Українське козацтво наприкінці XV — у першій половині XVI ст.

Перші згадки українських козаків стосуються початку 90-х рр. XV ст. Мова йде про згадування козацького імені в офіційних документах тієї доби. Хоча це скоріше є фактом, що наздоганяє вже наявне явище.

У 1492 р. кияни і черкасці на нижньому Дніпрі захопили татарське судно і пограбували підданих кримського хана. Ве­ликий литовський князь Олександр Ягеллончик звинувачив у цьому саме козаків. Наступного року вже хан називає на­падників на московського посла Суботу «козаками з Черкас». По суті, обидві вищезазначені згадки є лише вершиною ай­сберга, який уособлює козаччину, що стрімко розвивалася. У грудні 1499 р. хан Менглі-Герей І скаржився московському володарю Івану III на підданих Литви, які регулярно на човнах нападають на околиці Очакова і «багато лиха чинять», а також безмитно беруть сіль.

Підтвердження цього знаходимо в уставній грамоті київ­ським міщанам. У ній оподаткуванню козаків, що займають­ся «уходництвом» (уходницькими промислами на пониззі Дніпра), вже присвячено окремі пункти. До того ж у цьому документі зазначено, що міщани мають повідомляти місцеву владу про тих купців і козаків, які зупинились у них на по­двір’ї «згідно давнього звичаю». Отже, козаки є вже постійно присутніми принаймні на Київщині.

Від початку XVI ст. маємо цілу низку повідомлень про укра­їнське козацтво.

Улітку 1504 р. козаки знову на дніпровській переправі на­пали на турецьких купців і кримське посольство. Литовський правитель наказав черкаському наміснику спіймати нападників.

Для цього останній буцімто навіть по полях їх розшукував і когось таки упіймав. Але, як показують події 1507 р., цей трус був усього лише фарсом, оскільки козаки перебувають у Черкасах і поводяться щодо хана досить нахабно. За скаргою Менглі-Гірея І від нього втік слуга. Коли ханський посол поба­чив утікача в Черкасах, то спробував заарештувати його. Але останнього захистили місцеві козаки. Весною і літом 1510 р. козаки часто з’являються в околицях новозбудованої крим­ської фортеці Іслам і, за словами хана, чинять великі «шкоди». Найголоснішою акцією козацтва стало захоплення табуна в 150 коней. Причому, як зазначав кримський правитель, та­бун відвели до Черкас.

Напевно, були й інші козацькі напади, повідомлення про які через брак джерел не дійшли до нас. Наслідком козацької активності став план Менглі-Гірея І щодо перебудови Очаків­ської фортеці, перегородження Дніпра ланцюгами і засипання річки Ярими, що обтікає острів Товань, лісом і камінням.

Вже в перші два десятиліття козацької діяльності, принайм­ні відомої на сьогодні, вимальовується основний напрямок по­ходів українських козаків — нижня течія Дніпра й Південного Бугу. Цей напрямок було обумовлено географічними, страте­гічними і політичними чинниками. Річки служили зручним шляхом для козаків, які, використовуючи човни, спускалися з середньої Наддніпрянщини до гирла Дніпра і тим же марш­рутом поверталися назад. Стратегічно межиріччя Південного Бугу і Дніпра було дуже вигідною територією. Тут були розта­шовані основні водні переправи, через які проходили великі торговельні шляхи з Криму до західних країн. Тут перебували літні кочів’я кримців. Крім того, у районі Хаджибея видобу­вали та експортували на північ сіль, а дещо північніше Тавані починалася зона уходів, які активно експлуатували українське населення і козаки зокрема.

Політична причина полягала в тому, що Північне Причор­номор’я, про що мова йшла вище, у XV ст. належало Литві і було відібране у нього тільки у 80-х роках XV ст. Кримським ханатом, правителі якого перетворили цей район на плацдарм для наступу на сусідні країни, передусім Литву і Польщу. Отже, козацькі походи до цих територій підривали владу кримців і відповідали державному курсу Вільна, яке офіційно не від­мовлялася від Північного Причорномор’я.

Як уже зазначалося, друга декада XVI ст. характеризуєть­ся зниженням козацької активності. Після поразки кримців під Вишнівцем 1512 р. хани чотири роки утримувалися від великих походів на українські землі ВКЛ і КП, що, однак, не завадило білгородським татарам напасти на прикордоння в березні 1515 р.

Польський хроніст М. Стрийковський, описуючи військо­ві дії під Вишнівцем і Білгородом у 1516 р., виводив козаків як активних учасників тих подій. Щоправда, тут скоріш за все маємо справу з поглядом другої половини XVI ст. Інша справа — згадки в документальних матеріалах, які прямо вказують на козацьку активність у 1519 і 1522 рр. Причому друга дата є не зазначенням конкретної дії козаків, а підсум­ком їхньої діяльності до цього.

Етапною подією в історії козацтва є події 1524 р., а саме — бої козаків на дніпровській переправі в районі Тавані, і ко­ролівський проект щодо їх вербування та організації. Якщо приналежність Михайла Козака і його загону (1526 р.) до коза­цтва є поки що дискусійною, то постійна присутність останніх принаймні у Черкасах є фактом, підкріпленим королівським листом О. Дашковичу за 1528 р. У цьому документі сказано: «...опитував бояр і міщан черкаських і козаків, старих людей...», «...і ти б черкасцям і козакам наказав...»

.Розгром кримців на Ольшаниці 1527 р., походи під Очаків 1529 р., перемога над кримськими чамбулами у 1530 р. на Голтві і в Полозор’ї та успішна оборона Черкас 1532 р. мали, безу­мовно, позитивно вплинути на зростання чисельності й ор- ганізаційності українського козацтва. Принаймні починаючи з 30-х років XVI ст. про козаків у документах згадують постій­но (у 1532, 1533, 1535 та ін.). Невипадковим є і збільшення кількості вояків, яких спочатку король, а через дев’ять років черкаський староста пропонували оселити на дніпровських островах від 1—2 тисяч (1524 р.). до двох тисяч плюс кілька сотень вершників (1533 р.).

Під час литовсько-московської війни 1534—1537 рр. вперше у військових діях фігурують українські козаки. Якщо козаки полоцького воєводи, що ходять на розвідку за московський кордон, можуть бути однаковою мірою як литовськими татара­ми, так і українськими козаками, то походи Дашковича в мос­ковські землі Бєльський прямо пов’язує з козацтвом. За його інформацією черкаський староста в березні 1535 р., зібравши 3000 козаків, «довго і широко...

Цінним джерелом щодо взаємовідносин козацтва і суспіль­ства в той час є скарги черкасців, надіслані до короля після смерті О. Дашковича в середині 30-х рр. XVI ст. Тоді черкасці попросили короля зняти низку «новин», введених покійним старостою в місті. З королівської грамоти дізнаємось не тільки про постійне перебування козацтва у Черкасах, але і його по­винності щодо старости і населення загалом. Так, у документі зазначено, що козаки «здавна» ділилися частиною трофеїв зі старостою за своїм бажанням, а Дашкович все «на себе прив­ласнив». Напевне він перетворив періодичну данину з козаць­ких трофеїв на постійну. Вільне до нього пересування козаків через місто О. Дашкович теж взяв під жорсткий контроль. На Різдво староста зобов’язав козаків давати йому по куниці. У ви­падку ж відсутності цього сплачувати грошима — по 12 грошей з кожного. Останній податок, згідно з уставною грамотою ки­ївського воєводи до черкаського старости і мешканців міста, був зменшений до 6 грошей. Проте в цій же грамоті з’явля­ється нове про козаків. Зазначено, що у випадку загибелі чи потрапляння в полон до татар козака половину його майна староста забирає собі і на потреби міста, половину ж відда­ють тому, кому цей козак «поручив». Щоправда, все це діє за умови відсутності у козака дружини чи дітей. Отже, згідно з цим документом, козацтво є складовою частиною місцево­го життя, має родини, майно і підпорядковується не тільки загальним, але й спеціально під нього винайденим законам.

40-ві роки XVI ст. позначилися черговим спалахом козаць­кої активності. 1540 р. козаки розбили один з татарських за­гонів, що йшов на московські землі, було вбито 20 осіб і за­хоплено 250 коней. Потім козаки перехопили й пограбували гінців кримського і казанського ханів до короля. На додаток, тих кримців, які випасають у степу худобу, за повідомленням Сигізмунда І «багатьох часто (виділення Авт.) козаки н(а)ші б’ють і статки їх відбирають,...» Після цих подій хан погрожу­вав розірвати тільки-но підписану союзну угоду. Під тиском Сахіб-Гірея І Сигізмунд І у другій половині 1541 р. надіслав цілу низку досить різких за тоном листів до київського воєво­ди і черкаського та канівського старост з вимогою вгамувати козацтво, натякаючи, що саме ці урядники є підбурювачами вищезазначених нападів. Крім того, на Київщину було послано дворянина Стрета задля перепису всіх козаків.

Подальша активність козацтва і відсутність інформації з приводу результатів місії Стрета спонукають думати, що ко­ролівські заходи завершилися безрезультатно. Вже наступного 1542 р. король повідомив хана, що, за його інформацією, козаки «лежать» по Дніпру з «немалим почтом», мають коней і сте­режуть на татарських і литовських гінців. Що ж до останніх, то король міг спеціально згустити фарби, оскільки козацька загроза давала йому можливість затримати відправлення по­минок («політкоректної» данини) до Криму. У грамоті ж чер­каського і канівського старости Онікея Горностая за 1544 р. знову серед мешканців Черкас згадані козаки: «...а черкасці, як бояри, так міщани і козаки...»

1545 р. Сахіб-Герей І подав цілу низьку скарг на козацькі напади, що свідчили про поширення козаччини з Київщини на Поділля. Десь у 1544 — на початку 1545 р. у степ витягнули одночасно кілька козацьких загонів з Черкас, Канева, Брацлава, Вінниці та інших прикордонних міст, очолюваних «старшими козаками Карпом, Андрушой, Несуном і Яцком Білоусом». За­гальна кількість цих вояків сягала понад вісімсот осіб. Одно­часне перекриття козаками доволі великих просторів одразу далося взнаки: «Громили по кілка раз (виділено Авт.) каравани купців Турецьких и Перекопських, які того року йшли з Орди до Москви через поля, а інші вже з Москви, назад до Орди», чим заподіяли чималої шкоди. Окрім караванів, козацьких нападів знову зазнали військові загони та гінці кримців.

Спочатку в 1543—1544 рр., коли війська кримців поверта­лись з Угорщини, один із татарських загонів був знищений на дніпровській переправі. А вже літом 1544 р., гінця царевича Емін-Гірея, що повертався з самої Литви, було вбито коза­ками, а купця, який подорожував разом з ним, пограбовано. Причому царевич наголошував на те, що козаки «не раз і не два то чинять».

З ханських скарг і королівських відповідей дізнаємося про місцевості, у яких найчастіше оперують козацькі загони, — «на Тавані, по Дніпру, на (переправі) Бургунь, на Чорній Криниці, на Дробних Криницях, на Самарі». Саме на тих «урочищах, вище описаних, завжди на воді і на полі людей наших (татар — Авт.) імають». Певно, саме про ці події згадував тодішній ав­тор Михалон Литвин, пишучи: «...коли вони (татари — Авт.) перепливають, як завжди, без суден, прив’язавшись до коней, беззбройні та голі, то їх розбивають ті, які кидаються на суднах з островів, з очеретяних заростей та івняку».

Крім прямих військових походів, козацтво продовжує брати безмитно сіль у Хаджибеї. Щоправда, хан називає їх «соляни- ками», а не козаками. Але попередні скарги саме на козаків як чумаків дають підстави стверджувати, що в 40-х рр. на соляних промислах діють саме вони. Видобуток солі, з огляду на непри­миренну позицію обох сторін, проходив у вигляді військових операцій. 1544 р. «соляники» розгромили кримців і захопили в полон знатного татарина.

Як і в попередні часи, скарги хана не мали жодного практич­ного результату. Вже на початку весни 1545 р. козаки з Києва, Черкас і Канева здійснили два успішних напади на великі крим­сько-османські купецькі каравани. Один, що йшов з Москви до Криму, був атакований в урочищі Ебрава, а другий, що, навпаки, прямував до Московщини, було розбито в урочищі Санчарові. На додаток козаки на 32 чайках спустилися по Дні­пру і захопили Очаків.

Цікаво, що під час ревізії Брацлавського замка, здійсненої того ж 1545 р., пропонувалося тримати у фортеці постійний гарнізон з найманців не тільки для оборони від татар, але й за­для вгамовування козаків і недопущення їх на турецькі землі.

На перший погляд, козацькі походи видаються хаотични­ми і грабіжницькими. Проте аналіз документів дає підстави думати, що обвинувачення Сигізмунда І і Сахіб-Гірея І при­кордонної адміністрації мають під собою підстави. Тут і чітке визначення кримською стороною міст, з яких починаються крзацькі походи, і прізвища деяких козацьких ватажків, у яких можна з легкістю розпізнати українських панів і князів. Зага­лом, прикордонні урядники не особливо і приховували свій зв’язок з козаччиною. Наприклад, після розгрому татарського загону у 1543—44 рр. один із захоплених, який був до того ж знатного роду, опинився у полоні київського воєводи. Причому останній, не звертаючи жодної уваги на бурю скарг і звинува­чень з боку хана, продав полоняника його брату за ЗО тис. «ден­ег». А схоплений під Хаджибеєм підданий хана Саричора, ще 1548 р. продовжував залишатися в полоні у Троцького воєводи. Більше того, деякі епізоди дають підставу для підозри самого короля чи принаймні представників уряду Литви.

Наприклад, загибелі того ж вищезгаданого гінця у 1544 р., передувала доволі зухвала вимога його господаря царевича Емінек-Гірея, аби Литва щорічно сплачувала йому 1000 золотих, окрім звичайних упомінків і подарунків. Гонець якраз віз відмову Сигізмунда І. Крім того, ця подія мала ще інші наслідки. Справа в тому, що уряд ВКЛ вже давно скаржився хану, що той присилає посольства з дуже роздутим штатом. Утримання їх, у свою чергу, призводило до істотних витрат державної скарбниці. А після смерті гінця Сахіб-Герей, за його зізнанням, не міг підібрати послів, бо всі відмовлялися, турбуючись за власне життя. Тому до ВКЛ поїхав один Великий посол від ханату.

Що ж до погрому караванів, то причина полягає в боротьбі за контроль над торговельними шляхами. Відповідаючи на скарги хана, Сигізмунд І зазначив, що купці йшли новими шля­хами в обхід Києва, Черкас і Канева, аби не сплачувати мито. Король зазначав, що на майбутнє купці нехай йдуть старим шляхом через литовські землі, причому повідомити про себе і отримати належний супровід вони мають ще на Тавані. У ви­падку ж нападу на купців «на нових шляхах» — в обхід Литви, литовська влада відповідальності нести не буде. Отже, за всіма взаємними обвинуваченнями і виправдовуваннями, спричи­неними козацькими нападами, чітко простежується основна думка Вільна: Тавань залишається литовською територією.

Козацькі походи на південь стали настільки частим і звич­ним явищем, що новий кримський хан Девлет-Герей І 1552 р. вже в одному з перших листів до короля скаржиться на них. Як він зазначав, з Черкас, Канева, Києва та прикордонних міст «козаки кінні і водяні під замки цесаря Турецького і під наші замки і улуси» підходять і шкодять, на полях захоплюють овець, коней, волів. Під Давлет-Керменем українські вояки зненацька напали на яничар і розгромили їх. Цікаво, що хан називає їх «водяними козаками», маючи на увазі флотилію. На ці, вже звичні, скарги, Сигізмунд II відповів не менш звично — грізно наказав прикордонній адміністрації вгамувати козаків.

В історіографії утвердилась думка, що наймання козаків на державну службу відбувалося у 60-х роках XVI ст. Справ­ді, якщо ставити питання про набір козаків на кількарічну державну службу, то можна погодитися з попередніми дослід­никами цього питання. Що ж стосується взагалі козацтва на державній службі, то, на нашу думку, це сталося набагато рані­ше. Вже перше згадування про українських козаків під 1489 р. прямо вказує, що вони були провідниками війська королевича Яна Ольбрахта, тобто прямо працювали на уряд і мали, якщо не платнею, то здобиччю, від цього відповідний зиск. Козаць­кий похід 1524 р. теж був повністю організований державою, а згадування під 1526 р. загону якогось Михайла Козака, що був присланий королем до Черкас, дає право припускати, що деякі козаки таки були найняті тоді Сигізмундом І. Крім пря­мого найму королем, існував ще інший тип державної служби, а саме — у почтах місцевих українських урядників. Як уже зазначалося, військова система ВКЛ передбачала, що кожен, хто ставав на чолі будь-якої адміністративно-територіальної одиниці, обов’язково мав утримувати за рахунок місцевих при­бутків відповідний військовий контингент, так званих служеб­ників або слуг. У документах 1502—1503 рр. прямо зазначено, що козаки є на службі у київського воєводи. Те саме стосується і старост. Навряд чи О. Дашковичу вистачило б своїх сил від­бити наступ кримсько-турецького війська з досить потужною артилерією. Проте часто бувало, що місцевих прибутків просто не вистачало на утримування необхідної кількості слуг, як це було, наприклад, з новим справцею київського воєводства — князем Андрієм Коширським на початку 1541 р. Не дивно, що вже через півроку цього князя Сигізмунд І звинувачував в організації козацьких походів. Виходячи з цього, присут­ність козаків серед служебників київських воєвод фактично була державною службою.

Українське козацтво репрезентувало кардинально нову військову силу на кордоні Великого князівства Литовського. Земське ополчення і наймані війська були орієнтовані на стра­тегічну оборону, розраховану на нечасті вторгнення ворога. Але в умовах безперервних нападів кочовиків з метою максимально швидкого пограбування територій без участі у серйозних битвах така оборона була спроможна лише послабити ворога і зменши­ти шкоди. Козацтво ж було орієнтовано, за прикладом степови­ків, на стратегічний наступ. Воно не чекало, коли і звідки прийде орда, а саме шукало ворога, намагаючись випередити його.

Розташування України на Великому кордоні, який із захо­ду на схід проходив по її землях, забезпечувало її населенню колосальні можливості щодо освоєння лісових, лісостепових і степових масивів. Вдале географічне розташування, наявність широкої річкової системи, чорноморське узбережжя — все це перетворювало український люд на посередника в торгівлі між європейською та азійською цивілізаціями. Великий Шовковий шлях був тією потужною магістраллю, яка несла через Україну матеріальні й духовні цінності великої частини людства.

Проте, окрім товарів, цей трансконтинентальний шлях при­носив в українські степи кочові орди, які у зв’язку зі специфі­кою своєї економіки рано чи пізно змушені були конфліктувати з місцевим осілим населенням. У цій ситуації багато чого за­лежало від ефективності зовнішньої політики країн, у складу яких були українські землі. За досліджуваної нами доби Литві завдяки надзвичайним зусиллям вдалося дещо виправити на­слідки катастрофічного провалу ординської політики кінця XV — початку XVI ст. Чималу роль у цьому відіграло вико­ристання людських і матеріальних ресурсів саме українських земель. Майже всі стани українського суспільства були тією чи іншою мірою задіяні в кримській політиці.

У той час як в центральних районах держави службові ста­ни все більше уваги приділяли економічній діяльності, укра­їнська шляхта, слуги, міщани та ін. несли на собі весь тягар дипломатичної й військової служби. Супроводження гінців і послів, охорона кордону, ремонт укріплень, часті воєнні су­тички, що іноді переростали у великі битви за участю десятків тисяч вояків, були важким тягарем для України. Водночас по­стійний воєнний стан, перманентна загроза загибелі, навіть у разі переможного переслідування ворога, виховували бійців­ські й вольові якості збройного люду та сприяли формуванню більш високого рівня військової культури суспільства, про що із захопленням писали сучасники.

Низка змін у соціальній системі Литви й Русі і потреба утри­мувати на кордоні професійну військову силу, особливо в умо­вах хронічної нестачі грошей у державній скарбниці, змушува­ли литовський уряд шукати різних шляхів до вирішення цієї проблеми. Намісницькі загони, іноземні найманці, «пенежні» дворяни, територіальні ополчення хоча й приносили користь, проте надійно перекрити кордон внаслідок своєї оборонної стратегії не могли. Але зрештою український народ спромігся утворити нову військову силу, здатну ефективно діяти саме в степових умовах, силу, орієнтовану на наступ. Фактично ко­зацтво являло собою черговий варіант колонізаційного руху осілого населення України на південь.