Україна в Кримській війні 1854—1855 рр.
У середині XIX ст. Україна, як і в попередні роки, була знову втягнута у воєнний конфлікт Російської імперії з іншими державами. Прагнучи поширити вплив на Балкани, заволодіти Босфором і Дарданеллами, російський уряд уміло маскував свої справжні плани.
Скориставшися з того, що Туреччина передала ключі від Віфлеємського храму в Палестині католикам, він під благовидним приводом захисту прав православного населення Османської імперії без оголошення війни в червні 1853 р. увів війська в залежні від неї Молдавію і Валахію. Незабаром вони просунулись і в Болгарію. Поява російської армії на Балканах активізувала національно-визвольний рух слов’янських народів. У жовтні Туреччина оголосила війну Росії й почала воєнні дії на морі й на суші. Але в листопаді 1853 р. російська ескадра адмірала Павла Нахімова, в якій служило багато українців, вщент розгромила турецький флот у Синопській бухті. Турецькі війська зазнали поразки й в Закавказзі.Перші воєнні успіхи Росії викликали занепокоєння союзників Туреччини — Англії та Франції. їхня ескадра наприкінці грудня 1853 — на початку січня 1854 р. увійшла в Чорне море, що було розцінено Росією як ворожий акт. У лютому—березні 1854 р. Англія та Франція оголосили війну Росії, а Росія — їм. Воєнні дії почалися на Балтійському, Баренцовому морях і Тихому океані. Але головний театр воєнних дій зосередився на Чорному морі. Війна велася фактично за панування на Чорному морі і за Крим, звідки й дістала назву Кримської (1854— 1855).
У квітні 1854 р. англо-французька ескадра почала бомбардувати Одесу. Тривалий час між нею й береговими фортами точилась артилерійська дуель, у якій особливо відзначилася батарея прапорщика Олександра Щоголєва. Жителі Одеси й навколишніх сіл підвозили солдатам боєприпаси, харчі, різне спорядження, повідомляли про рейдування ворожої ескадри. Востаннє вороги бомбардували Одесу 1 липня.
Але якихось серйозних спроб висадити десант на українські землі командування ескадри не робило.Зате в червні—липні 70-тисячне англо-французьке військо висадилося під болгарським містом Варною. Становище російських військ у Подунав’ї стало критичним. Сподівання на потенційну допомогу не справдилися. Пруссія ухилилась від допомоги Росії, а Австрія зажадала виведення російських військ з Молдавії та Валахії. У червні—липні 1854 р. російські війська залишили ці князівства, й їх одразу ж зайняли австрійські.
Забезпечивши тили, 62-тисячна англо-французька армія на початку вересня висадилася в Євпаторії й рушила на Севастополь. На річці Альма союзники завдали поразки російським військам, відкинули їх на північ і продовжували просуватись до головної твердині Чорноморського флоту Росії. Почалася героїчна 349-денна Севастопольська оборона (14.1Х.1854 — 30.VIII.1855), яка виявила військову, економічну й суспільно-політичну відсталість Росії від передових європейських країн. У січні 1855 р. до держав коаліції приєдналося Сардинське королівство й спорядило в Крим 15-тисячний корпус. 22-тисячний гарнізон Севастополя мужньо протистояв противникові, що значно переважав його чисельно.
Визнаними натхненниками й керівниками оборони Севастополя стали флотоводці Володимир Істомін, Володимир Корнілов, Павло Нахімов і генерал Едуард Тотлебен. Командирський хист і вміння проявляли чимало офіцерів. Серед них, а також солдатів і матросів різних національностей панували патріотичне піднесення й масовий героїзм. Символом солдатської доблесті, слави і честі стали легендарні подвиги матроса Петра Кішки з Вінниччини, увічнені нащадками в пам’ятнику. Прославились також багато інших солдатів і матросів, у тому числі й українці Андрій Гіденко, Дмитро Горленко, Іван Даниленко, Іван Демченко, Федір Заїка та ін. На оборону курганів і бастіонів вийшло чимало мирних жителів: жінок, чоловіків і навіть дітей. Захист Севастополя став справою всього народу, його гордістю й болем.
5 жовтня 1854 р.
союзники випустили по місту 5 тис. ядер, сподіваючися цим деморалізувати гарнізон і змусити його капітулювати. Але захисники трималися мужньо. Та й російська армія перейшла в наступ і 13 жовтня дала битву союзникам між Севастополем і Балаклавою, яка, проте, не мала бажаних результатів. 24 жовтня u чергова спроба відтягнути на себе противника закінчилася невдачею. У битві під Інкерманом росіяни зазнали відчутної поразки, хоч французькі генерали свою перемогу оцінювали «скоріше вдалою битвою, ніж перемогою». Після цього російська армія в Криму дотримувалася пасивної тактики, а союзники перейшли до тривалої облоги міста, намагаючись зруйнувати його оборонні споруди щільним артилерійським вогнем. За своїми вогневими показниками гармати й рушниці союзників явно переважали російські, і це призводило до великих людських втрат серед захисників міста.Але гарнізон і жителі Севастополя не тільки захищалися. Матроси і особливо пластуни постійно робили вилазки в розташування противника, нищили живу силу, підривали гармати й руйнували оборонні лінії. Активно велася мінна війна. Кожна зі сторін намагалася зробити підземні підкопи під форти чи батареї, закласти порохові заряди й висадити їх у повітря. Інша сторона не допускала таких підкопів, зривала їх, виймала заряди тощо. На морі активізували свої дії фрегати, хоч кардинально вплинути на хід війни не могли. В ході боїв відбулася докорінна перебудова медичної допомоги. Знаменитий хірург Микола Пирогов започаткував створення воєнно-польової хірургії, коли хірургічна допомога почала подаватися не на полі бою, а в госпіталі. 120 жінок добровільно стали медичними сестрами, а серед них першою Даша Севастопольська.
Під час облоги Севастополя, союзники в травні 1855 р. провели воєнну експедицію в Азовське море з метою знищити склади з військовим спорядженням, продовольством і фуражем, з яких обложені постачались усім необхідним. Ворожа ескадра з 57 кораблів змусила керченський гарнізон залишити місто, бомбардувала незахищені Бердянськ, Ге- нічеськ, інші порти, знищивши при цьому на рейдах значну кількість транспортних суден, а на суші великі запаси провіанту й пороху.
Зв’язок Криму з азовськими портами й материком був порушений.Становище Севастополя погіршало. Починаючи з 25 травня противник посилив наступ на твердиню. Щоденно 600 гармат безперервно обстрілювали оборонні позиції захисників і саме місто. 28 червня на Малаховому кургані загинув Нахімов. Гарнізону не вистачало пороху, ядер, мін, поширилися моральний розклад і казнокрадство. У серпні 1855 р. Севастополь був майже повністю зруйнований гарматним вогнем. 27 серпня противник захопив Малахів курган, а наступного дня останні захисники залишили бастіони і укріплення й переправилися на Північну сторону, готуючись до нової оборони.
Кримська війна тяжко позначилася на становищі України. Основний тягар воєнних дій ліг на плечі українського народу. Тисячі молодих чоловіків були відірвані від домівок і в складі Полтавського, Чернігівського, Житомирського, Подільського, Одеського та інших полків і'флотських екіпажів воювали в Криму. Багато добровольців записалися в діючу армію. Переважно в жителів України реквізовували або закуповували майже за безцінь для армійських потреб продовольство й фураж. В основному з України до Криму надходили різноманітні військові припаси. Луганський завод у цей час збільшив випуск снарядів майже в 4 рази, Шост- кинський пороховий завод — виробництво пороху в 6 разів і виробляв його стільки, скільки майже всі заводи Росії. Але чи не найобтяжливішим було транспортування військових вантажів. Без залізниць виявилося неможливим своєчасно забезпечити діючу армію всім необхідним. Десятки тисяч чоловіків і жінок у будь-яку пору відривалися від найнагальніших робіт і виряджалися на перевезення харчів, фуражу й військових припасів. Дрібні господарства занепадали. Багатіли тільки постачальники та інтенданти, посилилися корупція і гнилість всієї системи.
В країні наростало масове невдоволення. Це добре відчував і царський уряд- Зайнявши царський престол після несподіваної смерті Миколи І, Олександр II ЗО серпня 1855 р. віддав наказ припинити оборону Севастополя. У березні 1856 р. Росія підписала в Парижі мирний договір, за яким втрачала право на власний флот і бази на Чорному морі. Молдавія разом із заселеною українцями Південною Бес- сарабією, а також Валахія поверталися під владу султанської Туреччини.