Політичне становище в Україш у 1907-1914 рр.

Внаслідок по- разки революції 1905 - 1907 рр. тимчасово переміг царизм. По всій країні встановився режим репресій, що, за іменем одного з його осно­вних натхненників i провідників - голови царської Ради міністрів П.

Оскільки в ІІ Державній думі точилися гострі дебати з аграрного питання і вона виявилася недостатньо слухняною, царський уряд 3 червня 1907 р. її розпустив і видав новий виборчий закон. Цим він порушив маніфест від 17 жовтня і «Ѳсновні закони Російської імперії», видані в 1906 р., за якими жоден закон не міг бути виданий без схвалення Державної ради й Державної думи. Так було здійснено третьочервневий державний переворот.

За новим виборчим законом, що його сам цар Микола ІІ назвав «безсоромним», ще більше урізувалися виборчі права робітників, се­лян та неруських народів і забезпечувалося переважання в Думі чор­носотенних поміщиків та представників великої торгово-промислової буржуазії. Землевласницька й перша міська курії, тобто поміщики й найбільші капіталісти, що разом складали менше 1 % населення Єв- ропейськоі Росії, обирали 64,4 % всіх виборщиків, а робітники й се­ляни разом - тільки 24,8 %. Народи Середньої Азії й Сибіру були зовсім позбавлені виборчих прав, а кількість депутатів від населення Кавказу й Польщі було набагато зменшено. Виборчим правом корис­тувалися всього 15 % населення країни.

Вибори, що відбувалися влітку і восени 1907 р., дали царизмові бажаний склад Думи, в яком у переважали праві (чорносотенці), ок­тябристи й кадети. Лише поміщиків у ІІІ Думі засідало 202 чол. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, в тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. За партійністю: 55 правих і російських націоналістів, 41 октябрист, 5 кадетів.

Склад ІІІ Думи відображав блок чорносотенних поміщиків з верхівкою торгово-промислової буржуазії.

Уряд Столипіна балансував між цими двома більшостями. Ця політика лавірування уряду між різними класами дістала назву бона­партизму.

Однією з найважливіших складових частин політики третьочер- вневої монархії був наступ проти революційних сил, проти трудящих і, передусім, проти робітничого класу. Як і багато інших районів Ро­сії, різні місцевості України тривалий час перебували на воєнному стані, стані надзвичайної або посиленої охорони. В селах і містах жо­рстоко розправлялися з трудящими козацькі сотні, військові команди й чорносотєнні банди, які лютували. Уже на початок 1908 р. в тюрмах томилося понад 200 тис. чол. За 1907-1909 рр. військово-польові суди Росії ухвалили 5 тис. смертних вироків. Найбільших репресій зазна­вали активні учасники революції 1905-1907 рр., передусім соціал- демократи. Наприкінці 1908 р. У Катеринославі військовий суд розг­лянув справу про 131 учасника донецького збройного повстання 1905 р. Вісім з них - П. Бабич, А. Ващаєв, В. Григоращенко, О. Зубарєв- Кузнєцов, І. Митусов, Г. Ткаченко-Петренко, В. Шмуйлович та А. Щербаков - були засуджені до страти й повішені. Царський уряд гро­мив робітничі організації, зокрема профспілки, закривав робітничі га­зети й журнали. Поліція, стражники, урядники знущалися над селя­нами, били їх, кидали в тюрми, відправляли на заслання. Тяжкий поліцейський режим уряд встановив і в навчальних закладах.

Важливим елементом політики царизму, поміщиків і буржуазії в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. В Україні царизм пе­реслідував українську мову й культуру - забороняв користуватися українською мовою в учбових закладах і адміністративних установах, припиняв видання українських газет і журналів, художньої літератури. У школах не можна було співати українських пісень, чи­тати вірші й виконувати українські мелодії. '

У 1908 р. Державна дума не затвердила законопроекту про до­звіл викладання в початкових школах українською мовою, внесений 37 депутатами.

В умовах післяреволюціної реакції більша частина українських політичних партій Наддніпрянщини згорнула свою роботу і була змушена піти в підпілля. Антиукраїнська політика уряду значно по­силилась.

Один за одним розпускалися українські клуби. Адміністрація почала закривати або відмовляти в реєстрації просвітянським товари­ствам. При цьому відверто заявлялось, що засоби, якими «Просвіти» впливають на народ, є небезпечними для самодержавної влади, оскільки вони пробуджують національну і політичну свідомість укра­їнського народу. Уже в 1907 р. було закрито чотири філії Катеринос­лавської «Просвіти», розпущено товариство в Кам'янці- Подільському, діяльність якого вдалося все-таки відновити в наступ­ному 1908 р. У цьому році губернська влада відмовила ресстрації «Просвіти» в Полтaвi. Рішення підтримав Сенат на тій підставі, що мета товариства - допомогти культурно-освітньому розвитку україн­ської людності - приховує в собі сепаратистські домагання й може призвести до небезпечних наслідків. Тим самим Сенат накреслив місцевим адміністраторам провідну політичну лінію в украінській справі, і вони скористалися з цього рішення. В 1909 р. була закрита одеська «Просвіта», а в наступному 1910 р. київська, в якій було зібрано цвіт наддніпрянської інтелігенції - Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Є. Чикаленко, О. Лотоцький, М. Левицький, Д. Дорошенко, М. Лисенко, В. Леонтович, Л. Старицька-Черняхівська, В. Дурдківський, С. Русов, Модест Левицький та ін. Закриваючи ку­льтурно-освітні товариства, царизм прагнув прищепити українцям Наддніпрянщини відчуття власної неповноцінності, невіри у власні сили, виховати слухняного «молодшого брата», який ні на крок не може відійти від старшого.

Царизм, як і раніше, забороняв видання українських газет і жур­налів, при кожній нагоді конфісковував українські книги, перешко­джав будь-якому прояву самобутності українського народу.

Українське питання майже повністю ігнорувалося в III Думі. До складу III Думи ввійшла значна кількість землевласників і російських шовіністів, для яких українські національні вимоги були чужими. Ок­тябристи взагалі заперечували існування українського питання і на­віть не включали українців в «список національностей» (поляки, ли­товці, німці, естонці, татари, латиші, вірмени, грузини та ін.), яким було передбачено в майбутньому надати право навчання рідною мо­вою в початковій школі. Прогресисти мали дещо поміркованішу по­зицію. Вони виступали за розвиток в Україні земських закладів, за рідну мову в початкові школі.

Дискусіями обмежилося обговорення законопроекту про україн­ську мову і в IV Державній думі, сформованій у 1912 р. З України до IV Думи було обрано 97 депутатів, із них 59 монapxicтiв, 21 октяб­рист, 14 кадетів і прогресистів, 1 трудовик. Отже, перемогла правоок- тябристська більшість. На жаль, українські партії, які виступали на виборах у блоці з кадетами, не змогли провести в Думу жодного де­путата, та й caмi кадети дістали набагато менше місць у Думі, ніж ро­зраховували. Важливість українського питання визнавали лідер ка­детів П. Мілюков, лідер трудовиків В. Дзюбинський. Російські ліберали, домагаючись конституційної монархії, вважали за не­обхідне піти на деякі поступки Україні, оскільки, на ιx погляд, такий крок міг би сприяти зміцненню Російської держави.

Національні інтереси відстоювало і створене в 1908 р. Товарист­во українських поступовців (ТУП), яке об'єднувало помірковані укpaїнськi сили. Залишаючись до Першої cвітової війни центральною організацією украінців Наддніпрянщини, ТУП вимагало українізації початкової школи, введення в середніх школах української мови, літератури та iCTopπ, допущення української мови в ycix громадських установах, суді і церкві. В цілому в національному питанні Товарист­во поступовців стояло на позиціях ліберальної концепції української державності і вимагало національно-територіальної автономії Украї­ни.

На з'їзді ТУП (1911 р.) була розроблена відповідна передвибор­на платформа до IV Думи. Покладаючи головну надію на організацію українських сил, ТУП разом з тим підтримувало контакти з кадетами і трудовиками, які виступали в Думі з критикою політики царизму щодо України.

ТУП здійснювало помітну роботу в царині національно- культурних iнтepeciв українського народу. Під його впливом перебу­вала значна частина «Просвіт», Наукове товариство в Києві. Його не­офіційними виданнями були щоденна газета «Рада» і місячник «Ук­раинская жизнь».

Перед Першою світовою війною російський націоналізм набув шовіністичного забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивились на діячів українського руху як на прибічників «зрадницького сепара­тизму» або як на «мазепинців».

Особливо ганебною була заборона в 1911 р. проведення заходів у зв'язку з 50-річчям смерті Тараса Шевченка. Уряд не дозволив на­віть панахиди по великому поєтові. Саме тоді було конфісковано по­вні видання «Кобзаря». Така сама історія повторилася 1914 р., коли українці готувалися до 100-літнього ювілею Тараса Шевченка.

Незважаючи на посилену репресивну політику царизму і шале­ний тиск реакційних сил, національно-визволънии рух в Україні про­довжувався і в роки, що передували Першій світовій війні.

У цей час діяли деякі «Просвіти» та Українсь^ наукове товари­ство в Києві. Національному відродженню сприяла і збережена украї­нська преса.

Поширенню ідеї українського відродження багато в чому сприя­ла наукова, літературна та громадська діяльністъ М. Грушевського, В. Винниченка, М. Коцюбинського та інших відомих письменників, учених, громадських діячів.

У цей час свої погляди на ідейні та організаційні засади україн­ського національно-визвольного руху активно відстоював літературний критик, публіцист соціал-демократичного напряму Дмитро Донцов. Зокрема, його твори, видані в 1913 р., «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Модерне моск­вофільство» були пройняті глибокою тривогою за історичну долю українського народу. Автор виступав за відродження українствл, не­залежність національної ідеї від «модерного москвофільства» як панівно доктрини провідних російських кіл, відновлення духовного зв'язку України із Заходом, відстоював лозунг політичної незалеж­ності України, її права на самовизначення. Українські домагання про­голошувалися і в журналі «Дзвін», який видавався у Києві в 1913­1914 рр. У ньому було надруковано чимало статей українських соціал-демократів, спрямованих проти шовіністичної політики російського уряду.

Отже, у роки, що передували Першій світовій війні, національно-визвольний рух українців у Російській імперії продов­жувався всупереч репресивним заходам царизму. Боротьба інтелігенції, службовців, учнівської молоді, інших верств населення проти великодержавної політики російського уряду свідчила про зро­стання національної свідомості i прагнення українців здобути собі національно-культурні і політичні права.