Заняття й побут русів-українців.

Основним заняттям ру- сів-українців, як і раніше, залишалося сільське господарство. Завдяки удосконаленню досягнень попереднього періоду во­но піднялося на значно вищий щабель розвитку.

Із землеробських знарядь праці руси-українці залежно від грунтів і свого економічного становища переважно ви­користовували рало, плуг і соху. Але на відміну від попе­редніх років землероби почали ширше застосовувати бага-

тозубі рала із залізними наральниками, а вузьколезові рала стали заміняти широколезовими, які підрізали грунт знизу, ледь піднімали його і не залишали необроблених смуг у міжряддях. Проте найдосконалішим орним знаряддям праці став плуг з череслом, вперше згаданий у «Повісті временних літ» від 981 р. Залишки лемешів та чересел знайдені на багатьох давньоукраїнських поселеннях, у тому числі під Білою Церквою, Воїнською Греблею, Плісненським, Кня­жою Горою, Колодяжним. У цей час відбувається перехід від симетричного до асиметричного лемеша. Якщо перший тільки піднімав і розпушував землю, то інший — перевертав її низом догори. В лісовій зоні населення користувалося переважно одно- та двозубими сохами. Боронували ріллю вузьколезовими ралами, а також дерев’яними боронами, про які згадується в «Руській правді».

Набагато раніше як у Західній Європі, а саме — не пізніше другої половини Xl ст., руси-українці почали за­міняти при оранці землі волів на коней. Напевне, на Київській землі вперше в Європі з’явився й жорсткий хомут, необ­хідний при запряганні коня в плуг. Використання коня як тяглової робочої сили значно підвищило продуктивність праці українського хлібороба й стало, поряд з іншими рисами, однією з ознак його належності до єдиної етнічної спільноти. Започаткований русами-українцями масовий перехід від роз­пушування до перевертання грунтів і заміна в плужній упряжці вола конем знаменували якісний стрибок у розвитку господарства й соціально-політичних відносин усієї Східної Європи.

На просторах Київської землі повсюдно вирощувались одні й ті ж самі зернові, бобові та технічні культури: жито, тверда й м’яка пшениця, ячмінь, просо, горох, вика, чече­виця, боби, коноплі й льон. Традиційний набір культур залишався незмінним. Але в кожній з них вже відбиралися кращі сорти, започатковувалося районування. Якщо у VIII— X ст. переважала пшениця-двозернянка (полба), то в XI— XIII ст. її починає витісняти голозерна пшениця, яка по­требувала менших затрат на очищення зерна й до того ж давала більший вихід борошна. Але завдяки своїй морозо­стійкості й невибагливості до грунтів полба й надалі виро­щувалася на українських землях аж до XX ст.

Знаряддя для збирання врожаю та переробки зернових культур у русів-українців Середнього Подніпров’я і відда­леніших від нього регіонів мали як спільні, так і відмінні 62

ознаки. В основному вони були схожі на попередні й на­ступні знаряддя праці. Якщо київський тип серпа за своїми виробничими характеристиками дещо поступався новгород­ському, то південно-західний перевершував його. Знахідки 113 серпів у Райках, 405 — в Ізяславі та в інших місцях свідчать про поширеність хліборобства й залізообробки в Київській землі. Для обмолоту зерна використовувалися де­рев’яні ціпи, відомі на українських землях не пізніше се­редини XII ст. Першу згадку про них знаходимо в «Слові о полку Ігоревім». Люди мололи зерно переважно ручними жорнами, що були прообразами майбутніх млинів. Самі мли­ни вперше згадуються у першій половині XI ст. в «Уставі» Ярослава Мудрого. У ньому зафіксовані права бажаючих будувати млини й порядок їхнього влаштування. За виро­бничими показниками русько-українські млини не знали собі рівних у всій Європі.

Селяни й більшість міщан вирощували капусту, ріпу, огірки, часник, моркву, цибулю та інші городні культури. У фруктових садах найчастіше росли яблуні, груші, сливи, вишні, а також виноград і різні плодово-ягідні кущі.

Одним з основних занять було розведення великої і малої рогатої худоби, а також свиней і птахів.

Центрами ремісничого виробництва IX-XII ст. стали мі­ські поселення. За приблизними підрахунками, в них про­живало до 15 % всього населення Русі-України. Одночасно з ремеслом та торгівлею міські жителі займалися й сільським господарством, що було типовим явищем для України на­ступних століть. При цьому міста виконували й оборонні функції. Серед них перше місце за своїм значенням і рівнем розвитку займав Київ. Він бурхливо розбудовується, укріп­люється першокласними оборонними спорудами й пере­творюється на один з найбільших у Європі центрів ремісничого виробництва. В ньому проживало до 50 тис., тоді як у Лон­доні — 20, а в Новгороді — до ЗО тис. чол. Другим за розміром і значенням містом був древній Чернігів. Важливу роль відігравали також Любеч, заснований не пізніше 882 р., Вишгород — не пізніше 946 р., Білгород, Родень, Воїнь — не пізніше 980 р., Переяслав — не пізніше X ст. та ін. Але за своїми розмірами ці міста значно поступалися Києву, маючи по 3—4 тис. жителів кожне.

Високого рівня досягло виготовлення заліза у сиродутних горнах з болотних руд. Починають утворюватися залізооб- робні центри. Зокрема, на місці сучасного с. Городиська на Житомирщині діяли десятки горен, які обслуговувало чи­мало майстрів із числа місцевого населення.

Поширеним було деревообробне ремесло. З’явився токар­ний верстат по дереву, збільшився асортимент дерев’яних виробів, ускладнилися їхні форми. Майстри навчилися ро­бити дерев’яні колеса зі спицями. Продовжувалося вироб­ництво предметів з кісток і рогів тварин. Кістковорізальні майстерні існували на Замковій, Старокиївській горах і на Подолі в Києві, Білгороді та в інших містах. З каменю виготовляли жорна, хрести, ікони, точильні бруски, пряслиці тощо. Одним із центрів виробництва жорен стало побережжя р. Сибок, притоки Південного Бугу, а пряслиць, натільних хрестів і підвісок — кар’єри Овруцького кряжа. Розвивалися ткацтво й кравецтво. Не пізніше XI ст. розпочалося виго­товлення виробів із скла. З Києва склоробне виробництво поширилося на північно-східні слов’янські землі. В IX — на початку X ст. майже повністю зникає ліпна кераміка, а на зміну їй приходить посуд, виготовлений на ручному гончарному крузі. Дещо пізніше на гончарних виробах по­чали ставити клейма, зокрема й тризуби. З X ст. розквітає ювелірне ремесло Київської землі, з’являються школи худож­ньої залізообробки ремісничих виробів, а з XI ст. створю­ються майстерні з виробництва емалей. Виникли професії каменярів, штукатурів, спеціалістів з виготовлення плінфи, вапна тощо.

Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Поси­лився їхній вплив на вирішення справ. Торгівлею у широких масштабах займалися також князі й бояри. Збираючи данину з підвладних народів, вони зосереджували її в Києві, а потім вивозили на чужоземні ринки.

Руси-українці мали високорозвинуті суспільну організацію й побут. У Київській землі швидше ніж в інших регіонах викристалізовувалися цивілізовані сімейні відносини. Поляни та їхні нащадки вже перейшли до моногамної сім’ї. В той же час до XlI ст. у древлян, радимичів, в’ятичів, сіверян ще зберігалася полігамія. Як правило, за спільною домов­леністю чоловік викрадав собі любку під час різних ігрищ та забав і так робив її дружиною. Декотрі набирали по дві-три жінки й жили з ними без звичного для нас шлюбу. Залишки неоформленого церквою, але визнаного громадою шлюбу були відомі в Україні ще на початку XX ст. Сім’ї складалися з кількох поколінь і мали багато дітей. Правда, чимало їх гинуло від різних хвороб, під час епідемій та ворожих нападів. Сім’ю очолював старший за віком чоловік, який користувався найвищим авторитетом серед родичів. Глибоко шанувалась у сім’ї й жінка з її одвічною житей­сько-господарською мудрістю.

Значних змін зазнала й суспільна організація русів-ук- раїнців. Якщо у VIII— IX ст. ще зберігалися окремі елементи родового ладу, то в X ст. вони зовсім зникли. На базі залишків колективної власності утворилася сільська община із суворою регламентацією господарських і побутових відносин.

S - 8-580

65

феодалів, які вже мали право приватної власності на землю, ліси, водоймища. Користуючися владою, вони претендували на общинні угіддя й самих общинників. Та й серед общини не існувало соціальної рівності. Саму общину ослабляла дальша індивідуалізація її господарсько-побутового життя, коли дедалі більше общинників переходили до індивідуаль­ного ведення господарства, виплати окремих податків і ви­конання різноманітних повинностей. Одні з них швидко багатіли, інші — бідніли й не могли виконувати общин­но-державні обов’язки, а тому змушені були виходити з общини й відправлятися на пошуки засобів для існування. Найчастіше вони потрапляли у вотчини феодалів і таким чином з вільних смердів перетворювалися на господарських холопів. З числа вільних общинників формувалися також категорії феодально залежних селян-закупів і рядовичів, а також частково, можливо, й рабів.

Чимало спільних рис мали житла й побутові речі русів- українців. Культова архітектура Києва, Чернігова та Пере­яслава справила істотний вплив на забудову і північних, і північно-східних міст. Більшість помешкань феодальної вер­хівки мала зрубну конструкцію, типову для лісових регіонів країни. Але поряд з ними існували будівлі й каркасно-стов­пової конструкції, відомої з попередніх часів. Стіни зводи­лися з грубих дощок або плах, встановлених у пази стовпів, штукатурилися з обох боків і білилися. В одному з кутів жилої кімнати на невеликому підвищенні ставилася піч для обігрівання приміщення й приготування їжі. Найбільш вжи­ваним посудом були глиняні та дерев’яні горщики, глечики, корчаги, миски, миски-сирниці, тарілки, пательні, різні куб­ки, чашки, ложки, макогони, ковші, відра, діжки, берестяні короби, плетені корзини тощо. З городини люди готували різне рідке вариво, із зерна — каші, варений горох та інші бобові, вживали також страви з м’яса, риби, молока.

Руси-українці носили різноманітний одяг — широкі со­рочки, штани, куртки, свити, кожухи, плащі, шапки. Взу­валися переважно в чоботи, типове взуття населення України протягом багатьох століть. Залежно від матеріальних статків для пошиття носильних речей люди використовували різні матеріали. Для основної маси міського та сільського насе­лення доступними були вовняні та лляні тканини, а також шовк з середньоазійського регіону. Крім того, на одяг князів, бояр і вищого духовенства йшли коштовні привозні тканини, зокрема оксамит, фофуддя, оловір грецький. Одяг простих людей і знаті прикрашався вишивкою. Порівняно з мину­лими часами вона стала досконалішою за технікою, бага­тшою за сюжетами й територіально поширенішою. Залишки вишитого одягу знайдені на давніх поселеннях від Черні­гівщини до Галичини. Різнокольоровими нитками й шов­ковими смужками обшивалися коміри й обшлаги рукавів нижнього і верхнього одягу. Орнамент робився у вигляді геометричних форм або ж на місцеві сюжети, які багато в чому перегукуються з місцевою вишивкою попередніх і май­бутніх століть. Пишним колоритом і золотим шитвом оздоб­лювалося церковне вбрання.