Етнічний розвиток Русі-України. Завершення формування української народності.

Одночасно з політичним відбувався й етнічний розвиток Русі-України. Почалося складання те­риторіального центру русів-українців, до сфери впливу якого згодом підпадають навколишні регіони.

Особливістю Київської землі було те, що вона в період формування не належала якомусь конкретному князеві, а вважалася спадковим володінням великокнязівської родини. Хто володів нею, той мав управляти і всією Київською Руссю. Крім великого князя, важливу роль у житті регіону й всієї держави відігравала київська знать. Саме вона най­більше рятувала й боролася за підкорення та господарське освоєння територій сусідніх племен.

Після міграції уличів на початку X ст. у межиріччі Пів­денного Бугу й Дністра влада київських князів поширилась на землі в басейні Тясмина та нижніх течіях Супою та Псла. Щоправда, пізніше залежність цих територій від ки­ївських властей стала формальною, фактично ж вони пе­ребували під контролем кочівників. До 1036 р. південні кордони Київської землі проходили по р. Стугні, а пізніше по р. Росі. Місцеве населення, що складалося з нащадків літописних уличів, а також прийшлих з-за Дону алано-бол- гар, опинилося у сфері впливу більш розвиненого населення Київської землі. Чи не найшвидше влада київських князів утвердилася на просторах древлян. Однією з причин цього стала відносна слабкість місцевих правителів і відсталість краю у переході до ранньофеодального суспільства. При всіх соціально-політичних колізіях землі древлян залишалися невід ’ємною частиною територіального центру русів-українців. Дреговицька Турівщина з часом стала уділом київських кня­зів, а решта утворила Полоцьку землю.

Зростання ролі Київської землі в Середньому Подніпров’ї відбилося у відповідних топонімах та гідронімах. У басейні Тетерева на той час одна з річок стала називатися Киянка, Десни — Либідь, а поблизу Чернігова з’явилося с. Києнки. У X — першій третині XII ст. Київська земля вже виступає як етнополітичний центр Середнього Подніпров’я з нечітко визначеними кордонами, крім південних, що свідчило про незавершеність процесу формування територіально-політи­чного об’єднання. Київська земля одночасно стає й політичним центром всієї Давньоруської держави.

Певна відособленість Київської землі серед навколишніх регіонів у IX-XI ст. проявилась у поширенні на неї назв «Русь» або «Руська земля». Залежно від політичної ситуації ними називали територію навколо Києва або разом з час­тиною Переяславщини й Чернігівщини. Наприклад, київ­ський князь Святополк у 1015 р., як писав літописець, зібрав проти свого брата Ярослава «бещисла вой, русь (воїв з руських племен навколо Києва. — Авт.) і печенігів». Посівши Київський престол, Ярослав, у свою чергу, об’єднав проти Святополка «русь, і варяги, і словени». В такому самому значенні термін «русь» вживався й в інших випадках. «Руссю» іноземці називали й усю Київську державу.

Одночасно з територіальними змінювалися назви й на­селення. Поступово зникає поділ місцевої людності на лі­тописні племена й з’являються етноніми, похідні від назв найбільших міст. З 944 р. літописець щодо населення Ки­ївської землі почав вживати назву «кияни» замість «поляни». Це вже свідчило про складання відносної етнічної спільноти жителів Київської землі та її відмінність від навколишніх етносів.

Етнічний центр українського народу сформувався на ба­гатонаціональній основі. Крім русів-українців, у цьому про­цесі брали участь також північні слов’яни, переселені на укріплення південних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Коли з 60-х років XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай, а решта — під захист київського князя. Те ж саме зробили й інші тюркські пле­мена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини й зобов’язалися не пропускати на Київ ін­ших кочівників. Руси-українці називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобука­ми, а зайняті ними землі за назвою укріпленого центру торків Торчеська — Торчеською волостю. Під впливом русів-українців чорні клобуки почали перехо­дити до напівкочового способу життя, запозичували в них елементи землеробства й ремесла, вбрання, мови тощо. За межами Київської землі, вниз по Дніпру аж до Руського моря, стояли нечисленні не укріплені села зі змішаним скла­дом населення. Вони були осередками русько-української куль­тури серед тюркомовного кочового світу.

Одним з основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої точки зору. Зокрема, академік А. Кримський відстоював існування української мови принаймні з XI ст. З цього приводу він писав на початку XX ст., що «жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов’янства цілком уже ві­докремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі

XI ст.

XII ст. дав підставу окремим вченим зробити висновок про відособленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов’янських діалектів.

У XII ст. на зміну назві «Русь» стосовно українських земель приходить назва «У к р а ї н а», з появою якої укра­їнський етнос виступає на політичній арені як окремо сфор­мована історична спільнота. Вперше термін «Україна» зна­ходимо в «Іпатіївському літописі» під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того як вкорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з половцями переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: «И плакашася по нем всі переяславци.., о нем же Украина много постона». До останнього часу слово «Україна» тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Про вживання цього терміна до різних українських регіонів свід­чать й інші згадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава «ко Украйне Галичькой», під якою розумілися Галичина, Покуття й Подністров’я. «Україною» називали літописці й «Червенські міста» Галицько-Волин­ського князівства у 1213 р. У XII-XIII ст. назва «Україна» охоплювала територію від Середнього Подніпров ’я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися не окраїнні території, а «край», «земля», «країна». Саме такий зміст вкладали пізніше в термін «Україна» самі українці й власті Великого князівства Литовського. Але поряд з назвою «Україна» ще тривалий час продовжували вживатися у ву­зькому та широкому значенні назви «Русь» і «Руська земля». Живучість і утвердження кожної з них залежали від багатьох факторів і насамперед від внутрішнього та зовнішньополі­тичного становища українських земель.