Боротьба з монголо-татарською навалою й відродження Української держави.

На початку 20-х років XIII ст. на під­ступах до Русі-України з глибин Азії та Далекого Сходу з’явилися войовничі племена монголів і татар. На цей час володар Монгольської держави Чингісхан (великий хан) підкорив Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію.

Смертельна небезпека змусила українців і половців об’єд­натися. На київському з’їзді українських князів у 1223 р. було ухвалено рішення допомогти південним сусідам у бо­ротьбі з монголо-татарами. Навесні цього року на о. Хор­тицю привели свої дружини галицький, волинський, київ­ський, чернігівський, смоленський, трубчевський, путивль­ський і курський князі. З часу Святослава Ігоревича Русь не збирала такої раті. Руси й половці переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшям, розбили авангард мон- голо-татарської армії, захопили великі табуни коней, отари овець та чимало іншої здобичі.

Легка перемога приспала пильність князів. На р. Калці їхні зморені тривалим походом дружини зіткнулися з го­товими до битви основними силами монголо-татар.

Після смерті Чингісхана землі Монгольської держави бу­ли розділені між його синами. Незавойовані західні простори дістав онук великого хана, син Джучі — Б а т и й. У 1236 р. монголо-татари розгромили царство волзьких болгар, а во­сени наступного року почали завойовувати Рязанське кня­зівство. Незважаючи на героїчний опір населення, напад­ники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста й сотні сіл. Пройшовши вогнем і мечем північно-східні землі і не діставшись 100 верст до Новгорода, загони кочівників повернули на південь.

Розгром північно-східних князівств нічому не навчив українську знать.

Новий 1240 р. почався нападами монголо-татар на ще не зруйновані південні українські міста. Одна за одною падають Княжа Гора, Витичів, Білгород, Василів та інші фортеці Київської землі, які заступали столицю з півдня. Восени 1240 р. чи не вся армія хана Батия оточила Київ. Скрипіння возів, ревіння худоби, іржання коней і людський гамір заглушали голоси стривожених киян. Поставивши де­рев’яні пороки (стінобитні машини), нападники день і ніч били ними в стіни й штурмували фортечні мури. Приблизно за чотири тижні їм пощастило зробити в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) й захопити частину валу. Але поспіла допомога й після запеклої сутички відкинула татар. Другого дня захисники зайняли укріплення «міста Володимира» й приготувалися до оборони. Але татари прорвалися всередину Києва біля Софійських воріт і, зни­щуючи всіх підряд, рвалися до князівських палаців на Ста- рокиївській горі.

Після короткочасного відпочинку монголо-татарські за­гони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, май­но й власне життя. Запеклий опір загарбникам вчинили захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городищ. Безприкладний героїзм виявили за­хисники невеликого городища Райки на Житомирщині. Три­валий час вони відбивали штурми татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на ву­лицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок та дітей. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Україну, і в 1241 р. її надовго завоювали монголо-татари. Потім настала черга інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщи­ни, Чехії, Словаччини. Наштовхнувшися на героїчний опір південних слов’ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі Волги монголо-татари утворили свою державу — Золоту Орду із столицею в Сараї.

З втратою політичної самостійності в історії України по­чався новий етап. Змінилися форми політичної влади, роз­становка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні відносини, почалося при­стосування всіх форм життя до нових умов існування. Зо- лотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної Укра­їнської держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу між місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників, київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, а в 1246 р.

Інакше розвивалося Галицько-Волинське князівство, так са­мо сплюндроване, як і вся українська земля. Його князь Данило Романович, повернувшися з Польщі додому після відходу монголо-татарських полчищ, заходився відроджувати державу. Відбудовувались зруйновані міста й села. Галицько-Волинська земля поступово піднімалася з руїн. Одночасно князь повів непримиренну боротьбу з бояр­ською опозицією, яка знову підвела голову. В 1245 р. під Ярославом полки братів Романовичів вщент розбили об’єд­нані сили лідера опозиційного боярства Ростислава Михай­ловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярос­лавом зміцнила становище Данила Романовича і його брата Василька, які в своїй політиці спиралися на незадоволених боярським свавіллям служиле боярство й торгово-ремісни­цький люд. Влада князів Романовичів знову поширилася на віддалені українські землі, в тому числі й на Белзьку та Холмську. Галицько-Волинська держава відновлювалася в старих формах і розмірах.

Посилення Української держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому: «Віддай Галич!». Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дало йому змогу почати підготовку до визволення україн­ських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнарод­ного авторитету держави князь створив галицьку митропо­лію, призначив її митрополитом свого сподвижника «печатника» Кирила і відправив його на затвердження в Нікею.

Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до не­приступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація вій­ська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна князів­ська кінна дружина, а також селянське й міщанське опо­лчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини й Волині від нечи­сленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких мі­сцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254— 1255 рр. дружини Данила й Василька Ро­мановичів та Лева Даниловича звільнили Болохівщину, а також землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Во­линська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з’явилося об’єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала старіючого князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію з ряду європейських держав. Але дружні відносини з Угорщиною. Чехією та Польщею так і не переросли у дійовий союз європейських країн проти спільного ворога. До того ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримкою Ли­товської держави князя Міндовга (1216—1263) почали ви­зволяти Україну від татарських завойовників і угодовців. Спираючися на підтримку татар, Данило Романович відно­вив свою владу над Новгородоцьким, Слонімським і Вов- комийським князівствами.

Після смерті Данила Галицького в 1264 р. його син Шварно (бл. 1230—бл. 1269) і брат Василько зберегли на­півзалежне становище української держави від Золотої Орди. Воно не відповідало інтересам патріотично настроєної фе­одальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужо­земного ярма. Водночас Литва знемагала в нерівній боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та литовські можновладці вба­чали в об’єднанні сил для боротьби за незалежність націо­нальних держав. У Литві їх очолював син Міндовга Вой- шелек, а в Україні — Шварно Данилович. Спочатку укра­їнський князь допоміг посісти батьківський престол Войшелеку, який у 1267 р. добровільно передав великокня­зівський стіл Шварну Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-ли­товський союз тривав недовго. Побоюючися союзників, Лев Данилович (1264— 1301) вбив Войшелека. після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське угру­повання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь.

З ослаблення Галичини й Волині скористалася Золота Орда. Її темник Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60—70-х роках посилив свою владу над західноукраїнськими землями і включив їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. В 1275 і 1277 рр. галицькі, волинські й мон- голо-татарські війська зробили два успішних походи на Лит­ву. В 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі, «восхотє собе части (собе) в земле Лядьской, города на Вкраини, еха к Ногаеви оканьному проклатомоу помочи собе прося оу него на Ляхы, он же да ему помочь...». З допомогою улусу Ногая Лев Данилович приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за краківський престол, підтримував добросусідські відносини з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Володимир Василькович (1271— 1289) відбив спробу Литви заволодіти

Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на бу­дівництві міст і фортець, розвитку ремесел, торгівлі та на­ціональної культури. У складі могутньої Монгольської ім­перії, без серйозної антиординської коаліції європейських країн Галицько-Волинська держава уникла руйнівних вторг­нень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище краю суттєво не змі­нилося й після розгрому Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р. Скориставшися з ослаблення Золотої Орди внаслідок внутрішньої міжусобиці, Галицько-Волинська дер­жава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці XIII — на початку XIV ст. Галицько-Волинська держава переживала піднесення.