Українці в практиці політичних відносин Великого князівства Литовського зі степовими ордами

З огляду на політичні реалії перших чотирьох десятиріч XVI ст., не викликає подиву насиченість відносин ВКЛ з Кримським ханатом. Навіть загальний перелік обміну посольств і пере­сування гінців вражає своєю частотою.

Крім посольств на міждержавному рівні, не рідкісними, а напевне, і частішими були обміни послами на місцевому рівні між адміністрацією українських земель і Кримом. Хронічна нестача джерельного матеріалу, що стосувався 6 листування урядників і кримської знаті, не дає можливості визначити весь розмах цих відносин. Навесні 1515 р. до Києва прибув посол Амрон, взимку 1517 р. татарські посли часто приїжджали до Черкас і місцевого старости Остафія Дашковича, причому ос­танній так само часто їздив до кримців. У 1526,1528,1532 роках зафіксовано обмін посольствами між О. Дашковичем та Іслам- і Саадет-Гіреями. Що ж стосується гінців, то їх пересування мало майже щорічний, а іноді й щомісячний характер.

Не можна оминути увагою і зносини Вільно із Заволзькими та Ногайськими ордами. Переговори з ними відбулися взимку 1523—1524 рр. До Великого князівства Литовського приїзди­ли посли від цих орд, а потім до заволжців було відправлено послом Матвія Заморанка. На початку 1526 р. до Вільно знову прибули посли «від царя Заволзького». Обмін послами із заво- лжцями зафіксовано і 1530 року.

Посольства, особливо татарські, являли собою доволі великі валки, оскільки уміщували не тільки персони самих великих послів, а й десятки послів менших рангів від різних царевичів, цариць, князів, мурз. Така численність татар надзвичайно на­пружувала державну скарбницю, адже їх треба було утримува­ти. Тому литовський уряд за першої ліпшої нагоди намагався установити фіксований мінімум на кількість послів і гінців.

Маршрут слідування послів і гінців був традиційно незмін­ним: Тавань — Черкаси — Київ, а далі — залежно від кінцевої мети: через Мозир до Вільно або Луцьк на Краків. Виникає логічне питання про місце в цьому складному процесі адміністрації і на­селення Київського воєводства, через яке усе й відбувалося.

Історик М. Любавський, визнавав, що воєводи і старости були намісниками великого князя в областях держави, проте зазначав, що там, де вони виходили з числа місцевих землевлас­ників і призначалися великим князем нерідко «по обранню або погодженню місцевих землевласників», на них часто дивилися «як на земських правителів, висунутих землею і покликаних опікуватись про її інтереси». Виходячи з цього, а також із за­гальної специфіки обласного управління у ВКЛ, Любавський дійшов висновку, що воєводи і старости були ще й політич­ними представниками очолюваних ними адміністративних одиниць перед центральною владою, головами їх земського самоуправління. Якщо область була прикордонною, то міс­цеві воєводи мали обов’язок і право на зносини з сусідніми країнами. Все вищезазначене повною мірою стосувалося до Київського воєводства, через яке в основному й встановлювали дипломатичні контакти зі степовими ордами.

Більшість років цього періоду посаду київського воєво­ди обіймав Андрій Якубович Немирович (з др. пол. 1514 по 1539 рік.) — представник відомого литовського роду, який до цього кілька років очолював Черкаське староство. Старо­стами переважно були місцеві землевласники О. Дашкович, С. Полозович, К. Кмітич, М. Халецький, М. Заморенок та інщі. До того ж, цё воєводство було доволі молодим (з 1470 р.), і ав­тономічні пережитки серед місцевого нобілітету були досить сильні. Спогади про Київське князівство ще були потужними. Відповідно до цього, і посада самого воєводи у феодальній ієрархії цього регіону була доволі високою.

Перш за все воєвода і старости мали забезпечувати всім необхідним посольства і гінців, що пересувалися територією Київщини. Це завдання, з огляду на частоту і чисельність представників дипломатичних кіл обох країн, було досить складним. Як зазначав Сигізмунд І у 1542 р., «...до воєвод ки­ївських часто як татарські посли, так і інші у великій кількості приїжджають, яким вони влаштовують почесті...». До того ж саме Київ і Черкаси часто були місцем збору послів перед їхнім подальшим рухом. 1517 р. литовські посли Ольбрахт Гаштовт і Яцко Ратомський мешкали в Києві, звідки перший їздив до Черкас на переговори з кримцями. Коли ж переговори були зірвані, упоминки, що призначалися перекопцям, залишились у Києві. У грудні 1519 р. і березні 1520 р. Сигізмунд І називає Київ місцем, де повинен відбутися обмін: кримський посол вирушить до ВКЛ, а упоминок — до Кіркору. На переговорах із заволжцями про видання Ших Ахмата литовська сторона зазначала, що екс-хан буде мешкати в Києві і вже з нього виру­шить до Тавані, де на нього чекатимуть заволжці та ногайці. Так і сталося 1527 р. Знаменно, що пізніше, 1530 р., вже Ших Ахмат, просячи короля відпустити з Литви цариць й царевичів, міс­цем їх мешкання пропонував зробити Канів і Черкаси. Однак Сигізмунд І відправив їх до Києва. Наступного року саме Київ став тим місцем, де мешкало кримське посольство, члени якого були оголошені на батьківщині персонами нон-грата. 1535 року хан Сахіб — Герей І просив Сигізмунда І річні упоминки не від­правляти до Криму, а залишити їх у Києві на зберігання.

Обслуговуючи дипломатичний шлях, а також нерідко листу­ючись з представниками кримського нобілітету до ханів включно, кйївські воєводи і старости, передусім черкаські, повинні були мати відповідний штат персоналу, основу якого становили слу­жебники. Дослідник П. Клепатський зазначав, що воєводи (і ста­рости теж), будучи керівниками великих областей держави, мали досить широкі повноваження. При цьому вони несли важкий тягар військових, адміністративних, фінансово-господарських, суддівських, «з придачею ще й політичних...», обов’язків і тому змушені були утримувати при собі доволі багато слуг. Саме цих служебників прикордонні урядники часто використовували в ролі послів, гінців і навіть закладників. 1528 р. О. Дашкович послав до Іслам-Гірея «слугу свого, доброго», за прикладом дер­жавних посольств,«...з чоломбитьєм і з упоминками...». 1532 р. служебник черкаського старости пішов у заручники до Caa- дет-Гірея І, що відступав від Черкас, а пізніше повернувся назад разом з послами Іслам-Гірея І. Причому цей служебник привіз цінну інформацію про антиягеллонівські зносини між Москов­щиною і Молдавією, отриману від якогось «московитянина», який свого часу служив у київського воєводи.

Окрім служебників, тягар дипломатичної служби було по­кладено на місцеве населення. Під 1508 р. у Києві згадується толмач (перекладач) Солтан Албеєв. А вже у 30-х роках XVI ст. у реєстрах виплат фігурує київський вірмен, толмач «татар­ський» Василь Солтанович, можливо, син вищезгадуваного Албеєва. 1518 р. згадано київського вірмена Ленька Дем’яно- вича як такого, що отримав «шкоди й наклади», будучи на державній службі в Орді. Якщо це повідомлення згадує службу в Орді лише загалом, то вже пожалування іншому київському вірменові під 1524 р. прямо зазначає його службу толмачом й часті поїздки до Орди.

Традиційно обов’язками міщан, монастирських підданих і місцевого нобілітету були прийом на своїх подвір’ях литов­ських і татарських послів та гінців, забезпечення їх усім необ­хідним, супроводження дипломатів до Орд, забезпечення їх підводами тощо. Оскільки населенню краю, і без того сильно сплюндрованого частими татарськими наїздами, несила було виконувати ці обов’язки, це спонукало уряд поступово пере­водити зазначені обов’язки на державу. Ще Казимір IV, зважа­ючи на знищення кримцями Житомира й зубожіння внаслідок цього місцевого населення, «від тієї стації і підйому підвід (їх) визволив...». У тих же випадках, коли татарські посли і гінці приходили до міста, пан староста піднімав їх із доходів корчми «яловиці й мед давав». В уставній грамоті великого князя Олек­сандра київським міщанам записано: «Послів Лядських, і Мос­ковських, і Волоських, і Мультянських не треба їм піднімати нічим, тільки послів нашого Великого князівства Литовського й Ординського мають піднімати своїми звичаями». Крім того, «...міщанам і слугам міським з послами до Орди не ходити». Сигізмунд І, підтверджуючи цей привілей, звільнив міщан і від підйому татарських послів. Пізніше він підтвердив це новим привілеєм, у якому зазначив, що київські міщани є вільними від підйому «всіх послів наших, також московських, молдав­ських, турецьких, перекопських та інших... посланників, гін­ців, кур’єрів..., й від походу з послами до Орди...». Щоправда, воєводи періодично порушували ці права міщан, тому 18 черв­ня 1522 р. король черговим привілеєм підтвердив звільнення міщан «від підйому підводами й іншими речами послів та гінців татарських». Замість цього уряд зобов’язувався посилати на потреби прибулих царевичів і мурз певну кількість грошей, а також щорічно 100 кіп грошей на утримання гінців. Причо­му у випадку нестачі фінансів король забороняв брати гроші з міщан, а радив позичати їх у князівських і духовних людей. У січні 1541 р. «справця» київського воєводства князь Андрій Михайлович Коширський отримав «пенязі капщизні з міста Київського і також мито, крім аргіша», для прийому татарських послів й гінців.

Відповідні привілеї на зламі XV—XVI ст. мали також канів­ські та черкаські міщани. На це вказують їхні скарги на ново­введення, зроблені для них О. Дашковичем: «Підводи під гінці й посли казав їм самим давати...». Щоправда, треба зазначити, що тут процес звільнення міщан від обов’язків щодо забезпечен­ня послів й гінців тривав набагато повільніше. Так, під 1539 р. дізнаємося, що черкасці послів і гінців татарських «мають... ста­ціями піднімати, а староста медом». А в описах цих замків 1552 р. записано, що як черкасці, так і канівці мають давати «підводи і стацію послам королівським і татарським, коли тільки з Орди ідуть, сіно, хліб, м’ясо, а мед із замку». Що стосується людей церковних, князівських, панських і боярських, то вони, окрім Києва, «стерегівали неділи в Чорнобилі, і підводи давали воє­водам і послам і гінцям, нашим (литовським) й Татарським...».

Знать і духівництво Київської землі звільнилися від цих обов’язків дещо пізніше за міщан. У грудні 1507 р. київські князі, пани і бояри отримали привілей Сигізмунда І, аби їм «з послами до Орди не ходити, слугам ходити». Проте було додано, що у ви­падку потреби король може особистим листом наказати їхати до Орди будь-якому з бояр, «як було за великого князя Вітовта». У червні 1522 р. великий князь звільнив Києво-Печерський мо­настир «від підйому стаціями послів Татарських і гінців і від під­від», оскільки від цього «людям їх церковним важкість і кривда великая робиться...» І, нарешті, у вересні 1529 р. в уставній гра­моті Сигізмунд І, підтверджуючи надані ним попередні привілеї, додав: «А на послів наших і на Татарських і на інших, які до нас через Київ йдуть і повертаються назад, люди їх (князівські, пан­ські і боярські. —Авт.) не мають стацій і підвід давати». В описі Київського замку від 1552 р. вже не згадують ніякі повинності щодо обслуговування послів і гінців.

Київський воєвода і прикордонні старости, користуючись доволі значною самостійністю, нерідко виступали і суб’єктами політичних зносин ВКЛ з Кримським ханатом. Наприклад, 1524 р. Адрагман, скаржачись на дії Андрія Немировича, нагадував, що свого часу київський воєвода Іван Ходкевич «...ушапством своїм багато лиха вчинив...». У 1493 р. Мен- глі-Герей І нагадував київському воєводі Дмитру Путятичу про «давні справи, що перед тим, за предків наших» через Київського воєводу інформація і послання з Криму надходила до литовських правителів й урядовців. Тоді ж згадано, що Путя- тич передав слова хана великому князю. 1508 року київський воєвода просив у Менглі-Гірея І допомогу для Києва. Взимку 1513—1514 рр. до київського воєводи Юрія Радзивілла з Криму надходили листи «від царя, і від царевичів, і від (литовських) послів». Ці листи воєвода, не гаючи часу, переслав до Вільна. У липні 1515 р. київський воєвода Андрій Немирович повідо­мив Панів-Рад ВКЛ, що новий кримський хан Мухаммед-Ге- рей І «писав і присилав до мене посла свого, на ім’я Амрон». Кримський володар хотів довідатися щодо місця перебування Сигізмунда І, «о вашій милості раді господаря нашого, і теж о війську господарському, де би в ті часи мало бути; й писав до мене, аби того ж часу відпустив посла його назад до Орди, відписавши», що воєвода і зробив. Незабаром до Києва приїхав ще один татарський посол Сивенчай від ханського сина ца­ревича Алп-Гірея, який розташувався з кримським військом неподалік Черкас. Через свого посла царевич кликав воєводу до спільного наступу на Московщину і вимагав від Немиро­вича особистої присутності у своєму коші.

Хоча статус і військово-економічна база черкаського старо­сти були на порядок нижчими, ніж у воєводи, але й правителям цієї найвіддаленішої частини ВКЛ часто доводилося вступати в особисті зносини з татарськими ханами та їхніми слугами. 1507 року Менглі-Герей І надіслав листа черкаському наміснику князю Капусті, «приятелю» свому, у якому попереджав про пів- торатисячний татарський загін, що займався розбоєм у степу, і просив старосту захистити кримських послів та купців від цих розбишак. 1526 р. Іслам-Герей прислав до Остафія Даш- ковича, старости Черкаського і Канівського, свого посла Ель Алмиш Емел Дема. Староста відправив посла назад з власною відповіддю. У жовтні 1528 р. Іслам-Герей знову прислав свого гінця і послів. Царевич просив Дашковича виділити йому місця для кочівлі і відправити послів до короля. Черкаський старо­ста, виконавши прохання царевича щодо послів, відправив до нього свого слугу. Подібне відбувалося і 1532 р. Того ж таки року вже Саадет-Герей І після невдалої облоги Черкас вів пере­говори з Остафієм Дашковичем. Цікавим є той факт, що під час цих контактів воєвода і староста дають відповідь, не очікуючи вказівок зверху.

Зрозуміло, що прикордонні намісники мали від уряду загаль­ну вказівку, як поводитися. На це недвозначно вказано в листі Сигізмунда І до Дашковича: «...Науку нашу через листи наші тобі... дали, яким звичаєм мав би... з ним (тут: Іслам-Гірея — Авт.) справу вести...». Але загалом, намісники мали діяти на свій страх і ризик, оскільки час не чекав, та й обстановка їм була відома краще. Наприклад, того ж таки 1528 року Сигізмунд І, даючи черкаському старості загальні вказівки, здебільшого пов­ністю покладався на його досвід і знання у цій сфері.

Траплялися випадки, коли прикордонний урядник мав брати на себе весь тягар обов’язків дипломата до приїзду від­повідних послів з центру. Подібне траплялося на міжурядо­вих переговорах 1516—1517 рр., коли один посол — Іван Гор­ностай — від’їхав з татарськими ярликами до Сигізмунда І, а інші — Гаштовт і Ратомський — ще не приїхали. Чамбули перекопців стояли вже біля Черкас, що вимагало невідкладних дій. У цих складних умовах роль литовського посла перебрав на себе О. Дашкович, і саме йому кримці на вимогу великого князя мали скласти присягу.

Така увага до посади воєводи і старости як людини, навколо якої концентруються всі аспекти політичного і воєнного життя міста, спостерігається і пізніше. Наприклад, Сигізмунд II Ав­густ дав згоду на від’їзд князя Костянтина Острозького з Києва тільки як велику милість і за умови, що він «під час безпечний» залишить Київ під таким же надійним захистом, як і за своєї присутності. Чи у 1562 р., коли король, дозволяючи остерському державцю Філону Кміту приїхати у власних справах до Вільна, ставив вимогу, аби Кміта перед цим забезпечив замок усім необ­хідним для надійної оборони. Як уже зазначалося, 1526 р. король взагалі заборонив О. Дашковичу залишати Черкаси з огляду на небезпеку татарського вторгнення. Така специфічність посади київського воєводи і місцевих старост виражена навіть у послан­ні Панів-Ради ВКЛ до короля у 1538 р.: «а інші панові воєводи, такі як Київський, Полоцький, Вітебський, ті завжди на замках воєводств своїх мешкають і мало на сеймах вальних бувають...».

Прикріплення до міста небезпечної доби поширювалось і на місцевих міщан, що було вписано в уставній грамоті ве­ликого князя Олександра Казимировича київським міщанам: «...а коли вість прийде про поганьство, тоді їм з міста не їхати, або їдучи з дому, мають на своє місце таких же добрих зали­шати, як і самі, які мають без них на службу нашу заступати».

Київський воєвода і старости, як знавці місцевого полі­тичного життя, іноді виконували роль Великих послів до Кри­му. Так було 1500 р. з тодішнім київським воєводою Дмитром Путятичем. 1522 р. вже Остафій Дашкович разом з Онікеєм Горностаєм виконує місію Великого посла у Криму. На відміну від свого партнера, який саме й вів переговори з ханом та його оточенням, черкаський староста віз коштовності для хабарів кримським мурзам, виконував роль посередника в листуванні між Сигізмундом І і Мухаммед-Гіреєм І, а також мав секретну місію резидента при ханському дворі, на що недвозначно вка­зує широка інформація про політичні і воєнні плани й заходи кримців, що поступала від нього (див. далі. — Aem.). Існувала і зворотна тенденція, коли людей, що були послами у Криму або в інших татарських країнах, потім призначали старостами і воєводами в українських містах. Так, Матвій Заморенок, посол у Заволзькій Орді у 20-х роках XVI ст., був Чорнобильським намісником у 1526, 1531 і 1539 роках, Онікей Горностай був намісником Черкаським і Канівським у 1544—1547 рр., а Ми­хайло Халецький, тричі посол у Великій Орді 1497—1501 рр. і посол до Криму 1521 р., обіймав посаду Овруцького старости упродовж 1522—1531 років тощо.

Таким чином, спираючись на викладені вище факти, можемо констатувати, що адміністрація і представники вищих станів населення українських земель становили основу дипломатичної служби Великого князівства Литовського у напрямку Криму, Ка­зані і Заволзько-Ногайських орд — надавали стації (їжу, житло, засоби пересування), відповідали за безпеку послів і гінців. При цьому київський воєвода, а часом і старости, частіше черкаський, виконували роль дипломатичних посередників. Віддаленість українських земель від центру і чисельні пережитки удільних часів зумовлювали певну самостійність київського воєводи і чер­каського старости у зносинах з Кримським ханатом.