у селянських справах «присутствієм» про доведення його до норми.

Для проведення реформи запроваджувався тимчасовозо­бов’язаний стан селян, який визначався двома роками, а в окремих випадках і двадцятьма. У цей час селянин мав платити поміщику грошовий чинш і відбувати панщину. Зате натуральна данина відмінялася, що значно полегшувало становище хліборобів. Розмір чиншу встановлювався в од­ному випадкові з десятини, в іншому — з польового наділу чи садиби і міг коливатись від 1,5 до 9,0 крб. за рік. За кожну десятину польової землі селянин мав відробити про­тягом року від 12 до 29 днів. Причому більшість з них припадала на літні місяці, коли робочий день цінувався на вагу золота.

Поміщикам за одержану землю платили не селяни, а казна п’ятивідсотковими державними банківськими білета­ми й викупними свідоцтвами.

Дворові селяни й кріпосні робітники мали звільнятися з кріпацтва за окремими законодавчими актами. Право на польові наділи надавалося тільки тим дворовим селянам, які до указу від 2 березня 1848 р. особисто користувалися польовими землями або, крім своєї основної робоіти, ви­конували ще панщину при обробітку землі. Решта категорій дворових позбавлялася права на одержання земельних ді­лянок. Протягом двох років тимчасовозобов’язаного стану дворові люди мали продовжувати виконувати свої функції або ж платити відповідний чинш.

Певні особливості передбачались у звільненні селян дріб- номаєткових поміщиків. Це були власники 40—75 душових указних наділів різних регіонів України. Одержання ними землі було пов’язане з такими труднощами, що робило його фактично неможливим. А дозвіл безземельним селянам на переселення в казенні села, де на ревізьку душу в залежності від регіону припадало від 8 до 15 десятин землі, не вирішував справи, оскільки таких сіл було обмаль.

Селяни поміщицьких або посесійних фабрик і заводів не пізніше двох років з часу оголошення закону про.реформу переводилися на грошовий чинш. За ними залишалися по­передні наділи та присадибні ділянки, викуплені на загаль­них підставах. Безземельні фабричні люди звільнялися з крі­пацтва так само, як і дворові. Гірничозаводські робітники при цьому поділялися на дві категорії — кваліфікованих і некваліфікованих. Перші мали право на одержання садиби й польової землі розміром не більше одного вищого душо­вого наділу. Тільки в окремих випадках вони могли бути збільшені на одну десятину сінокосу.

Ознайомившись з Положенням від 19 лютого, більшість селянства сприйняла його з незадоволенням. Найбільший спротив викликали відстрочка звільнення від панщинних та інших повинностей, збереження за поміщиками права власності на землю, зменшення наділів тощо. Від невдо­волення селяни переходили до відвертого протесту. Поде­куди вони відмовлялися відбувати панщину та інші повин­ності на користь поміщиків, не дозволяли працювати дво­ровим людям і наймитам, вимагали негайно передати їм землі, не корилися властям. В окремих випадках останні для наведення порядку мусили застосовувати навіть війсь­кову силу. Протягом березня—квітня 1861 р. відбулося при­близно 640 таких виступів, у яких взяло участь щонайменше 400 тис. чол. Особливою активністю відзначались хлібороби Правобережної України, де за цей час сталося 73 % усіх виступів.