Визволення українських земель у 1361—1362 рр. і відновлення удільного устрою.
Перші роки правління литовських князів на Волині переконали патріотичну українську громадськість у реальності відновлення національної держави. Цьому сприяло визнання литовськими властями національних особливостей державного устрою України-Русі та прав української знаті на чільне місце в новому суспільстві.
Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільного й культурного розвитку, Литва запозичувала кращі зразки соціально- політичного устрою Київської Русі й тим самим привертала на свій бік і білорусів, і росіян, і українців. Почалася відверта українізація литовських князів. Вони одружувалися на українських бояринях і княгинях, переходили у православну віру, вводили в діловодство і повсякденну практику руську (українську й білоруську) мову, запозичували місцеві звичаї та обряди. Через три-чотири покоління вже не можна було розібрати, хто з них литвин, а хто русин. Такі дії литовських князів були до вподоби й тій українській знаті, яка знемагала під монголо-татарським ігом та мріяла здобути політичні привілеї й матеріальні статки, суттєво обмежені азіатськими формами залежності України від Золотої Орди. їй протистояла частина місцевих князів і бояр. Заможна українська верхівка у визначенні своєї долі поступово розколювалася на дві ворогуючі групи.З середини XIV ст. визволенню України від монголо- татарського ярма сприяла й зовнішня обстановка. Позбавлена історичного підгрунтя, консолідуючої етнічної основи й прогресивної економічно-адміністративної системи, Золота Орда у цей час почала невпинно розпадатися. Після вбивства хана Бірдибека в 1359 р. загострилася збройна боротьба між претендентами за владу. Посилилися відцентрові устремління ханів і мурз окраїнних територій Золотої Орди, що багато в чому зумовило успіх визвольного руху пригноблених народів. Частину військової сили Монгольської держави від- тягло на себе міцніюче Московське князівство.
Зростаюча небезпека з боку Тевтонського ордену й Польщі спонукала Ольгерда на тісніший союз з українськими можновладцями. На Литву тисли із заходу, й вона розширювалася на схід та південь.Зайнявши в 1359 р. Брянськ, Ольгерд вийшов на кордони Чернігово-Сіверщини й Київщини. Велику допомогу у визволенні Подніпров’я подали Ольгерду місцеві бояри, київський князь Федір і митрополит Роман, якого він нещодавно призначив своїм ставлеником у Києві. Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда. Поповнені київськими воїнами українсько-литовські війська влітку 1362 р. вирушили визвольним походом на схід. Паралельно їм сунула орда кримського хана Мамая, який виступив проти тих претендентів на ханський престол у Сараї, чиї володіння лежали поміж Дніпром і Доном. У боротьбі із Золотою Ордою литовський князь, українські бояри й кримський хан стали союзниками. З допомогою місцевої знаті українсько-литовські війська швидко визволили територію колишнього Чернігово-Сіверського князівства до Дону з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ. На зворотному шляху переможці звільнили землі Переяславщини й рушили на Правобережжя проти невеликих татарських орд Кутлубаха-султана, Качибея-карея й Дмитра-султана, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою. У битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) українсько-литовські війська восени 1362р. наголову розгромили татарські загони й звільнили Поділля від загарбників. Союз литовських і українських можновладців дав Україні довгоочікувану свободу. За межами союзницької держави опинилися тільки окремі регіони — Галичина в складі Польщі, Північна Буковина — Молдавського князівства, Закарпаття — Угорщини. Кримський півострів перетворився на окремий татарський улус, який щодалі більше відділявся від Золотої Орди.
Визволена спільними силами Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, що найповніше відповідало національному й територіальному складу нової держави.
Українські, білоруські й частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства. У складі спільного державного утворення Україна відновила адміністративно-територіальний устрій, типовий для її попередниці Київської Русі. Давня мрія української знаті здійснилася. Вся територія України була поділена на удільні князівства, що являли собою автономні державні утворення. На чолі князівств були поставлені представники переважно великокнязівської литовської родини. Це була своєрідна дяка української аристократії литовському князю за видатну роль у визволенні українських земель. Київське князівство разом з Переяславщиною припало сину Ольгерда Володимиру, Чернігівське й Новгород-Сіверське — другому синові Ko- рибуту (в християнстві Дмитро), Брянське й Трубчевське— старшому сину Дмитру, Стародубське — племінникові Патрикію Наримуновичу. В чотирьох уділах на Поділлі во- княжилися племінники Ольгерда — Юрій, Олександр, Костянтин і Федір Коріатовичі. У невеликих уділах до влади прийшли українські князі, далекі нащадки Володимира Свя- тославича. Національна знать залишилася відсунутою від влади тільки на вищих щаблях управлінської системи.Удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя, присягали йому на вірність, давали щорічну данину, дружно виступали у походи. Разом з тим вони складали великокнязівську раду й брали участь у вирішенні найважливіших державних питань. Удільні князі мали фактично необмежену владу на місцях — на власний розсуд розпоряджалися землями й доходами, привласнювали мито, карали й милували. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Для поповнення вояцького стану князі переводили в бояр представників інших станів, у тому числі й заможних міщан та селян. При цьому вони звільнялися від різноманітних повинностей і були зобов’язані відбувати військову службу. За це бояри діставали земельні наділи як на помісному, так і на вотчинному праві.