Місце Києва й Київської землі в системі розрізнених князівств.
З XII ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любенького з’їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення.
Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і чимдалі менше зважали на волю великого князя київського. Хоча на чолі Галицького, Волинського, Київського, Переяславського, Чернігівського, Турово-Пінського, Смоленського, Муромського, Ростовського, Суздальського та інших князівств і Новгородської республіки стояли нащадки великих князів київських, але вони щодалі більше відчужувалися від батьківського гнізда. Велика родина Ярослава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії — Мономахо- вичів і Святославичів. У свою чергу, Мономаховичі згодом розділилися на генеалогічні гнізда Ізяславичів волинських, Ростиславичів галицьких і смоленських, Юрійовичів суздальських, а Святославичі — на Ольговичів новгород-сі- верських і Давидовичів чернігівських.Децентралізація управлінської системи відкрила нові можливості для прискореного розвитку автономних князівств і земель. Змінилися напрямки економічних зв’язків. Новгородська республіка і Полоцьке князівство переважно орієнтувалися на торгівлю з німецькими містами південного узбережжя Балтійського моря. До них примикали Ростовське та Суздальське князівства. У той самий час українські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Економічні інтереси поступово розводили північно-східні та південно-західні регіони Київської Русі.
Чим більше плинуло часу, тим сильнішою ставала туга удільних князів за прабатьківським гніздом у Києві. Дехто з них став і багатшим, і сильнішим за київського князя, але всіх їх нестримно вабило до «матері міст руських». Кожен з них прагнув зануритися в опоетизовану старовину часів Володимира «Красне Сонечко», Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, коли на Русі було стільки завзяття, прагнення або славу здобути, або голову покласти за землю Руську, що це нікого не могло залишити байдужим.
Легендарна слава Іллі Муромця, Альоші Поповича, Добрині Микитича не давала спокійно спати багатьом княжичам. Приваблювали людей і київські релігійні святині. Вислів «язик до Києва доведе» вже тоді означав, що Київ став своєрідною Меккою слов’янських народів. Одні йшли до нього з добрим словом, покірністю і найкращими сподіваннями, вдячністю, любов’ю, інші — з мечем, ненавистю й пожадливістю. Тим більше, що доля Києва залишалась невизначеною, і на нього міг претендувати кожен з нащадків давньокиївського князівського роду.Наступник великого князя київського Мстислава Володимировича його брат Я р о п о л к (1132— 1139) намагався утримати Київську Русь від розпаду. Маючи на меті зробити своїм наступником сина Мстислава — Всеволода, він перевів того з Новгорода до Переяслава, чим викликав неабияке незадоволення його дядьків, які самі претендували на великокнязівський стіл. Почалася боротьба різних претендентів за Переяслав з далеким прицілом на Київ. Головними претендентами на нього після смерті Ярополка Володимировича виступили чернігівські князі. Оволодівши великокнязівським столом, Всеволод Ольго- в и ч (1139— 1146) повів боротьбу за зміцнення руських земель. Діяв він як мечем, так і словом, не зупиняючись перед застосуванням зброї проти своїх братів. Київський правитель встановив контроль за всіма пересуваннями князів з одного до іншого князівства. Однак сфера його впливу значно звузилась після відмови галицького, новгородського та ростово-суздальського князів визнати зверхність київського князя. Його наступник Ізяслав Мстислави ч (1146—1154) фактично тільки те й робив, що оборонявся або наступав на своїх супротивників. І врешті добився поширення влади Києва на Переяславське, Володимиро-Волинське, Гродненське, Смоленське та Новгородське князівства. Проте територіально-політична єдність руських земель тривала недовго.
Неприховану агресивність щодо Києва почали проявляти можновладці Північно-Східної Русі. Ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий створив проти київського князя військово-політичний союз з галицьким і чернігівським князями, а також половцями та Візантією. В 1149 р.
він розгромив військо Ізяслава Мстиславича на р. Трубіж, захопив Переяслав, Київ і змусив київського князя відступити на Волинь. Але наступного року Ізяслав Мстиславич з великим військом вигнав Юрія Долгорукого з Русі в Суздаль. Лише через деякий час після смерті Ізяслава Мстиславича Юрій Долгорукий знову оволодів Києвом (1155— 1157) і роздав синам навколокиївські землі: Вишгород — Андрію, Переяслав — Глібу, Поросся — Васильку, а Туров — Борису. Це одразу ж підбурило проти нього місцеву знать. Не уклавши ряду (договору) з столицею, великий князь тим самим порушив традиції київського віча, яке тільки за останні роки сім разів запрошувало князів до Києва, двох вигнало з міста, а одного — стратило. Віче захищало свої права всіма доступними засобами. Через п’ять днів після бенкету в Осьменника Петрила Юрій Долгорукий помер і був похований у Видубицькому монастирі.Після нетривалого князювання Ізяслава Давидовича київський стіл перейшов до смоленського князя Ростислава Мстиславича (1159— 1167). Старійшина руських князів зумів стабілізувати внутрішнє становище Київської Русі без жорстоких репресій і крові, йому пощастило завдяки об’єднанню сил русичів відкинути половців від південних кордонів держави. Князь не вдавався до серйозних спроб відродити надмірну централізацію влади, розуміючи всю їхню марність. Цього ніяк не хотів визнати володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Завойовуючи північно-східні землі, Андрій Боголюбський після смерті Ростислава Мстиславича об’єднав 12 руських князів, покликав на допомогу половців, угрів, ляхів, чехів, литовців і в 1169 р. штурмом узяв Київ. Два дні нападники грабували «весь град, Поділ, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю й не було помилування нікому». Володимиро-суздальський князь посадив на київський престол брата Гліба й тим самим дав зрозуміти місцевій знаті про свій намір перетворити політичний центр Київської Русі на другорядне князівство. Поривання Андрія Боголюбського до самовладдя увійшло в явну суперечність з новими прагненнями князів Середнього Подніпров’я до корпоративної участі в управлінні краєм.
Київська Русь пережила самодержавну форму державної організації, і всілякі спроби її реставрації були приречені на невдачу. Руські князі вбивали або виганяли з Києва ставлеників Андрія Боголюбського, а в 1174 р. завдали нищівної поразки під Вишгородом його спільникам. Чергова невдача Андрія Боголюбського в Україні стимулювала змову бояр, внаслідок якої він був убитий.Після поразки прибічників Юрія Долгорукого у Києві відновилась корпоративна форма управління. Суперництво за столицю між найвпливовішими родинами Ростиславичів і Ольговичів завершилось тим, що в Києві почали правити два князі — Святослав Всеволодович (1180— 1194) і Рюрик Ростиславич (1180— 1202). За їхнього князювання обстановка в Україні стабілізувалась — припинилися міжусобні чвари, князі об’єднаними силами повели боротьбу проти половців і в другій половині 80-х років відкинули їх за Сіверський Донець. Але досить було Рюрику Ростиславичу після смерті Святослава Всеволодовича запросити в співправителі свого брата Давида Смоленського, як ситуація в країні відразу загострилася. Проти спроби численних нащадків Мономаха узурпувати владу виступили представники інших великокнязівських генеалогічних ліній. Одну з них представляв володимиро- суздальський князь Всеволод Юрійович «Велике Гніздо», який, за словами літописця, «Волгу міг веслами розплескати, а Дон шоломами вичерпати» і взагалі вважав себе співправителем київського князя. На київський престол претендував і галицько-волинський князь Роман Мстиславич. Знову почалася міжусобиця, в ході якої великокнязівський престол поперемінно займали то галицько-волинський князь Роман Мстиславич, то знову Рюрик Ростиславич, то чернігівський Всеволод Чермний. Тільки за князювання нащадка Ростиславичів Мстислава Романовича (1214— 1223) політичне становище України нормалізувалося.