Оборона осілого населення України від кримсько-турецьких нападів

У першій половині XVI ст. збройні сили ВКЛ мали типовий вигляд феодального війська, основу якого становило земське ополчення, або оборона земська. У ВКЛ таку назву мала служба військовозобов’язаних частин населення.

До початку XVI ст. не існувало єдиного загального закону, який би визначав і регулював військову службу землевласників з їх маєтків. Тому реалії часу — катастрофічний стан, у якому опинилося Литва в останній третині XV — на початку XVI ст. внаслідок наступу Московщини і Кримського ханату, — почали вимагати врегулювання земської служби спеціальними загаль­нодержавними законами. 1502 року на сеймі в Новгородку було встановлено фіксований мінімум, згідно з яким кожен князь, пан, зем’янин і дворянин має виставляти одного озброєного вершника з кожних десяти служб селян. Чверть століття пока­зала, що тієї кількості вояків, що їх виставляли землевласники згідно з уставом, замало для потреб держави, і тому 1529 р. ця норма була знижена до 8 служб селян. Окрім вищезазначених норм, кожен землевласник мав право виводити на війну більшу кількість вояків «на ласку господарську», добровільно. На укра­їнських землях, які були у складі ВКЛ, військові повинності міс­цевого населення в більшості відповідали загальнодержавним.

Федералістичний характер ВКЛ повною мірою проявив­ся у військовому устрої цієї держави. Кожна земля фактично являла собою військовий округ, на чолі якого стояв намісник головного міста або воєвода. Так, зокрема, було на Київщині. У Волинській землі місцевими військами командував марша- лок, якому підпорядковувалося й подільське ополчення.

У досліджуваний період адміністративно українські зем­лі у складі ВКЛ ділилися на Волинську землю (Луцький, Bo- лодимирський, Кремінецький повіти), Поділля (Вінницький та Брацлавський повіти), Київське воєводство (Мозирський, Овруцький, Житомирський, Любецький, Остерський, Чор­нобильський, Київський і Черкаський, Канівський повіти). Особливістю останнього було те, що він був утворений із двох міст — Черкас і Канева, кожне з яких іноді мало свого власного старосту. Наприклад, 1510 р. О. Дашкович став старостою канівським, у той час як у Черкасах старостував А. Немиро­вич. Як уже зазначалося, в основі військової служби лежало землеволодіння, тому й військовий обов’язок було покладено на різні стани суспільства. Земську повинність відбували: князі, пани, зем’яни, бояри і слуги (панцирні, путні, ординські), мі­щани й службові татари.

На Волині основний тягар щодо оборони краю несла шлях­та. Через низку причин ополчення Волинської землі було тією воєнною силою, яка брала участь практично в усіх найбіль­ших битвах і військових операціях Литви у першій половині XVI ст. — під Вишнівцем (1512 р.), Оршею (1514 p.), Сокалем (1519 р.), Ольшаницею (1527 р.) та ін. Проте навіть коли ВКЛ пожинало плоди миру, волинське ополчення часто стояло у бо­йовій готовності, на конях, оскільки небезпека татарського вторгнення існувала постійно. 1530-го, 1532-го, 1533-го і 1539- го року бачимо волинців відмобілізованими на кордоні. Цікаво, що 1532 і 1539 рр., хоча мобілізаційні листи з урахуванням татарської і турецької небезпеки були розіслані по всій країні, на ворога мали рушити тільки волинці.

Проте таке життя мало й зворотний бік медалі. Постійна не­безпека і часті сутички перетворили волинців (як, у принципі, і вояків інших українських земель) на загартованих і вправних бійців. І це не дивно, бо, як прокоментував 1538 р. від’їзд з мол­давської виправи молодого Сигізмунда II, старий польський ротмістр, «той пан, якого люди в ординці (татарський бій. — Авт.) не бачили, той хоробрим ніколи не буде». Українському населенню таких «ординок» вистачало більш ніж будь-кому. Яскравим прикладом якості волинських загонів є Вишнівецька битва 1512 р. (принаймні про неї у нас завдяки Деціюсу є чима­ло інформації і подробиць). Тоді вояки Острозького першими зустріли ворожу атаку, бо вони краще знали татарську тактику, ніж поляки, які, за твердженням литовського гетьмана, набира­лися вміння у німців в Європі, але там інша система бою і інше мистецтво вояків. А вже під час самої битви волинці витягнули на себе все кримське військо і зв’язали його боєм, що дало змогу полякам завдати флангового удару.

Беручи до уваги, що кількість і озброєння вояків залежала від заможності кожного шляхтича, логічним буде припустити, що ударною силою волинців ставали надвірні хоругви най­більших князів — Острозьких, Сангушек, Вишневецьких та ін. Причому, крім вояків, яких вони мали виставляти, ці мож­новладці нерідко утримували загони, так би мовити, понад нор­му.

Частиною мілітарної системи ВКЛ була військова служба міщан державних («господарських») міст. Вони повинні були виставляти під час воєн ополчення, стежити за станом укрі­плень тощо. Не була в цьому винятком і Україна, у якій, за підрахунками сучасного історика П. Caca, налічувалося не мен­ше 150 міст. Щоправда, військова повинність міст на зламі XV—XVI ст. зазнала суттєвих змін: містам, що перебували у внутрішніх районах держави і були віддаленими від театрів воєнних дій, поступово заміняли військову службу грошовою виплатою. На українських землях цей процес тривав на Волині. Відносна віддаленість від кордону, прикриття з півдня Східним Поділлям, сприятливі природні умови (ліси, болота) й численна шляхта, яка брала на себе основний тягар військової служби, поступово відсували волинські міста від прямої участі їхніх міщан у воєнних діях. Але все одно це не могло повністю ска­сувати військову повинність, оскільки вона була продиктована політичними реаліями. Хоча малі татарські напади й обмежу­валися Поділлям, але походи головних сил кочівників завжди досягали Волині, як у 1516, 1518, 1519, 1524, 1526—27 роках.

Справи на Київщині та Поділлі були дещо іншими. Ці те­риторії, будучи фактично передовим форпостом у напрямку Степу, завжди приймали на себе перший удар кочовиків. Це, відповідно, наклало відбиток на військовий обов’язок міщан, який вони несли нарівні зі шляхтою і який полягав у пере­слідуванні ворога, сторожовій службі та ремонті укріплень.

1522 р. Сигізмунд І, розбираючи скарги київських міщан на воєводу, підтверджує, що міщани повинні їздити з ним у поле «на погоню», ті ж, хто не має коней, повинні в той час стерегти замок, як «перед тим». Міщани повинні разом з іншими меш­канцями міста стерегти по черзі полонених татар, причому обумовлено, що у випадку втечі під час чиєїсь черги полоне­ного, то має бути на винного «переведено», якщо полоненого хтось «навмисно відпустив, то той має бути покараний нічим іншим, тільки шиєю». Але тут же король додавав: якщо хтось «з необачності або з якоїсь пригоди татарина упустить, той не має бути покараний». У тому ж документі згадано й клікунів, яких міщани спеціально наймають на замок. Крім того, кияни повинні були висилати в поле сторожу.

Зі скарг черкаських міщан у 30-х рр. XVI ст. дізнаємось, що вони разом із старостою мали виїжджати проти ворога, певно, теж мали робити й канівці, оскільки вони тривалий час мали того ж старосту.

Оскільки інформації про військову службу міщан україн­ських міст у 1515—1540-х рр. дуже мало, ми змушені залучити люстрації 1545 і 1552 рр. Саме вони дають можливість просте­жити цю військову повинність міщан й напрямки їх походів.

Згідно з люстраціями, міщани ремонтували укріплення, охо­роняли їх, а під час військових дій виїжджали на конях з місце­вим намісником проти ворога.

В історіографії поширена думка про невисоку бойову цін­ність міщан. Так, історик Клепатський писав, що «ці контин­генти, особливо міщанські, були мало придатні для воєнних ці­лей». Інший відомий історик І. Крип’якевич, описуючи воєнні повинності міщан, їхнє озброєння, тут же робить категоричний висновок про те, що «обов’язки ополчення були невеликі». По­дібної думки дотримувався і Довнар-Запольський.

Проте специфіка життя Київщини та Поділля викликає сум­нів у тому, що міщани були «недисциплінованими народними ватагами». Той же Крип’якевич писав, що, наприклад, черкаські міщани «мали ще обов’язок їздити кілька разів на рік у поле (степ) для розгляду, де перебуває ворог». Але ж це доволі ве­лике навантаження як для мирного життя. Фактично військова служба міщан обумовлювалася не стільки урядовими указами, скільки небезпечним прикордонням. Часті, майже щорічні, татарські напади, експлуатація уходів у зонах активного пе­ресування кочовиків і утримання «польної» сторожі, звісно, вимагали від міщан доброї організації й військової підготовки, що підтверджено конкретними фактами. Так, люстратор Жи­томира записав, що місцеві мешканці мають рушниці й добре з них стріляють. У Брацлаві під час облоги татаро-турецьким військом хана Девлет-Гірея І 50 міщан і зем’ян похилого віку, «малопридатних до оборони», плюс жінки та діти протрима­лися під щільним обстрілом три дні і здалися внаслідок нестачі припасів та води. А вже через 22 роки Бонецький, подорожую­чи до Криму, відмітив, що у Брацлаві, попри те, що на той час це вже було, за словами польського дипломата, «не важливе і не значне місто», всі мешканці — «гарні стрільці, які отримали чи­малий досвід і навик у легких і частих сутичках зі Скіфами (та­тарами — Aem.), вони складають незмінний гарнізон у своєму місті». До того ж брацлав’яни, за спостереженням Бонецького, «у степах відмінні провідники».

Цікавим прикладом високої бойової підготовки міщан Ка­нева можуть служити події 1536 року. Тоді черкасці повста­ли проти свого старости Василя Тишкевича і витіснили його служебників з міста, на допомогу ж останньому була послана жовнірська рота з Києва. Не маючи змоги дістатися до Черкас, жовніри і старостинські служебники вирішили «відігратися» на канівцях, а саме — пограбувати місто, а потім усе представити як придушення бунту. Жовніри вночі проникли до острогу й напали на міщан. В умовах нічного, підступного нападу чис­ленного і професійного вояцтва канівці не розгубились, а зібра­лися з силами «і виперли з острогу тих нападників», причому останні зазнали істотних втрат в живій силі та амуніції. Дещо пізніше, у 60-х роках XVI ст., під час старостування у Черкасах князя Михайла Вишневецького, 500 татар раптово вдерлися до міста вночі, але місцеві мешканці так само не розгубилися й вибили ворога з міста, а через кілька днів черкасці дали татарам бій у полі і там їх розгромили. 1532 р. міщани стано­вили суттєву частину гарнізону Черкас, коли місто витримало двотижневу облогу великого кримсько-турецького війська. Під час відбиття татарських нападів міщани Поділля й Ки­ївщини, з огляду на нечисленність місцевої шляхти і часту відсутність найманих військ, мали становити суттєву частину прикордонної оборони.

Походи на Тягінку (1493 р.), Іслам (1524 р.), на Очаків (1529 р.) у документах зазначено як такі, що здійснювалися черкасцями, канівцями та місцевими старостами. Зрозуміло, що тут йдеться про всіх мешканців цих міст, але, з огляду на вищезгадану особливість краю, роль міщан була в цьому зна­чна. Це певною мірою підтверджується в документах. У скаргах киян 1522 р. чи черкасців 1536 р. у люстрації цих міст багато уваги приділено полоненим татарам і воєнним трофеям. Окрім зазначених воєнних повинностей, існувала ще одна, яка повною мірою лежала на українських містах, — будівництво й обслуго­вування під час походів воєнних флотилій. Більшість великих походів, розпочатих проти татар з литовських земель, були річ­ковими. Красномовним же фактом, який свідчить про процедуру підготовки флотилій, є лист Сигізмунда до Іслам-Гірея 1529 р.: «Казали йому (Михайлу Григоревичу. — Авт.) з усіх міст і волос­тей українних зібрати людей човневих, і буде з ним чималий загін людей з гаківницями та з ручницями і з іншими бронями, скоро ріки пустять, він з цими людьми там на низ Дніпра прибуде».

Отже, у першій третині XVI ст. українське міщанство, у пер­шу чергу Поділля й Київщини, продовжувало відігравати знач­ну роль в обороні краю від агресії перекопців та білгородців.

Служилих татар у Литві джерела фіксують з кінця XIV ст., хоча, як справедливо зауважив М. Грушевський, оселення татар мало початися ще за часів правління Ольгерда Гедимі- новича, а Вітовт тільки продовжив і розвинув цей процес. Саме литовські служиві татари у наступні століття й у досліджува­ний період становлять частину ополчення литовських земель. За описом війська 1528 р., ці татари виставляли 673 коні. Під час збору земського війська, на випадок вторгнення з боку сте­пу, литовські татари прикривали білорусько-литовські землі. Наприклад, 1533 року, оголошуючи мобілізацію по всій держа­ві, у зв’язку з небезпечними рухами чамбулів кримців усього ВІЗ милях від Черкас, Сигізмунд І наказав «маршалкам, хорун­жим усіх стягів татарських і всім теж татарам по всьому панству нашому...», аби вони «були б... усі наготові». Хоча, як зазначив Єжі Охмянський, невідомо, чи брали литовські татари безпо­середньо участь у боях з нападниками на українських землях.

Крім участі у військових походах, з числа цих служивих татар формувалися кадри і для дипломатичного корпусу ВКЛ. Достеменно відомо, що саме вони становили більшість тол- мачів і гінців, яких посилали до Криму. Причому ці професії могли бути й спадковими. Так, у перші дві декади століття до Криму доволі часто з урядовими дорученнями їздив князь Кузулман, який на початку 1530-х років уже посідав уряд мар- шалка і писаря татарського, а у 20—30-х роках його місце по­сів Кузулман-молодий. Подорожі до Перекопської та інших орд були доволі небезпечними. 1508 року вищезгадуваного Кузулмана захопили в полон астраханці і «в Азові продали». Інший литовський толмач Ромодан 1518 року взагалі загинув. Що ж до служилих татар на території саме України, то тут це питання ускладнюється. На Київщині татари, які визнали владу великого князя, відомі з 1397 р., коли Вітовт виділив екс-хану Золотої Орди Тохтамишу і його людям землі у Черкасах і Кане- ві. Пізніше князі Олелько Володимирович і Семен Олелькович селили на Київщині татар, які, на думку Охмянського, мали відбувати як військову, так і посольську та кур’єрську служби. Під 1494 р. частина цих татар згадується як єсачні люди, що мешкають у с. Мошни Черкаського повіту і несуть службу на місцевий замок. Причому ця татарська колонія виявилася доволі живучою в етнічному плані. Її представники Шашко і Бедей (чи Бебей) фігурують під 1536 р. Тоді ж зазначено, що під час старостування Остафія Дашковича вони були звільнені від повинностей на замок і привернуті безпосередньо під старосту. В описі Мозиря зазначено село Міхновичі татарки Кодишевич у 10 димів. Тон опису дає зрозуміти, що село існує вже давно («пам’яті немає»). Можливо, тут йдеться не про чисто татарське поселення, а про населений пункт, який належить татарському роду. Але навіть у такому випадку Міхновичі мали бути хоча б частково населеними татарами.

Хоча Кримський ханат і посідав загалом ворожу позицію сто­совно ВКЛ, проте це давало і зворотний ефект: кримські політичні дисиденти-втікачі до цих держав у такий спосіб збільшували чисельність «литовських татар». Так, один з братів Менглі-Гірея І Ізтемір брав активну участь у знищенні кримської фортеці Тягинки 1493 р. А під 1519 р. у королівському листі згадано «Аз- дмірова сина Канівського», з чого можна зробити припущення про існування у Каневі татарської колонії. У 1507 р. до Черкас з Криму втік ханський слуга Шади Чекгімя. Причому місцеві козаки, взявши його під свій захист, не тільки відмовилися вида­вати втікача кримським послам, а й переправили його до Канева.

У 1528—1529 рр. у районі Канева і Черкас мешкав зі своєю ордою царевич Іслам-Герей, отримуючи від литовського уряду через місцевого старосту харч і одяг. Цікавий випадок стався у 1531 р., коли до ВКЛ прибула численна делегація кримських послів на чолі з Маакул-мурзою. Цих послів на батьківщині було проголошено персонами нон-грата, а держава, з урядом якої вони мали вести переговори, автоматично перетворилася на їхній новий дім з місцем проживання у Києві.

Напевно, за аналогією з литовськими, київські татари теж несли дипломатичні повинності толмачів. Що ж до Волині, то тут існування служивих татарських громад підтверджено джерелами. Щоправда, мова йде не про господарських, а про приватних підданих у цьому районі. Так, у 1540—1541 рр. у но- возбудоване місто-фортецю Бар з Волині було переселено дві родини Черемисів, які поклали початок так званому Черемисову Бару. На Волині ж ці «люди татарського народу», як їх названо у люстрації Барського староства, мешкали у володіннях князя Корецького. Причому, за словами господині Бара, королеви Бони, було переселено тільки дві татарські родини, а дві зали­шились у князя. Михайло Грушевський, виходячи з того, що володіння Корецьких Межирицьк і Корецьк були розташовані поблизу Острога, відносив черемисів до однієї категорії з та­тарами острозькими, Вітовтовими колоністами. Знаменно, що у 1574—1575 рр. згадують надвірні татарські хоругви Корець­ких і Острозьких. Хоча джерела і не виділяють українських та­тар у боях на прикордонні, вони мали брати участь у більшості походів, які проводили їхні сюзерени.

Слід відзначити, що у досліджуваний період литовський уряд для захисту своїх кордонів від нападів з боку Кримського ханата намагався використовувати інші татарські орди, які, навідуючись у Дніпровсько-Донські степи, відрізали кримцям шлях на північ. Якщо прихід ногаїв і заволзців yl516il518 ро­ках на територію Кримської держави мав характер самостій­них, не пов’язаних з Литвою акцій, то під час розгрому улусів кримців 1523 р. між керівниками цих орд і Сигізмундом І вже зав’язується листування, спрямоване на створення антикрим- ського союзу і звільнення Ших-Ахмата. Похід же заволзців за Ших-Ахматом 1527 р. і антикримські акції останнього у 1529 р. були повністю організовані і скеровані Вільно.

Не можна оминути увагою і такий факт, як спільні воєнні заходи Литовської і Кримської держав, оскільки під час них агресія з півдня спрямовувалася в інший бік — на Москов­щину. У 1513—1514 рр. відбувся похід військ Київщини на чолі з місцевим воєводою Юрієм Радзивіллом і кримськими чамбулами князя Адрагмана. В Актах Західної Русі цей похід датовано 1534 роком, причому зроблено зауваження про по­ганий стан документа. Однак тут ми маємо справу з явною помилкою, оскільки Юрій Радзивілл воєводствував у Києві упродовж 1511—1514 рр. 1534 ж року воєводою був Андрій Немирович. Крім того, князь Адрагман 1524 р. був висланий до Порти. І ще один момент, на який не зважили шановні ав­тори збірки. У документі Мухаммед-Герей фіксується ще як царевич, який із військом посувається до Києва задля нового спільного походу на московські кордони, що справді відбувся взимку 1514—1515 рр. Отже, похід Радзивілла відбувся у 1513—

1514 рр., що є логічним, з огляду на послаблення конфронтації між Вільно й Кіркором у 1513—1515 рр. Успіх перших двох спільних воєнних акцій призвів до того, що наприкінці весни

1515 р. царевич Апл-Герей намагався організувати третю спро­бу, проте невдало. 1521 р. відбувся новий спільний похід військ Литовської і Кримської держав.

Щоправда, історії також відомий випадок спільних дій укра­їнців і татар не на державному, а на місцевому, неофіційному рівні. Такий факт зафіксований Сигізмундом Герберштейном під 1526 р., коли Остафій Дашкович «провів у Московію деяких татар, одягнутих в литовський одяг...» Татари, набравши по­лон, відступили до ВКЛ, переслідувані московськими вояками. Коли останні «поверталися... зі здобиччю, Остафій, (вийшов­ши) із засідки, оточив їх і перебив усіх до єдиного».

Збройні сили на українських землях ВКЛ, як, утім, і по всій державі, можна розділити на постійні й непостійні. До першої категорії належать слуги урядників (воєвод, старост, наміс­ників-державців), сторожа і, з початку XVI ст., — жовнірські роти. Воєнна система Литовської держави передбачала, що ко­жен, хто ставав на чолі будь-якої адміністративно-територіаль­ної одиниці, обов’язково повинен був утримувати за рахунок місцевих прибутків відповідний військовий контингент, так званих служебників або слуг. Чисельність цього загону спеці­ально не визначалася, але мала відповідати вимогам місцевої оборони. Наприклад, 1507 р. під час призначення Юрія Ми­хайловича Монтовтовича воєводою Київським було вказано, що «він має, на тому замку нашому українному мешкаючи, не малую суму слуг ховати к службі нашій...» Тому король на утримання виділив воєводі плату з київських корчем, київське мито (крім аргіша) і «половину плати нашої з корчми Черкаської...».

Отже, можна констатувати, що в перші чотири десятиріччя XVI ст. основною воєнною силою, яка захищала українські землі ВКЛ від нападів степовиків, були місцеві загони шляхти, міщан і козаків. Розташування на Київщині, Волині й Поділлі найманих військ мало періодичний характер, а їх незначна чисельність не відповідала потребам часу. Несення сторожової служби покладалося на різні стани українського населення. Головними недоліками цього була слабка координація дій сто­рожових постів і сезонний характер польової стйрожі. Що ж до якості вояків, то найкращу характеристику їм дав Михалон Литвин: «(Мешканці Київщини) за короткий час стають та­кими сильними, що можуть кулаком валити ведмедів і зубрів. Звикнувши до життєвих негараздів, вони стають досить від­важними. Тому там дуже легко набрати багато добрих вояків».