Змагання українських князівств за політичне лідерство.

Важливу роль у політичному житті українських земель ві­дігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними та етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфе­ром між нею та Північно-Східною Руссю.

Крім природного приросту, населення Чернігівського кня­зівства збільшувалось також за рахунок мігрантів з південних регіонів. Особливо активізувався цей процес із середини XII ст., коли загострилась міжкнязівська боротьба за владу, а з нею почастішали напади кочівників на Руську землю. В пошуках безпечніших умов життя чимало мешканців Ки­ївщини і Переяславщини емігрували на північно-східні зе­млі. Частину своїх підданих відводили й українські князі, дістаючи володіння в цих регіонах. Переселенці освоювали нові землі, вступали в контакти з місцевими фінськими племенами, засновувала села й міста, даючи їм назви по­кинутих батьківських поселень. Навіть у віддалених Суз- дальщині, Володимирщині та Рязанщині з’явилися прине­сені переселенцями назви українських міст і сіл — Виш- город, Переяслав, Галич, Звенигород, Стародуб, Киівці, Києво, а також річок — Либідь, Почайна, Ірпінь, Київка тощо.

Тенденція до консолідації Чернігівського й Київського князівств базувалася на спільних генеалогічних коренях міс­цевих князів. Заявляючи, що «ми не угри і не ляхи, а одного діда внуки», вони з повним правом претендували на великокнязівський стіл. Династія чернігівських князів Давидовичів тривалий час орієнтувалася на Київ і тим самим створювала умови для стабільних відносин сусідніх україн­ських земель. Однак забезпечити їхню повну єдність так і не пощастило, що негативно позначилося на політичній ситуації в регіоні. Багато чим цьому перешкодила майже безперервна міжусобна боротьба чернігівських і новгород- сіверських князів, які в своїх діях спиралися на підтримку північно-східних і південних сусідів. Особливе незадово­лення людей викликали дії їхніх союзників — половців, які вдавалися до масових вбивств, руйнували оселі і забирали населення у полон. Тільки у 80-х роках XII ст. київські та новгород-сіверські князі почали спільно відвойовувати у ко­чівників південні землі. В першій половині 80-х років вони неодноразово завдавали поразок ордам половецьких ханів Кончака й Кобяка, змушуючи їх відступати на схід. Однак досить було новгород-сіверському князеві Ігорю Святосла­вичу виступити проти половців самому з невеликою дру­жиною, як він у 1185 р. зазнав нищівної поразки на р. Каялі й опинився в полоні. Кочівники прорвалися в чер­нігівську та переяславську землі. Ворожа навала не припи­нила князівських міжусобиць, і Чернігівське князівство роз­падалося далі на Чернігівський, Козелецький, Сновський, Новгород-Сіверський та інші уділи. Дроблення чернігово- сіверських земель робило вразливим колишній етнополіти- чний центр українських земель з боку північного сходу та степу.

Поступово таку роль почав перебирати на себе півден­но-західний регіон Київської Русі, де піднімалися місцеві князівства. Ще в 1097 р. Галицька земля фактично відокре­милася від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 на­ступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Вони приборкали опозиційне боярство, під Перемишлем (1099) розгромили угорські війська, з допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями. Спираючися на успіхи попередників, син Володаря В о- лодимирко (1124— 1153) у 1142 р. об’єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Найвищої мо­гутності воно досягло за князювання сина Володимирка Володаревича Ярослава Осмомисла (1153— 1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їх­нього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича до м. Берладі та зайняв придунайські землі. Територія Гали­цького князівства охоплювала північно-східні схили Кар­патських гір, верхів’я Дністра, Пруту, Сірету, доходила до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Долгорукому в боротьбі за київський стіл, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор «Слова о полку Ігоревім» із словами народної похвали та вдячності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Ви­соко сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками — заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й роз­почала тривалу боротьбу за владу з його сином Воло­димиром (1187— 1198).

Подібна до галицької й історія Волинського князівства. Відділившись від Києва приблизно в середині XII cm., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але логіка державотворення настійно вимагала кон­солідації ворогуючих уділів у єдиному державному об’єд­нанні. Ставши в 1154 р. волинським князем, правнук Во­лодимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй вла­ді місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів за великокнязівський престол. Він посадив на київський стіл свого дядька смоленського князя Ростислава Мсти- славича, а після його смерті сам став київським князем. Однак довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Юрію Долгорукому, проте незадовго до смерті знову ово­лодів ним. Дещо інший шлях державотворення обрав P о- ман Мстиславич (1170— 1205). У своїй політиці він зробив ставку не на високородне, як його батько, а на служиле дворянство й городян і з їхньою допомогою роз­правився з противниками сильної централізованої влади. Цим самим Роман Мстиславич завоював симпатії простого люду, який потерпав від свавілля, жорстокості й міжусобної боротьби місцевої аристократії. Зміцнивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодів Галичем і об’єднав під своєю владою Волинське й Галицьке кня­зівства. Роман Мстиславич зробив кілька вдалих походів проти литовців, що допікали йому з півночі, захопив багато полонених і використовував їх на найтяжчих роботах. «Ро­мане, Романе, лихим живеш, Литвою ореш», — докоряли князю одні сучасники. Інші в піднесених тонах прославляли його за успішні походи проти половців: «Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, пе­реходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур».

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й пробудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Ки­ївської Русі. Тим-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з’явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишні землі. Роман Мсти- славич створив державу, територія якої простяглась від Кар­пат до Дніпра й за розмірами не поступалася Священній Рим­ській імперії Фрідріха Барбаросси. В Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Рос­тислава. Спроби Романа Мстиславича запровадити федера­тивний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрі­йовича, інших князів і не були здійснені. Але при цьому Роман Мстиславич був у зеніті слави. Його величали «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі», а іноземні правителі воліли за краще підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати, У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олексій Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запро­понував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він буде сам добувати собі володіння, «як батьки й діди наші множили землю Руську». Роман Мстиславич відігравав по­мітну роль в житті Угорщини й Польщі. В 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, вирушив з вій­ськом у похід, але з невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.

Створена Романом Мстиславичем Українська держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило й Василько, ні вдова Романа Мстиславича Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним ба­жанням відділитися від Волинського князівства. На запро­шення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія II у 1206 р.

З появою Мстислава Удалого на західноукраїнських зе­млях створилися сприятливі умови для об’єднання Галицького й Волинського князівств у боротьбі проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удалого Ганною. Спираючися на волинське бо­ярство, молодий князь у 1219 р. самотужки визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя й збирав сили для цілковитого визволення Волині від загарбників. У 1225 р. Данило відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з окру­гами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олі­гархією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і ви­мушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Тоді ж Данило посадив на київський престол свого намісника воєводу Дмитра.

Особливе місце в консолідації українських земель нале­жало Переяславському князівству. Воно не мало повної політичної самостійності, залежало від київських князів, а тому було нерозривно зв’язане з Київським князівством. Переяславське князівство займало територію від Дніпра на заході до Псла на сході, від верхів’їв Сули, Хоролу й Псла на півночі до Дніпра на півдні. На цих просторах проживали переважно українці, нащадки да­вньоукраїнського племені сіверян. Але з часом тут почали селитися берендеї, торки, турпеї, печеніги та інші тюрко­мовні племена. У ході економічного та побутового спілку­вання переселенці запозичували кращі матеріальні й духовні надбання переяславців, передавали їм свої у веденні тва­ринництва тощо. Відбувався природний процес інтеграції територіально близьких української та тюркської культур. Тобто й Переяславське князівство не стояло осторонь тих етнічних процесів, що відбувалися й на інших українських землях. Український етнос убирав до сфери свого впливу тюркомовні племена степу.

Політична історія Переяславщини була тісно пов’язана з Київським князівством. Так сталося, що переяславський князівський стіл був останньою сходинкою на великокня­зівський київський престол. Після князювання у Переяславі великим київським князем став син Володимира Мономаха Ярополк. Прицілюючися до київського престолу, ростово- суздальський князь Юрій Долгорукий готовий був пожерт­вувати за Переяславщину більшість своїх північно-західних володінь. Після тривалої кровопролитної боротьби в Пере­яславі утвердився син Юрія Долгорукого Гліб, який у 1169 р. став київським князем. Його син Володимир також посів місце батька на Переяславщині. Володимир Глібович був найпомітнішою фігурою серед переяславських князів після Володимира Мономаха. Особливо прославився він непри­миренною й одночасно успішною боротьбою з кочівниками. Його передовий полк з 2100 переяславців і берендеїв у 1184 р. у складі військ київського князя Святослава Все­володовича розгромив половців і захопив у полон грізного хана Кобяка. Наступного 1185 р. він спільно із союзниками розтрощив половецький табір хана Кончака на р. Хорол. Правда, цього ж року Володимир Глібович був змушений рятуватися від половецької орди за міцними мурами у Пе­реяславі. Але, врешті-решт, відігнав їх від міста. Відступа­ючи, половці завдали Переяславщині тяжких втрат, про що з болем писав літописець Нестор: «Це у Римі (українське місто Римів. — Авт.) кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами». Під час походу на половців у 1187 р. Володимир Глібович застудився й помер. Після нього в Переяславі не стало князів, здатних залишити помітний слід в історії України.