Занепад торгівлі і його наслідки

Торгівля в українській княжій державі була дуже важливим чинником господарського життя і мала великий вплив на ту дер­жаву. Купці були в близьких зв’язках з князем і його військо­вою дружиною, діставали від них охорону для своїх купецьких валок, але й частина з прибутку з торгівлі йшла на утримання княжих вояків.

А на іншому місці М. Грушевський, відмітивши, що « з кожною торговельною ватагою київський князь посилав грамоту (до Цар- городу), де означав число кораблів », дав заввагу в дужках: « це факт дуже характеристичний, бо показує, як ця загранична тор­гівля велась у тісній залежності і контролі руського правитель- ства » ^19в.

А інший дуже визначний український історик — Дмитро До­рошенко оцінив значення торгівлі в Київській державі так: « Проф. Ключевський, з одного боку, а Олександра Ефіменкова ^[196], з другого, уважають зовнішню торгівлю за головний чинник утворення держави на українсько-руській території. І справді, можна цілком припустити, що головні міста Київської Руси, від самого Києва почавши, виросли як осередні пункти, куди сходились тубільні промисловці й заїзжі купці для взаємного обміну продуктами. І далі організуючим елементом виступає торго­вельно-промислова аристократія, підтримана в цій ролі зайшлим військово-промисловим елементом — варягами. Ці варяги втягли слов’янські племена в ширшу міжнародню торгівлю, яку самі здебільшого й організовували. Головна роля варязьких князів з їх дружинниками була в охороні і правильній організації торгівлі » ^{197 [197].}

Арабський письменник Масуді написав в 2-гій чверті 10 ст., що Чорне море — це Руське море, бо крім Руси ніхто ним не пла­ває ^[199]°. Якщо Масуді трохи перебільшив справу, то проте його відмічення вказує, що торгівля Руси на Чорному морі була в той час дуже розвинена.

Таким чином купецька верства була в той час провідною вер­ствою України. Розвиток торгівлі приніс великі багатства тодіш­ній Україні, про що може свідчити хоч би великий і дуже кош­товний тодішній розвиток мистецької архітектури в Києві, враз з дуже дорогоцінними прикрасами. Німецький літописець Тітмар з Мерзебурґу, що був у Києві 1018 року, записав, що в тому місті було 400 церков,^[200] 8 базарів та « незчисленна сила мешканців ».

А хронікар Адам з Бремен відмітив у 1072 р., що « Київ є супер­ником Константинополя і преславною окрасою східньої Церкви ». В українського літописця читаємо, що Ізяслав, прогнаний вдруге з Києва 1073 р., «пішов в Ляхи з численним майном... надіючись на численні багатства, сказав: ось цим знайду військо ». А в Анна­лах Лямберта відмічено, що король русинів Дмитро (це ім’я Ізя- слава), прибувши до цісаря Генріха IV, «приніс йому неоціненні багатства в золотих і срібних вазах та дорогоцінних одежах ». Той самий хронікар Лямберт записав, що Бурхард, посол короля Ген­ріха IV до Святослава (Ізяславового брата в Києві), повернув­шись, «приніс королеві стільки золота і срібла, і дорогоцінних одеж, що досі ніхто в Німецькому королівстві не пам’ятав, щоб в один час стільки принесено » ^[201].

Такі багатства міг мати Київ і його князі при великому роз­виткові торгівлі.

Але згодом, як знаємо, торгівля почала занепадати з трьох причин.

Поперше, через напади кочовиків, зокрема половців: а) тор­гівля Руси з південним Сходом зовсім припинилася, бо половці, осівши в степах, відгородили Русь від Каспійського моря і не про­пускали українських купецьких валок; б) значно зменшилася тор­гівля з Кримом і Візантією, бо через половців треба було давати купецьким валкам міцний військовий супровід, а крім того князі з військом виходили назустріч купецьким караванам аж під Канів.

Подруге, в час хрестоносних походів (1096-1270) орієнтальні торговельні шляхи спрямувалися на Середземне море, а Україна опинилася осторонь чи на узбіччі світових торговельних доріг; торгівля Орієнту з Західньою Европою відбувалася тепер уже не через Чорне море й Україну, а через Середземне море.

Потрете, візантійська держава в той час послабла, бо, з од­ного боку, нападали на неї сарацени й забирали її територію, а з другого боку, 1204 року хрестоносці здобули Царгород і засну­вали там т.зв.

І. Холмський (Крип’якевич) відмітив, що « основою сили Ки­ївської держави була міжнародня торгівля, що єднала Азію з Се­редньою Европою і Чорне море з Балтицьким, —■ вона збагачувала міщанство та боярство і зміцнювала князівські фінанси. Але... Україна опинилась осторонь світових ліній. Це спричинилось до зубоження головного центру держави, Київщини, і відбилося на цілому державному організмі » ^[202].

А інший український історик — Михайло Антонович (син Дми­тра, а внук Володимира) завважив: « В цілому в ХІІ-ХШ сто­літтях хилилось міське життя на Україні до упадку, в наслідок уже згадагого занепаду торгівлі. Населення їх маліло, а те, яке лишалось, кидало міські зайняття, звертаючись до хліборобства. Чужоземні подорожні XIII-XIV-их віків дивувались лише на ве­личні храми, рештки славних княжих часів, що так контрасту­вали з сучасним їм, більше нагадуючим село, виглядом міста » ^[203].

Як потреба захищати торгівлю значно причинилася до ство­рення Київської держави, так занепад торгівлі причинився до її упадку.

Понадудільне об'єднання українських князівств в 1320-тих роках

До часів після 1295 р., на якому закінчено Галицько-Волин­ський літопис, маємо дуже мало історичних джерел, через що зна­ємо про ті часи не багато. Вже з давніше знаних вісток можна було здогадуватися, що в 1320-тих роках існував якийсь союз україн­ських князівств. Більшої ваги й довір’я до того здогаду додало простудіювання « Книги знання всіх країв », яку написав естон­ський францісканин у 1350 р., і в якій подав він відомості про Ев- ропу І половини 14 ст. та в якій відмічено, що « Королівство Львів » складається з 5-ти земель — князівств: Львова (Галичина), Воло­димира (Волинь), Пинська, Києва та Сівера. Це питання в україн­ській історіографії докладніше з’ясував згаданий уже Павло Гри- цак в вищецитованій книзі. Тут даємо йому слово в тій справі:

« Все те добре вказує, що спільнота інтересів, коли вже не тісніше політичне об’єднання українських князівств, була важ­ливим чинником у східньо-европейській політиці, що вона перетри- вала війну з Ґедиміном у 1320-тих рр.

« Адже ми бачили, що зовсім недавно перед 1349 роком Га­лицько-Волинська держава була здатна впливати на східні укра­їнські землі, ми бачили, що західньо-европейські джерела знали про її розтяглість на сході аж по Сіверщину. Ми знайдемо ще один доказ виключного зростання національної та державно-династичної свідомости в титулятурі останніх галицько-волинських князів: вони вже не тільки галицько-волинські князі, вони суверени великого князівства (’’дукатус” у лат. термінології джерел) Руського. По­чаток дає король Юрій І —· ’’Пан Юрій, король Руси; ”вел. князь (дукс) Волині і пан Руси”. Юрієвичі титулуються ще пізніше ■— ’’Божої ласки князі всієї Руської Землі, Галичини й Володими- рії”. Юрій II титулує себе ”з ласки Божої народжений князь і пан Руси”, ”з ласки Божої князь і дідич Руси”, ’’князь усієї Мен­шої Руси” ^[205]. Очевидно, що такі титули не хапалися з повітря, а були виразником державної і династичної ідеології тодішнього українського суспільства. Хоч можемо допускати наглий залім у фізичній силі Галицько-Волинської держави після татарських і литовських воєн І-шої четвертини 14 ст., не маємо жодних даних думати, що ті події принесли з собою якесь зречення державниць­ких чи політичних аспірацій з боку українського суспільства. Да­леко простіше було б вияснити події після 1340 року так, що у відповідь на злуку Польщі й Угорщини для спільної східньої ек­спансії, Україна злучилася з Литвою (в дійсності Литво-Білорус- сю) для спільної оборони » ^[206].

З думкою, що в згаданий час існувало понадудільне об’єднання українських земель, погоджується проф. М.

Дуже цікава також вістка, подана в « Житію митрополита Алек- сєя», який мав свій осідок в Москві, що « патріярх болгарський рішив поставити Теодорита митрополитом на прохання південних руських князів » ^[208]. Теодорит був київським митрополитом в 1352- 1356 рр., а це значить, що й у той час південні руські князі мали порозуміння між собою. М. Чубатий відмітив, що провідником тодішніх князів Придніпров’я був талановитий київський і чер- нигівський князь Федір.

Поставлення інтересів своєї верстви вище державних справ

Кінець ідеї понадудільного об’єднання українських князівств, що існувала від 1320-тих років, вчинив польський король Казі- мір III, який з допомогою угорського короля Людовика напав на українські землі вперше вже в 1340 р., а після довших війн з перервами в 1349-66 роках здобув Галичину й Холмщину (Захід- ню Волинь), а східня Волинь залишилася при литовському кня­зеві Любарті.

Одначе, сказати б, брами для Казіміра відчинили галицькі бояри своїм злочинним отруєнням останнього галицько-волинського князя з роду Романовичів — Юрія II 1340 року.

Галицькі бояри вже мали довгу, двістілітню традицію бунтів проти князів. Вони, враз із міщанами Галича, вже були збунтува­лися проти засновника Галицько князівства — Володимирка 1145 року, покликавши собі на князя Івана Берладника. Галицькі бояри всупереч волі Ярослава Осьмомисла (1153-87) допустилися вели­кого злочину, а після його смерти, сказати б, «перекидалися» двічі його синами, виганяючи одного, а покликаючи іншого. При­смирив їх великими карами аж князь Роман (1199-1205), що го­ворив про них: « Не буде пахнути коріння, доки його не потов­чеш ».

За князя Юрія II бояри знову виступили проти князя. Як знаємо, дочка Юрія І Марія вийшла заміж за польського князя Мазовша — Тройдена і мала сина Болеслава Тройденовича, охре­щеного в латинському обряді і в католицькому віровизнанні, якого галицькі бояри покликали на галицько-волинського князя, під умовою, що він прийме православну віру. Болеслав сповнив цю умову, при чому прийняв нове імя — Юрій.

Довгий час володів він у згоді з боярами. Аж згодом дійшло до конфлікту між ними і князем, який закінчився трагічною смер­тю Юрія II.

В джерелах відмічено, що причиною того конфлікту було Юрі- єве сприяння людям латинського католицького віровизнання, ото­чування себе ними та бажання завести католицьку віру в своєму князівстві. Одначе деякі учені думають, що цим релігійним мо­ментом користувалася група бояр, противників Юрія, в аґітації проти нього між народом та для виправдання свого великого зло­чину, а насправді йшлося боярам про захоплення влади в свої руки, бо Юрій, бачучи, що бояри хочуть диктувати йому, відсу­вав їх від урядів, надаючи їх тим, які були йому вірні та послушні, отже, й колоністам латинської віри. М. Грушевський відмітив, що хоч ніякої певности щодо мотивів боярського бунту немає, все ж « кількавікова історія галицько-волинського боярства каже шу­кати і в цій події прояву боярських змагань до влади і впливів » ^[209]. Ще виразніше написав про те М. Грушевський в своїй « Ілюстро­ваній історії України »: « Бояри, невдоволені Юрієм-Болеславом, що він не слухає їх так, як хотіли вони, самі ширили такі пого­лоски про нього й викликали невдоволення в народі, що він на­водить німців, дає їм усякі права, а українців собі легковажить >>^[210].

Подібну думку висловив і М. Чубатий: «У внутрішній полі­тиці Юрій мабуть ставив на ту саму карту, що король Данило — розбудувати міста та з допомогою заможних міст зломити силу анархістичного боярства ». « Можна припускати, що плян Юрія II — з допомогою міщанства зміцнити свою владу внутрі держави — міг бути важливішою справою для станових інтересів бояр, ніж зміцнення католицького елементу в містах Західньої України. Од­наче релігійна справа краще надавалася до аґітації проти свого володаря... » ^[211].

Натомість І. Холмський (І. Крип’якевич) прийняв, що обидва моменти, і релігійний, і суспільно-політичний мали свій вплив. В його праці читаємо: « Так Юрій продовжував політику Данила проти бояр, спираючись на міщанство. Але, вихований у західніх впливах, він ішов далі, як його попередники, особливо протеґуючи чужинців, і задумував вернутися до латинства. Ці заходи князя підривали значення місцевої аристократії і стародавню культуру. Це стало причиною непорозумінь між князем і боярами. Бояри зорганізували змову проти Юрія... » ^[212].

Політика бояр, після злочинного замордування Юрія II, була далі дуже еґоїстична, бо хоч вони покликали на галицько-волин­ський престіл литовського князя Любарта, проте Любарт закрі­пив свою владу тільки на Волині, а в Галичині володіли бояри. І. Холмський відмітив: «Галицькі бояри, під проводом Дмитра Дедька, взяли управу в свої руки. Вони не зв’язалися сильніше з Любартом, не допомогли йому укріпитися в Галичині, а думали самі рядити країною, лявіруючи між тими державами, що заявили претенсії до галицької землі. Це був відгук давніх змагань га­лицького боярства, що бажало тримати владу в своїх руках, обхо­дячись без князів. Але ця егоїстична політика боярської олігархії остаточно знищила самостійність галицької держави»^[213]. (Під­креслення моє, П.І.).

Від себе відмічу, що влада боярина Дедька нагадує подекуди « вокняження » могутнього проводира боярства Володислава Кор- мильчича 1213 року (в час малолітности Романовичів). Але мабуть традиція передала боярам 1340-вих років те обурення між укра­їнськими князями і за кордоном, яке викликало тодішнє Кормиль- чичеве « вокняження » (вислів літописця: «не пристоїть бояринові князювати »). Тим то мабуть тепер бояри поставили над Дедьком « захистний шильд » — формальне покликання Любарта на князя, хоч в дійсності в Галичині залишилася влада в Дедькових руках.

Ще слід вказати на ось таку обставину. Є вказівки на те, що польський король Казімір III склав договір з угорським королем Карлом вже 1339 року щодо галицько-волинського князівства, який знаємо з 1350 року (той договір мабуть тоді повторено), а саме, що Карло відступає свої права до Руси для Казіміра до кінця Казімірового життя та мав допомогти здобути Русь, а за те, якщо Казімір помер би, не залишивши нащадка чоловічого роду, Карло або його син Людовик мав стати польським королем, тобто мав мати дві корони — угорську й польську. Якщо ж би Казімір за­лишив сина, тоді угорський король не був би спадкоємцем поль­ського королівства, але зате мав би право відкупити Галичину від Польщі за 100.000 фльоренів ^[214].

З цього бачимо, що вже перед смертю Юрія II завис « Дамок- лів меч » над українською державою. Рятувати її перед польсько- угорським наступом можна було в тій ситуації тільки коронацією Юрія II, за згодою Папи Римського, бо коронація усувала всякі права інших претендентів і в тодішній опінії ніхто не мав права окупувати королівства. Вже після трагічної смерти Юрія II бояри мали змогу рятувати українську державу доведенням до корона­ції згаданого вже князя Любарта, ■— до такої коронації, яка від­булася за Данила чи за Юрія І, але на це не дозволяв боярам, як ми бачили, їх клясовий еґоїзм, їх жадоба влади. Вони поставили інтереси своєї суспільної верстви вище, як державні інтереси.

А з попередніх з’ясувань знаємо, що візантійська Церква в Україні, яка була колись здебільша під проводом митрополитів греків, не виховала патріотичного духовенства, яке з власної іні- ціятиви могло б було довести до коронації українського короля, як це вчинило було, напр., польське духовенство, докладніше ка­жучи, ієрархія польської Церкви.

Великий злочин галицьких бояр супроти Божих Заповідей і людських законів та супроти їх володаря Юрія II став у своїх на­слідках також великим злочином і супроти української держав­ности. Трагічна Юрієва смерть стала також смертю української держави на довгі віки.