Національно-визвольний рух в Україні в роки революції.

Нові можливості для боротьби українців за свої національні права з'явилися після прийняття царським урядом 17 жовтня 1905 р. під ти­ском масових революційних дій маніфесту, в якому було обіцяно за­провадити політичні свободи, у тому числі свободу слова.

Оголошення маніфесту Україна зустріла з ентузіазмом і велики­ми надіями на поліпшення політичної ситуації, а українська інтелігенція використала наявність демократичних свобод для ор­ганізації видання національної преси. Її вихід започаткував лубенсь­кий часопис «Хлібороб», який видавав Микола Шемет. Перший но­мер газети вийшов наприкінці 1905 р. Вона друкувала постанови сільських сходів про землю, освіту, автономію України тощо.

У грудні 1905 р. в Києві почала виходити щоденна газета «Гро­мадська думка», розрахована на широке коло читачів. У її виданні провідну роль відігравали лідери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко. Газета боролася за справедливий суспільний і еко­номічний лад і вимагала широкої і безплатної освіти рідною мовою для всього народу. Така заява насторожила царську владу, що спри­чинило piзнi ускладнення у виданні газети.

Kpixi Києва, українські газети видавалися в Xapкoвi, Одесі, Ка­теринославі, Полтаві та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві. На початок 1906 р. їх налічувалося 18. Крім газет в Україні друкувалися й журнали, наприклад видавався місячник «Нова грома­да». У 1907 р. перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися під назвою «Україна», однак проіснував недовго.

Преса була не тільки важливою складовою національного руху в Україні, а й виступала політичним чинником його прискорення, сприяла зростанню національної свідомості українців.

Активну участь у змаганнях за українську справу, мову і шкільництво - від народноі школи до університетських кафедр - взя­ли українські клуби, які з'явилися під час революції в багатьох містах України, а також самодіяльні культурно-освітні організації «Про­світи», що створювалися на зразок однойменних організацій у Гали­чині.

Як правило, «Просвітами» керували демократичні та ліберальні діячі з середовища національно-свідомоі української інтелігенції. Ак­тивну участь у роботі цих організацій брали найвидатніші діячі укра­їнської культури, літератури, мистецтва, науки: у Києві -Б. Грінченко, Л. Косач (Леся Українка), М. Лисенко; у Чернігові - М. Коцюбинсь­кий; у Полтаві - П. Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославі - Д. Яворницький; в Одесі - М. Комаров; у Миколаєві - М. Аркас та ін. «Просвіти» влаштовували бібліотеки й читальні для населення, нала­годжували випуск українською мовою науково-популярної літератури, організовували українознавчi лекції (здє6ільшого на теми з історії та культури України), виставки та концерти самодіяльних aктopiв. «Просвіти» проголосили, а деякі з них навіть записали у своїх статутах: розвивати національну самосвідомість народних мас. Водночас «Просвіти» не обмежувалися вузьконаціональними питан­нями, вони встановлювали ділові зв'язки з культурними діячами інших народів Російськоі імперії, а також з українцями на західноукраїнських землях під владою Лвстро-Угорської імперії.

Царизм навіть у розпал революції всіляко обмежував діяльність «Просвіт», їх поширення. Уряд побоювався проголошуваних ними ідей, що могли похитнути устої імперії.

У роки першої російської революції посилилась політизація українського національного руху, що знайшло свій прояв у прагненні українців Наддніпрянщини використати для задоволення своїх національних, культурних і політичних інтересів Державну думу.

Велику допомогу українцям в І Думі надавав М. Грушевський, який поселився на той час у Петербурзі. Він організував видання місячника «Украинский вестник», у численних статтях висвітлював актуальні питання українського життя, співпрацював при складанні законопроектів. Провідною ідеєю цього видання булла вимога як­найширшої децентралізації держави і перехід до самоврядування на національному терені. Окремо підкреслювалася необхідність визнан­ня усіх прав для української мови. Українська громада І Думи розро­била законопроект про національні права і окремо про автономію України та рідну мову. У них українське питання не відділялося від загального про перебудову держави на принципах рівноправності на­родностей та областей і національно-територіальної автономії.

Незважаючи на те, що І Дума була розпущена через 72 дні піеля її скликання, а законопроекти з національного питання українського парламентського клубу не були розглянуті, діяльніеть української думської громади сприяла популяризації української ідеї серед наро­ду. Разом з тим вона ще раз показала, що покладати надії на допомогу і щире співчуття до національно-політичних і культурних українсь­ких домагань з боку ліберальних і революційних російських партій не можна.

Вибори до II Думи українські політичні партії не бойкотували. В ній, як і в першій, 4 березня 1907 р. також була утворена українська парламентська громада в кількості 47 депутатів. На основі програми УДРП вона виробила декларацію, яка передбачала включення до чинного законодавства права України на національно-територіальну автономію, рівноправність української мови в громадських і держав­них установах, викладання української мови, літератури й історії в середніх та вищих навчальних закладах тощо. Оформивши свою вла­сну газету «Рідна справа - вісті з Думи», українські депутати роз­повідали на її сторінках про діяльність української думської фракції, друкували свої промови, привертали увагу громадськості до україн­ського питання.

Українською громадою II Думи були внееені поправки до зако­нопроекту про народну освіту, які передбачали організацію курсів української мови, літератури та історії для вчителів, запровадження викладання української мови у вчительських, семінаріях України, ор­ганізацію українознавчих кафедр у Київському, Харківському та Оде­ському університетах. Загалом українська фракція II Думи підготува­ла ряд законопроектів, у яких йшлося про автономію, місцеве управ­ління, освіту, мову та ін.

Проте плани не були реалізовані, оскільки II Дума З червня 1907 р. також була розпущена. Коротке існування Думи не дало змоги українцям досягти чогось реального в забезпеченні української спра­ви. Заважала цьому і загальна політична ситуація в країні, яка мало сприяла розв'язанню національного питання. Однак утворення украї­нських громад у І i II Думах та їх робота були спрямовані на визво­лення українського народу з національної нєволі. і хоча жодного за­кону, корисного для України, не було прийнято, українці-депутати, об'єднавшись у свою фракцію, через думську трибуну i наявні мож­ливості маніфестували національні потреби i претензії українського народу, несли в маси гасла нацюнальної емансипації.

Политизація і зростання українського національного руху в Російській імперії на початку ХХ ст, були тісно пов'язані з діяльністю українських партій, Гострота національного питання в Росії потребу­вала від українських партій обгрунтування в програмних документах національних вимог та майбутнього державного устрою України, Українські партії Наддніпрянщини зробили важливий внесок у роз­робку національної ідеї, піднявши її із суто культурно- етнографічного рівня на рівень політичний, Однак партіям не вдалося виробити і обгрунтувати єдині національні вимоги, За своіми підходами до вирішення національного питання вони поділялися на дві основні групи, До однієї з них належали партії, що обстоювали як програмну, основну вимогу ідею автономії України в складі демокра­тизованої Росії, а до другої - партії, програмним завданням яких було проголошення самостійної української держави, Більшість українсь­ких політичних структур вбачала майбутню модель державності України в її національно-територіальній автономії у складі федерати­вної демократичної Росії (РУП 3 1903 р,, УСДРП, УДП, УРП, УДРП), Отже, на автономно-федералістичних засадах стояли як соціал- демократичні, так і ліберально-демократичні партії, Як правило, вони пропонували більш-менш докладний проект політичного устрою України з її вищими і місцевими органами влади, управління та судо­чинства,

Переважна більшість партій федералістськоі орієнтації передба­чала національно-персональну автономію для інших народів, що проживали на терені України,

У таборі «самостійницьких» українських партій, який був нечи­сленним і політично порівняно слабким (РУП до 1903 р,, УСП і УНП), найбільш повним обгрунтуванням своїх позицій відрізнялася УНП, Партії державницького спрямування чіткіше висували цілі виз­вольної боротьби, Однак з метою посилення свого впливу на більш широкі кола українства вони змушені були враховувати соціально- економічні та загальнополітичні проблеми Російської імперії,

Відповідний стартовий простір для партій був відкритий під час революції 1905-1907 рр., коли царизм видав маніфест про демокра­тичні свободи.

Помітним успіхом українських партій у справі обстоювання національних прав став їх вихід на парламентський piвень. Проте в цьому історичному явищі проявилася низка особливостей.

По-перше, з ycix українських партій, які існували на той час, тільки УДРП взяла участь у виборах до І Думи. Блокуючись з кадета­ми, вона висувала як одну з умов співробітництва визнання автономії України.

По-друге, у виборах до II Думи крім українських лібералів бра­ли участь соціал-демократи. Вони та кож використовували виборчу кампанію для пропаганди cвоїx програмних національних вимог.

По-трете, утворення української фракції в І і II Думах та її діяльність, сприяло поглибленню національного руху і засвідчили се­рйозність намірів українства.

По-четверте, попри неоднозначну оцінку наслідків думської діяльності українства, в тому числі у сфері розробки та реалізації національних законопроектів, то був суттєвий поступ, який посіяв зе­рно впевненості в можливості налагодження власного парламентсь­кого життя. Втім, у діяльності партій проявлявся світоглядний та ор­ганізаційний егоцентризм, небажання поступитися своїми вузько- партійними інтересами заради спільних національних.