Культура русів-українців.
Різноманітним і багатим був духовний світ русів-українців. Він формувався під впливом давніх язичницьких вірувань і християнських цінностей, які поступово укорінювалися в людській свідомості.
Щоб не втратити духовні надбання, люди пристосовували язичницькі свята, звичаї та обряди до вимог церкви й тим самим збагачували духовну скарбницю народу. Чоловіки й жінки водили хороводи, танцювали і співали, обрядовими мотивами супроводжували святкові дні, піснями-плачами проводжали небіжчиків, величальними сюжетами зустрічали наречених, а під звуки труб воїни йшли в бій за землю Руську. Народ створив цикл билин про відважну богатирську трійцю — Іллю Муромця, Альошу Поповича й Добриню Микитича, опоетизував їхню службу князю Володимиру й боротьбу з силами зла, які у свідомості людей уособлювалися в образах змія Тугарина, Жидовина та інших міфічних персонажів. Талановиті піснярі з покоління в покоління передавали усний народний епос і тим самим підтримували безперервністі і наступність історичної пам’яті русів-українців. Серед літописних бардів своїм талантом і популярністю виділявсь співець Боян, який жив у XI ст. при дворі Святославе Ярославича. В IX-XlI ст. з’явилися й професійні артис- ти-скоморохи. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і дресирувальниками й розважала своїм мистецтвом як знать, так і простий люд.Базою духовної культури є освіта й насамперед її осно ва — писемність. У Русі-Україні писемність з’я вилася не пізніше IX ст. у вигляді якихось «черт і резів» про які писав на початку X ст. болгарський письменниі Чорноризець Храбр. На існування ранньої слов’янської пи семності вказують літописні дані про підписання Візантіє» договорів з русами у 911 і 944 рр. грецькою та іншою, даному випадку руською, мовами. Сучасникам було τaκo> відомо, що на випадок своєї смерті руси-українці писалі
s∙ заповіти місцевою мовою.
Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі-Україні поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов’янський мовний діалект, зрозумілий і східному слов’янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях.У X— XII ст. писемність переростає в освіту. Володимир Святославич у 988 р. створив школу для навчання боярських дітей грамоті. Аналогічні заклади відкривали Ярослав Мудрий та інші князі. Анна Всеволодівна в 80-х роках XI ст. організувала при Андріївському монастиреві чи не першу в Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли читати, писати й рахувати багато купців та ремісників. Сотні написів збереглися на стінах монастирів, церков і ремісничих виробах. Світські вельможі та духовенство широко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 р. Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжкове зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах і напоїли духовними соками не одне покоління русів-українців.
На духовність русів-українців значний вплив справляли як перекладна, так і оригінальна література з історії, філософії, правознавства. Найосвіченіша людина свого часу, спочатку священик з с. Берестова під Києвом, а потім перший давньоукраїнський митрополит Іларіон написав «Слово про закон і благодать» (між 1037— 1050), де прославляв діяльність Володимира Святославича й виступав проти спроб нав’язати Русі духовну зверхність Візантії. З літератури богословсько-морального циклу найвідомішими тоді були перекладений (1073) і оригінальний (1076) «Ізборники». У другому творі роз’яснювалися норми поведінки людей у різних життєвих ситуаціях, пропагувалися мир, а також літературні знання: «Добро є, братіє, почитания книжне».
Напутнім духом пройняте й «Повчання дітям» Володимира Мономаха. В ньому чітко простежується прагнення князя виховати своїх дітей мудрими правителями й захисниками держави. У Русі-Україні зародився оригінальний літературний жанр — літописання. Практично всі наші знання з історії, соціально-політичного життя русів-українців від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з давньоукраїнських літописів. Жоден народ не може похва-литися таким духовним надбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас з багатющої скарбниці Русі-України. Перший літопис створено в Києві -' центрі літературної думки Київської держави. Найвидатнішим літературним твором є «Повість временних літ» батька українського літописання ченця Печерського монастиря Нестора. Її перша редакція з’явилась у 1113 р. і доведена до HlO р. Головний зміст літопису полягає в з’ясуванні історії східнослов’янських народів і пропаганді благородної ідеї служіння рідній землі. Всього ж протягом XI— XII ст. написано не менш як 95 літературних творів.