Галицько-Волинська держава й початок визволення українських земель у першій чверті XIV ст.
На початку XIV ст. міжусобна боротьба татарських ханів ослабила владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше скористався галицько-волинський князь Юрій (бл.
1301 — бл. 1315). У1302 р. він послав на допомогу брату своєї дружини польському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойовану батьком і добре освоєну українцями Люблінську землю, Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній розбудові власних володінь. За його князювання швидко розросталися міста й села, розвивалися торгівля й культура. В
1303 р. була створена Галицька митрополія, що значно зміцнило міжнародний авторитет західноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв’язки з іншими українськими землями. Правління Юрія — це доба золотого спокою, багатства й слави Галицько-Волинської держави та її міжна- родного визнання. Сам князь дістав титул «короля Русі». Такий титул найбільше відповідав державотворчим процесам в Україні, оскільки відродження нової Української держави на західних землях відбувалося під давньою назвою «Русь». Інакше й не могло бути. В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була могутня Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці.
Сини Юрія Андрій і Лев (1315 — 1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підгримували дружні стосунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих устремлінь української національної знаті.
Такою країною і стала молода Литовська держава.На початку XIV ст. Литва набрала великої сили. Її територія розширилася далеко за межі етнічного регіону — басейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднаних білоруських і частини руських (російських) земель. Після придушення сепаратистських виступів племен ятвягів і жмуді внутрішнє становище країни зміцніло. В той же час посилилася загроза її державному існуванню з боку німецьких рицарів, Польщі й особливо Золотої Орди. Спільне прагнення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські відносини між Литвою й Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі. Вони спрямовувалися проти зовнішньої агресії й одночасно на створення дружньої Литві Української держави.
Політичне зближення Західної України й Литви було закріплено династичним шлюбом наймолодшого сина великого князя литовського Г е д и м і н а (1316 — 1341) Любарта, Дмитра в християнстві, з дочкою Андрія Юрійовича. Союз галицько-волинських і литовських князів викликав протидію монголо-татарської адміністрації. Хан Узбек (1314 — 1342) спочатку підкорив собі сепаратистськи настроєних ханів кочових племен між Доном і Дніпром, а на початку 20-х років — і в пониззі Правобережної України. Незабаром настала черга Галичини й Волині. В жорстокій борні зі Золотою Ордою Галицько-Волинська держава зазнала нищівної поразки. Князі Андрій і Лев у 1323 р. загинули в бою. Після їхньої смерті припинилася династія князів Романовичів, яка так багато зробила для блага України. Відновлення золотоординської влади над усією Україною не підірвало заповітної мрії частини української знаті про державну незалежність.
Зі смертю братів Юрійовичів політичне становище українських земель кардинально змінилося. Князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина Дмитра-Любарта й з ініціативи місцевої знаті почав розширювати його на схід. Навесні — влітку 1324 р. українсько-литовські війська здійснили визвольний похід на Київське князівство.
Напрямок удару був обраний не випадково. Незважаючи на занепад, Київ продовжував зберігати за собою значення номінального центру всієї Русі, і тому його здобуття мало б величезний вплив на розгортання визвольного руху в Україні. Значну роль при цьому відігравало й відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного панування. Українсько- литовські війська оволоділи Овручем, Житомиром, поблизу Білгорода завдали поразки нечисленним загонам прибічників хана — київського князя Святослава, брянського — Романа, переяславського — Олега й луцького — Льва. Після млявого опору київські бояри заявили про підтримку переможців і визнали владу Гедиміна. За ними те ж саме зробила знать Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода та інших міст і містечок Подніпров’я. За підтримку литовський князь зобов’язався повернути українським князям і боярам їхні спадкові володіння, давні права і привілеї. Своїм намісником на Подніпров’ї Гедимін залишив сина Федора. Однак перемога була не повною. В Подніпров’ї в 1324 р. встановилося двовладдя. Поряд з адміністрацією баскака діяла адміністрація й литовського князя. Так почалося масове визволення українських земель з-під монголо-татарської навали.