Татари чи Польща і Литва?

Часто історики уважають другий татарський напад на Европу і здобуття Києва татарами 1240 року за кінець Київської княжої держави, але, з другого боку, признають, що продовженням Київ­ської держави було Галицько-Волинське князівство, а інколи й королівство.

Правда, після 1240 року Київ не був вирішним чинником в українській державі, ані не був центром української політики, одначе таким перестав він бути вже перед другим татарським на­падом. Адже ж знаємо, що вже галицько-волинський князь Роман (1199-1205) здобув Київ і інколи призначав князя для того міста. Також знаємо, що коротко перед 1240 роком Київщину зайняв та підпорядкував своїй владі галицько-волинський князь Данило і Київ підготовив до оборони перед татарами й нею керував не хто інший, а Данилів воєвода Дмитро. Таким чином Київська держава перемінилася в Галицько-Волинську вже перед 1240 роком. Хоч татари значно знищили Київ і багато інших українських міст, хоч багато загинуло людей, проте Галицько-Волинська держава не пе­рестала існувати. Князь Данило відбув поїздку до татарського хана восени 1245 року, отримав ярлик на своє князівство, з тією різницею, що Київ не належав уже тепер до Данила. Там татари призначали якийсь час інших князів. Але згодом татари слабнуть через свої міжусобиці, а українські галицько-волинські, а то й інші князі міцніють та зачинають вести свою власну політику. З 1320-тих років, як вказано вище, Київщина й Чернігівщина тво­рила понадудільне об’єднання з Галицько-Волинським князівством.

Отже, татарський напад 1240 р. не закінчив української кня­жої держави, тільки вже перед тим пересунувся ДИСПОЗИЦІЙНИЙ державний центр з Києва до Галича. Що княжа держава з центром у Галичі чи Володимирі на Волині була тією самою державою як і попередня з центром у Києві, свідчать три основні чинники кож­ної держави, а саме: 1. та сама основна територія; 2. населення тієї самої народности; 3. владу мали нащадки тієї самої династиї « з Володимирового племени ». Хоч цей третій чинник ■— династія не є вирішним у державній тотожності, одначе при наявності тієї самої основної території та населення має також своє значення. Тим то в суті речі Київську державу, після перенесення її центру на західні українські землі, остаточно завалили не татари, а аґре- сія Польщі, з допомогою Угорщини, в 1349-1366 рр., з одного боку, а з другого, аґресія Литви, під проводом наперед князя Ґедиміна в 1320-тих рр., а згодом князя Ольгерда в 1350-тих і 1360-тих роках. Хоч українське населення, а то й князі, маючи до вибору згодом два чужі володіння, татарське і литовське, воліли литовську владу і ■— чи то не ставили їй спротиву, але не всюди, чи то й перехо­дили на її бік, проте Ольгердові походи на українські землі ■— це була окупація чужої держави.