Поділ українських земель між Литвою і Польщею в 1325— 1352 рр.
Успіх союзників на Подніпров’ї був затьмарений подіями в Західній Україні. Пропольськи настроєні місцеві бояри обрали галицько-волинським князем сина мазовець- кого князя Тройдена 14-річного Болеслава (1324— 1340).
Це одразу спричинило збройний конфлікт між Литвою і Мазовією. Тільки загроза агресії Тевтонського ордену змусила супротивників припинити чвари й укласти в 1325 р. мир. За його умовами Гедимін відмовлявся від Волині, зате зберігав за собою заселені великою кількістю українців Берестейщину й Підляшшя. Галицько-Волинська держава втратила свої землі в Північному Причорномор’ї й мусила визнати зверхність Золотої Орди. Князь Болеслав перейшов у православ’я, на честь свого діда по матері взяв ім’я Юрія II й гарантував боярству збереження всіх статків, давніх прав, звичаїв та привілеїв. Певний час Болеслав-Юрій II воював з Польщею та Угорщиною за Люблінську землю, але безуспішно. Його позиції в краї були нестійкими. Намагаючися зміцнити своє становище, Болеслав-Юрій II почав протегувати іноземцям — давав великі пільги іноземним купцям і ремісникам, оточував себе католиками, які відсували національну знать від адміністративної влади. При цьому князь відступився від православ’я і став заохочувати навернення українців до католицизму. Це викликало масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмитром Дедьком організували змову і в 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців винищили.Галицько-волинським князем було проголошено Л габа р т а, тісно зв’язаного родинними узами з Романовичами. Але фактично його влада поширювалася лише на Волинь. У Галичині запанували місцеві бояри на чолі з «управителем і старостою Руської землі» Дедьком. Так Галицько-Волинська держава розпалася на князівство Волинське й олігархічну автономну республіку Галичину. Хан Золотої Орди Узбек визнав Любарта верховним правителем і підтримував його у відсічі агресії Польщі та Угорщини.
Польща при Казимирі (1333— 1370) значно посилилася. Незважаючи на невдачу у війні з хрестоносцями й втратою в 1336 р. Помор’я, вона являла собою серйозну військову силу, вістря якої спрямовувалось на українські землі. Ще більше зміцніла на той час Угорщина, їй належали Славонія, Хорватія, Болгарія, Валахія, Молдавія з Буковиною, а також українське Закарпаття. Саме ці держави й почали активно зазіхати на роз’єднані західноукраїнські землі.В 1340 р. угорсько-польські війська вдерлися в Галичину й хоч оволоділи Львовом, однак захопити увесь край не змогли. Запрошені Дедьком татари напали на Польщу й Угорщину та спустошили їх. Любарт поступово обмежував автономні права Галичини і в 1347 р. остаточно підкорив її своїй владі. Так перша спроба встановити в Україні республіканську форму правління зазнала невдачі. За тих умов інакше й не могло бути.
За всієї могутності литовський князь не зміг чи не захотів захистити самостійне існування Галицької митрополії від великоімперських зазіхань московського князя Семена Івановича (1340—1353). За допомогою різноманітних інтриг московського митрополита Теогноста патріарший собор 1347 р. ухвалив спеціальне рішення щодо ліквідації Галицької митрополії та прилучення її до митрополії Київської, а власне Московської. Вирішальною підставою для цього стало неправдиве повідомлення московського князя про небажання віруючих миритися з таким поділом. Діставши відповідну грамоту візантійського імператора Іоанна Кантаку- зина, князь умовив галицького архієрея відправитися до Константинополя на церковний суд. У 1347 р. під приводом відновлення церковної єдності Русі Західна Україна була позбавлена власної церкви, а разом з нею й могутнього знаряддя формування релігійної і національної свідомості українського народу.
Намагання Любарта зміцнити Волинь і Галичину активно підтримував новий великий князь литовський O л ь г е р д (1345— 1377), який поділяв прагнення української знаті до незалежності від Монгольської держави. Але на перешкоді цьому стояли Польща й Угорщина.
Польський король Казимир добився нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями й протягом серпня — вересня 1349 р. захопив Волинь і Галичину. Любарт утримав за собою лише Луцьку землю. Почалася польсько-українсько-литовська війна за українські землі. У ній найактивнппу участь взяло місцеве населення. Безприкладну хоробрість і військову вправність продемонстрували захисники волинського міста Белза під командуванням воєводи Дрозда. Вони не тільки відстояли місто, а й завдали нападникам чималих втрат. Війна закінчилася перемир’ям 1352 р., за умовами якого Галичина відійшла до Польщі, а Волинь з містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм та Берестейщиною залишалася за Литвою. Захоплену українську землю польський уряд прагнув перетворити на свою провінцію — поширював на неї польське право й адміністративну систему, на вищі посади призначав польських феодалів, зміцнював католицьку церкву й намагався створити окрему православну Галицьку митрополію, щоб таким чином ослабити зв’язки краю з іншими українськими землями. Частина галицьких бояр задовольнилася одержаними привілеями й почала співробітничати з загарбниками, інша — не захотіла миритися з матеріальними і політичними втратами й емігрувала до Литви та Валахії, не залишаючи надії повернути втрачене. Боротьба Литви й Польщі за українські землі не припинялася протягом кількох наступних десятиліть. Її результати багато в чому залежали від реакції українського населення на дії іноземних урядів.