Аграрна політика Столипіна та її проведення в Україні.

Царський уряд, прагнучи зберегти за поміщиками землі й панівну роль у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному роз­виткові країни.

Розвиткові капіталізму, суспільному прогресові перешкоджали кріпосницькі залишки, передусім в аграрному ладі країни,- поміщицьке землеволодіння, община, надільне землекористування.

Щоб відвернути селян від революційної боротьби, зміцнити в них відчуття власності і сприяти інтенсивному розвиткові капіталізму, а також створити собі соціальну базу на селі в особі за­можного селянства царський уряд вирішив здійснити нову аграрну реформу, головним провідником якої і став Столипін.

9 листопада 1906 р. цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг у будь-який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільськоі громади звести її в одну ділянку - відруб, а якщо селянин переносив на неї хату й пере­селявся туди, то така ділянка називалася хутором.

Піеля обговорення й схвалення законопроекту Державною ду­мою і Державною радою він був затверджений царем і став законом від 14 червня 1910 р. Якщо указ 9 листопада 1906 р. давав селянам тільки можливість виходити з общини і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 р. зробив цей вихід і перетворення веік селян-общинників на приватних власників обов'язковим у тих сільських общинах, де не було переділів з часу наділення землею і переходу на викуп.

Нова аграрна політика царизму передбачала здійснення трьох груп заходів: 1) зруйнування общини й закріплення за селянами землі у приватну власність; 2) насадження на селі хутірського і відрубного господарства; 3) переселення селян.

Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав у цілості вєі поміщицькі зємлі і, по-друге, створював умови для збирання в руках багатіїв селянських земель, бо значна частина селян, особливо бідняків, одержавши землю в особисту власніеть, не могла вести на ній господарство і змушена була продавати її багатіям.

Здійснення аграрної реформи було покладено на губернські й повітові землевпорядкувальні комісії, що за евоїм складом були поміщицько-чиновницькими. Оскільки малоземельні селяни ро­зуміли, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власніеть приведуть до повного розорення їх, і виступали проти цих заходів, царські власті здебільшого проводили реформу примусово.

В Україні общинне землеволодіння на Правобережжі в основ­ному було ліквідовано ще в XVI - XVII ст., а на Лівобережжі й Півдні насаджено поміщиками значно пізніше й не пустило глибокого коріння в свідомості селянських мас. Через це тут виділення селян з общини й закріплення землі в особисту власніеть відбувалося швид­ше і в більших розмірах, ніж взагалі в Росії.

У цілому по семи губерніях України (без Волині і Поділля) з 1906 р. по 1 травня 1915 р. вийшли з общини 468 тис. дворів, які за­кріпили в особисту власність 2794 тис. дес. землі, що становило 30,2 % від загальноі кількості общинної надільної землі. По окремих ра­йонах із общини виділилися: на Правобережжі (дані тільки по Ки­ївській губернії) - 48 % дворів, на Півдні - 45,6 %, на Лівобережжі - 20,5 %. Внаслідок цього на Правобережжі і Полтавщині общинне зе­млеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині стало переважа­ти особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплю­вало близько половини селянських дворів.

Важливою ланкою столипінської аграрної політики було виділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів, які служили б опорою самодержавства на селі. 3 другого боку, розпорошенням селян по ху­торах і відрубах він намагався роз'єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу.

Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Сто- липіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродував їх окремими ділянками селянам. За час 1906 по 1909 р. через банк поміщики України продали 385 тис. дес., а всього площа дворянських земель за 1906-1910 рр. скоротилася на 1,1 млн. дес.

Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни - до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних райо­нах і «розрідити» атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних селян у Сибір.

Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906-1912 рр. туди виїхало близько 1 млн. чол. (із 2,5 млн. чол. по Росії), причо­му з Полтавщини й Чернігівщини понад 350 тис. чол.

Але царські власті вкрай погано організували переселення: пе­реселенці їхали у вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичної допомоги не було налагоджено, на нових місцях приміщення не підготовлені і т. ін., через що смертність серед пере­селенців досягала в окремих випадках 30-40 %. Багато з них, зовсім розорившись, поверталися на попередні місця проживання.

У 1911 р. в Україну повернулося близько 70 % переселенців.

Столипінська аграрна реформа була, після скасування кріпосного права 1861 р., наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію. Вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі.

Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети - не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків - поміщи­цьке землеволодіння.

Вона не створила для царизму широкої, міцної соціальної опори на селі в особі заможних селян, бо поряд зі збільшенням чисельності заможних селян на протилежному полюсі виростала велика маса ро­зорених селян - бідняків, пролетарів, пауперів, і соціальні суперечно­сті на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. У період 1907-1910 рр. в Україні селянських виступів відбулося: в 1907 р.-804, в 1908 р.-728, у 1909 р.-586, у 1910 р.-2434, разом 4552 виступи, що становили близько третини виступів у цілому по Росії. Селяни, насамперед боролися проти поміщиків - спалювали іхні маєтки, захоплювалн землі, луки, лісові ділянки, убивали влас­ників і управителів економій тощо. Вони також виступали й проти царських властей, зокрема чинили опір проведенню столипінської аграрної реформи, виділенню на хутори й відруби тощо. Не розв'яза­вши жодного завдання буржуазно-демократичннх перетворень, сто- липінська аграрна політика не змогла попередити наростання рево­люційної кризи.