Чи Велике Литовське Князівство 1320-1569 років було українською державою?

В українській історіографії здебільша уважають Велике Ли­товське Князівство — аж до Люблинської унії в 1569 р. — одно­часно й за українську державу та називають її литовсько-руською державою.

Подібні думки висловив і цитований уже П. Грицак: « Ми можемо говорити про кінець Галицько-Волинської держави та­кого виду, в якому вона існувала впродовж сто п’ятдесяти літ, від 1200 по 1349 рік. Але ми не маємо права говорити про упадок української держави взагалі. Навпаки, українська державність про­довжувала існувати, тільки в радикально зміненій формі, — під фірмою великого князівства Литовського ». (Підкреслення в ори­гіналі, П.І.)...«Хоч можемо допускати наглий злім у фізичній силі Галицько-Волинської держави після татарських і литовських воєн 1-ої чвертини 14 ст., не маємо жодних даних думати, що ті події принесли з собою якесь зречення державницьких чи полі­тичних аспірацій з боку українського суспільства. Далеко прості­ше було б вияснити події після 1340 року так, що у відповідь на злуку Польщі й Угорщини для спільної східньої експансії Укра­їна злучилася з Литвою (в дійсності Литво-Білоруссю) для спіль­ної оборони ».

«Галицько-Волинська держава була частиною тодішньої ду­хової Европи, Коммунітас Хрістіана, і, після подій середини 14 століття, продовжує існування в складі Великого Князівства Ли­товського, хоч Галичина дістається Польщі » ^{[216] [217]}.

Інакший погляд, посередній, вичуваємо в таких словах М.

«Сам по собі вибір... боярами такого повністю зрущеного князя, як Дмитро-Любарт так само мало або й ще менше міг би робити перелом в житті цієї землі, як і попередній вибір — Юрія- Болеслава. Але він був заразом лише одним епізодом в широкій окупаційній політиці литовських князів, зверненій на збирання земель давньої Руської держави і вводив галицько-волинські землі в еволюцію нової Литовсько-Руської держави, а це вело за собою важливі переміни в політичному становищі і у внутрішніх відно­синах землі ».

«...Любарт відкриває, отже, собою нову добу — переходу українсько-руських земель під владу Литви й Польщі, боротьби Литви й Польщі за галицько-волинські землі й інкорпорації укра­їнських земель Польщею » ³¹⁸.

Виразно інакшу думку щодо того питання висловив І. Холм- ський (Крип’якевич). Він відмітив, що «покликання на престіл литовського князя (Любарта, П.І.) —· це вже була відмова від са­мостійності!,, бо тим способом Галицько-Волинське князівство вхо­дило у залежність від Литви, стало литовською провінцією » ²¹⁹. (Підкреслення мої).

Від себе відмічу, що покликання литовського князя галицько- волинськими боярами не мусіло бути зреченням самостійности при іншому укладі політичних сил в сусідних краях. Також бояри могли довести до коронації Любарта й таким способом зберегти незалежність Галицько-Волинської держави від литовських полі­тичних сил та поставити тим перешкоду для польсько-угорської аґресії. Можливо, що тим покликанням бояри хотіли запевнити собі допомогу литовських князів у випадку аґресії Польщі та Угор­щини, яку могли передбачати. Можна припускати, що бояри не передбачали, може й не могли передбачити наслідків своїх учинків.

Що литовська держава не була в основному українською дер­жавою, дарма що українці мали в ній багато прав, зрозуміємо тоді, коли обміркуємо кілька історичних явищ з тих часів.

Чи справді мирна окупація? В підручниках історії України зде- більша читаємо, що окупація українських земель литовцями від­булася в основному мирно, що українці радо переходили під воло­діння Литви, бо воліли литовську владу, як татарську, бо литовці займали українські землі під гаслом: «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо » тощо.

Про окупацію Києва в Густинській компіляції записано під 1362 роком: « Цей Ольгерд і інші руські держави у владу свою прийняв, і Київ під Теодором князем взяв, і посадив в ньому Во­лодимира, сина свого... » ^[221]. Слово «взяв» (здобув) і зміна князя також не свідчать про мирність окупації.

Видається мені, що тільки менші щодо землі князі, підручні, яких, зрештою, литовці не усували, або ті землі, у яких не було князів, а данину збирали татарські баскаки, як було тоді на По­діллі, піддавалися литовцям добровільно.

Чи справді «старини не рухаємо, а новини не вводимо»? Ті вчені, що уважають тодішню литовську державу одночасно й за руську, подають як арґумент, що українці мали у ній такі самі права, як і литовці. Це правда, що українці і білорусини мали дуже багато прав у тогочасній литовській державі. Отже, україн­ські і білоруські князі та « пани » брали участь у великокняжій раді та мали право висловлювати свої думки про державні справи. Вони могли мати й деякі з них мали найвищі уряди в державній адміністрації та в війську. Також вони мали рівнорядні права, привілеї і становища з корінними литовцями. Церковно-слов’ян­ська мова, з домішкою тодішньої білоруської або української мови, була урядовою державною мовою, якою писали документи, а укра­їнська Церква мала упривілейоване становище. Руська культура була вища, як литовська, і через те її переймали литовці. Також правда, що деякі українці почувалися в ній як у власній державі і давали інколи тому вислів, на що покликаються ті, що добача­ють у тій державі спільний литовсько-українсько-білоруський дер­жавший « коммонвелт »,

А проте тогочасне Велике Литовське князівство не було укра­їнською державою через ті сутні зміни в основній державній струк­турі, через централізацію вирішної державної влади та через інте­реси, якими керувався найвищий і вирішний чинник тієї держави — великий литовський князь.

Зміни устрою. 1. У тодішній литовській державі вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Він мав майже необмежену владу. Молодші князі не були його співреґентами, а тільки дорадниками й виконавцями його волі.

2. Литва впроваджувала февдалізм на українських територіях. Землю міг держати тільки той, хто виконував військові обов’язки. Хто не сповняв тих обов’язків, тому великий князь міг відібрати землю й дати кому іншому. Отже великий князь розпоряджав всіма військовими силами й матеріяльними засобами держави.

3.

4. Литовський князь Ольґерд всюди в більших центрах усу­нув місцевих українських князів, а на їх місце поставив своїх синів та свояків, які були литовськими намісниками й керівниками зе­мель. Таку саму акцію зміни князів провів вдруге князь Витовт в 1390-тих роках ^[222]. Про цю Витовтову «чистку» князів І. Холм- ський написав так:

«Тоді (в 1390-тих рр., П.І.) князювали вже не князі україн­ського роду, але зукраїнщені члени литовської династії (Федір Любартович, Володимир Ольґердович, Федір Коріятович), а що вони занадто близько зжилися з місцевими панами і підтриму­вали їх автономістичні тенденції, то великий князь уважав їх за небезпечних для цілости держави і відібрав їм князівства « за непослух >>. Так литовські великі князі намагалися знищити в Україні змагання до створення самостійного державного життя. Литовська держава не була державою українською » ^[223].

З цим поглядом І. Холмського треба погодитися, бо про те, чиєю є дана держава, вирішують дві дійсності: 1. Хто в ній має найвищу й вирішну владу? і 2. Чиїми інтересами дана влада ке­рується у своїй політиці ?

В литовській державі всю владу, майже абсолютну мав у своїх руках великий литовський князь, з литовської династії, яка зго­дом стала воднораз також династією Польщі, і яка керувалася у своїй політиці наперед литовськими, а згодом польськими, а не українськими інтересами. Навпаки, та династія посвячувала укра­їнські інтереси наперед литовським, а згодом польським інтере­сам, через що завела українців під польську владу в Люблинській унії 1569 року, а враз з тим і в польське поневолення.

Один тільки інтерес був спільний, а саме боротьба з татарами, і Литва цю боротьбу вела, як також від часу до часу і боротьбу з московськими князями чи царями.

Нездійснена можливість литовсько-руської корони

В польсько-литовській унії в Креві 1385 року постановлено не тільки, що великий литовський князь Ягайло ожениться з Ядви- гою та стане теж польським королем і доведе до охрещення ли­товців в латинському обряді, але також, що він інкорпорує литов­ські та українські землі до Польщі.

Справу коронації Витовта відновив цісар римський німецького народу — Жигмонт Люксембурзький, який, разом з хрестоносни- ми пруськими лицарями, змагав до відірвання Литво-Руси від унії з Польщею. Жигмонт довів до того, що вже скликано з’їзд для ко­ронації в Луцьку 1429 року. Приїхали різні гості, а Жигмонт пі- слав корону для Витовта, одначе поляки переловили по дорозі і не допустили до коронації. Витовт наступного року впав з коня і незабаром помер ²²⁸.

Якщо коронація була б відбулася, то можна припускати, що литовсько-руський король, якщо не Витовт, то хтось з його на- слідників — при ситуації, що в його державі 9/10 території тво­рили українські і білоруські землі та при вищості української культури — був би погодив литовські інтереси з українськими й білоруськими, а тоді історія України була б інакша.

Як українська шляхта «пхалася» під польську корону?

Підчас Люблинської унії 1569 року, під тиском польських се­наторів і послів, при сприятливих обставинах для Польщі, поль ський король Жигмонт Август II, що був воднораз і великим ли­товським князем, відлучив українські землі — Підляпішя, Волинь, Брацлавщину й Київщину від Литви, а прилучив їх до Польщі. В популярних підручниках не відмічують того, що до цього при­чинилася і українська середня та дрібна шляхта, зокрема Підляш- шя і Волині, прохаючи короля про прилучення тих земель до поль­ської корони. Натомість українські князі і пани не сприяли та­кому прилученню, одначе й не протиставилися Цьому надто завзято.

Українська шляхта мала свої, як місцеві, так і загальні при­чини для такого сприяння, а то й прохання. Місцевими причи­нами було те, що поляки з коронних земель робили наїзди на Під- ляшшя і на Волинь, відбирали ґрунти від української шляхти та допускалися інших кривд над ними, а литовська влада не могла потягати до відповідальности тих поляків, бо вони були грома­дянами іншої держави. Зміст прохання-петиції української волин­ської шляхти з 1565 р. переказав великий литовський князь та­кими словами: « що пригадуєте його королівській милості про вчи­нення справедливости з панами поляками, про забрання ґрунтів, про побиття і поранення своєї братії та про інші численні кривди, і тут же просите, щоб його королівська милість — згідно з своєю господарською обіцянкою, даною в Нільську панству великому кня­зівству Литовському й іншим землям — зволив скласти без про­волоки сойм, спільний з польською короною » ^{[224] [225]}.

Подібне прохання внесла тоді й українська шляхта з Під- ляшшя.

Були ще й загальні причини того, що литовська й україн­ська середньозаможня і дрібна шляхта воліла належати до поль­ської корони, як до великого литовського князівства. В литов­ській державі мали всю владу в своїх руках можновладці — князі і пани, яким підпорядковувалася шляхта, а в Польщі шляхта мала великі політичні і соціяльні права. Вона мала право вирішувати багато справ на земських соймиках, в її руках було судівництво й місцеві уряди, вона володіла над селянами, для яких заведено кріпацтво і панщину, більшу, як у литовській державі. Українська шляхта бажала досягти таких самих прав, які мала польська шлях­та, після приєднання тих земель до польської корони.

Крім того, у той час Литва вела війну з Московщиною і шляхта мусіла платити окремі податки на покриття коштів тієї війни. Шлях­та сподівалася, що після інкорпорації до Польщі той тягар по­датків розкладуть і на поляків і ті податки будуть менші та вза­галі що тоді Польща дасть більшу допомогу у війні проти Москов щини, а то й поможе оборонятися проти татарських нападів.

Король, бувши під тиском польських панів і знаючи, що шлях­та сприяє інкорпорації українських земель до Польщі та що на­віть волинська й підляська шляхта внесла була прохання в тій справі, мав відвагу натискати на можновладців, щоб вони згоди­лися на ту інкорпорацію. Українські можновладці після того, як король загрозив їм, що відбере від них державні уряди, та після того, як вони застерегли собі права для грецької релігії, рівно- рядність для себе та інші права, склали присягу польському ко­ролеві.

Ще одна дуже характеристична справа. Окремі українські землі прилучувано до Польщі ступнево. Після прилучення Волині до польської корони деякі українські маґнати просили короля при­лучити ще й Брацлавщину, бо вони мали свої посілості в обидвох тих землях, отже, не хотіли, щоб їх посілості розділювати дер­жавним кордоном.

М. Грушевський в загальній оцінці Люблинської унії відмі­тив ось що:

«...ця (литовська) олігархія не могла спертися на шляхту, не могла числити навіть на панство українських земель. Це укра­їнське панство, живши й досі своїм окремим, замкненим життям, майже або й зовсім не маючи приступу до центральної управи ве­ликого князівства Литовського, хоч не мало охоти до прилучення їх земель до Польщі, але ніколи не виявило й охоти відірватися від Польщі та вернутися до великого князівства Литовського. Українським маґнатам, правда, ближчий був олігархічний устрійв. кн. Литовського, ніж шляхетська демократія польської Корони, але остаточно так багато вони не боялися втратити, як литовські олігархи, й тому не мали Чого так дуже спротивлятися інкорпора­ції. Рядова ж шляхта західньої України — Волині й Підляшшя, з своїх місцевих і клясових інтересів навіть спеціяльно підтриму­вала унію. На литовських соймах, як ми бачили, вона виступала з спеціяльними петиціями про унію, а на Люблинськім соймі, після прилучення Волині й Підляшшя, разом з панами своїх земель, агітувала за інкорпорацією Берестейщини, Браславщини, Київ­щини » ^[227].

Коли помер король Жигмонт Август II 1572 року й коли ли­товські маґнати висунули справу повороту до Литви раніше ін­корпорованих земель до Польщі, то на соймиках не чути було го­лосів за поворотом до Литви. Що більше, в конфедерації руських земель, проголошеній 1572 року в Глинянах, у якій мали взяти участь посли Белзької і Волинської землі, проголошено: « тож і ми з усіма своїми нащадками хочемо залишатися в цьому зв’язку (з Польщею, П.І.) ціло й непорушно й повстанемо на кожного, хто б відважився цей зв’язок порушити ». М. Грушевський відмі­тив, що « це був голос головно шляхти, яка в тісному зв’язку з Польщею бачила запоруку своїх клясових шляхетських інтересів і трималася цього зв’язку » ^[228].

Пам’ятаймо, що волинська шляхта мала ще й свої спеціальні, місцеві причини, чому хотіла бути під владою Польщі, які з’ясо­вано вище.

Наприкінці Цього розділу відмічу ще кілька своїх завваг.

1. З цього видно, що українська шляхта, а деякою мірою і українські пани не уважали в. кн. Литовського за свою державу.

2. Українська шляхта, змагаючи до переходу під польську владу, керувалася своїми становими інтересами, одначе на тій основі ще не можемо сказати, чи вона ставила свої станові інте­реси вище українських народніх справ, бо не знаємо, чи вона то знала, чи то припускала, що українські народні справи погір­шаться під польською владою. Шляхта, зокрема сусідня волин­ська шляхта могла знати, які є відносини в тих ділянках у сусід­ній Галичині та Холмщині, що були вже приблизно два століття під польською владою. Що якісь відомості або припущення в тійділянці мали українські маґнати, видно з того, що вони перед скла­денням присяги новій владі застерегли збереження рівноправносте української шляхти та їх маґнатського становища і щоб їх через грецьку релігію « не понижувано і до іншої релігії не примушу­вано ». (З заяви князя Вишневецького) ^[229].

3. У тому змаганні української шляхти міг грати якусь ролю, крім практичних станових чинників, також психологічний чин­ник, та « авреоля», якою втішалася в тодішній людській опінії кожна корона. Українська шляхта, не маючи української корони й не отримавши в спадку навіть і самої ідеї української корони, втискалася під іншу корону, дарма що чужу, сподіваючись, що під її опікою буде вона почуватися більш захищеною, безпечнішою.

Б) Причини упадку української козацької держави

Причини упадку української козацької держави докладно й вистачально з’ясували М. Грушевський та В. Липинський, а їх погляди в тій ділянці переповів я в ІІ-гій частині цієї праці. Тут пригадаємо тільки короткі зібрання їх поглядів.