ТРИ ПЕРІОДИ В ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, ЇЇ ЗАНЕПАД

Всю історію формування державності Київської Русі вчені поділяють на три періоди.

Перший період - період народження і становлення Давньоруської дер­жави. Він охоплює майже 100 років, починаючи з 882 року, коли на київський стіл сів Олег.

Тема 2. Ранньофеодальна держава - Київська Русь (IX-XIII ст.) роду, але княжили в Києві, і наказав убити. Сам же Олег сів у Києві, зробивши його стольним містом, і хотів, щоб став Київ «матір’ю городам руським». З цього часу в джерелах наводяться систематичні відомості про розвиток державності на Русі.

Олег виявився талановитим і рішучим правителем. Завоювавши Київ та полян, пішов він на древлян. Та швидкої перемоги не вийшло. Тоді став Олег «примучувати» їх, поки не примусив платити данину. Згодом підкорив він сіверян, але данину наклав більш легку. Пояснювалося це тим, що сіверяни не чинили сильного опору. Причина була в тому, що платили сіверяни данину хозарам, а тепер згодились платити її князю руському. Так само вчинили і радимичі.

Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала добрі наслідки: в останні роки його правління владі київського князя підкоря­лись поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби та хорвати, а також неслов’янські об’єднання - чудь і меря.

Підкоривши племена, Олег, за свідченням «Повісті временних літ», створював опорні пункти центральної влади, встановлював приблизний порядок стягнення данини та судочинства. Але ця система управління дія­ла, коли наїжджали княжі дружинники з Києва.

В 907 році, перебуваючи в апогеї своєї могутності, Олег на чолі вели­кого війська пішов на Константинополь. Греки, щоб врятувати своє місто, згодилися виплатити данину. З багатою здобиччю, повісивши свій щит на воротах Царгороду на знак перемоги, повернувся Олег до Києва.

В цей же час підписав Олег вигідний для своєї держави мир з імпера­тором Візантії. Фактично, це була угода про торгівлю, що створювала руським купцям сприятливі умови. Зокрема, греки повинні були протягом шести місяців годувати купців, постачати їм вітрила, снасті та інше кора­бельне спорядження.

В 911 році русько-грецька угода була суттєво доповнена: окреслено правові норми взаємовідносин, визначено правила розв’язання конфліктів. Договори 907, 911 років були першими дипломатичними та правовими ак­тами молодої давньоруської держави і дуже багато для неї важили. Адже торгівля з грецькими містами в Криму, на Дунаї та з самим Константи­нополем була одним з джерел поповнення скарбниці Києва та зростання добробуту суспільства.

Помер князь Олег в 912 році. Факт та причина його смерті набули яскравого змалювання О. С. Пушкіним в «Пісні про віщого Олега». Але це питання залишається дискусійним.

Тепер на київський стіл сів Ігор. За норманською теорією він син Рюрика. Антинорманісти вважають Iropa слов’янином. Княжив Ігор 33 роки, але не так успішно, як його попередник. За звичаєм того часу Ігор повинен був затвердити свою владу над усіма підкореними раніш племенами. Декілька років важких походів пішло на те, щоб придушити древлян та уличів, які відмежувалися від Києва, почувши звістку про кончину Олега.

Князь Ігор багато воював: поширив свою владу на Крим і Тамань, де було створено Тмутараканське князівство; захищав східні кордони своєї держави від печенігів; ходив на Візантію.

У 941 році розпався договір з Візантією, підписаний Олегом. І руський князь Ігор пішов до берегів імперії, але похід не приніс йому успіху. В результаті зіткнення, в якому греки застосували так званий «грецький вогонь», русичі зазнали поразки на морі. Не вдалась спроба розбити греків і на суші. Другий похід (944 р.) Ігор підготував краще. Довідавшись про це, греки запропонували викуп. У цей же час було підписано союзну угоду про вічний мир. Але треба відзначити, що вона була менш вигідна для Русі, ніж попередні (907 і 911 рр.).

Численні військові походи вимагали значних коштів, а це означало збільшення данини, котру князь збирав зі своїх підлеглих. Перекази про Iropa розповідають, що пішов він за податтю до древлян. Брав більше, ніж попередньо, але йому здалося цього замало, тому він повернувся, щоб узяти ще. Обурені древляни підстерегли Iropa і вбили разом з дру­жинниками. Є версія, що Iropa прив’язали до двох нахилених дерев, а відпустивши верхівки, розірвали. Це був 945 рік.

Син Iropa - Святослав був ще хлопчиком, тому на київський престол сіла дружина князя Iropa Ольга. Вона виявила себе розумним, енергійним і далекоглядним державним діячем.

Ольга жорстоко придушила повстання древлян, штурмом здобула їх головне місто Іскоростень, знищила багато воїнів і древлянських князів. За законом того часу помста за вбивство близької людини була священ­ним обов’язком, охоронним звичаєм, що заміняв правосуддя. І чим страш­нішою була помста, тим більше задоволення одержувала тодішня гро­мадськість. Але виконуючи свій обов’язок перед пам’яттю Ігора, Ольга разом з тим розуміла, що необхідно змінити довільний спосіб збирання данини. Тому вона проводить перші на Русі «реформи»: запроваджує «уро­ки», що регламентують повинності залежного населення; створює «уста­ви», які застосовують княжі дружинники, збираючи данину і виконуючи адміністративні й судові функції; переходить від системи полюддя до но­вого порядку стягнення данини через спеціально посланих для цього представників.

Щоб краще знати своє володіння, Ольга побувала в усіх значних містах та землях. І скрізь вона будувала погости, тобто двори, де зупинялася сама, де могли зупинитися її прикажчики. Погости ставали урядовими центрами. Пізніше поряд з ними будуть споруджувати церкви, збирати­ся торги тощо.

У зовнішніх стосунках Ольга віддавала перевагу дипломатії, а не війнам. У 957 році вона побувала в Константинополі^[2], що безперечно сприяло зростанню авторитету Руської держави на міжнародній арені. Княгиню Ольгу урочисто приймав візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Було укладено союзну русько-візантійську угоду. Саме тут у головному храмі Візантійської імперії, грандіозному й пишному Софійському соборі, Ольга прийняла християнство.

Святослав - син Ольги сів на київський стіл, коли йому було 20 років (962 p.). В історію він увійшов як відважний та гарячий, прямолінійний та суворий князь-воїн. М. Грушевський назвав його козаком на престолі. Ціка­во, що йдучи в похід, Святослав не брав з собою зайвих речей. Це роби­ло його дружину рухливою, високо боєздатною. Дружина Святослава була невелика, але добре підібрана та навчена. Перемоги вона здобувала не числом, а вмінням. Збираючись у похід, Святослав посилав сказати: «Іду на вас».

Свої походи Святослав почав з підкорення слов’янських племен, до яких не дійшли руки його попередників, потім переміг хозар, ясів, ка- согів та волзьких булгар. У 967 році Святослав завоював Болгарію і зали­шився жити в Переяславці на Дунаї.

Русь у цей час залишалась без князя-захисника, чим скористались печеніги, раптово напавши на Київ. Вчасно попереджений гінцем Святос­лав з дружиною примчав до Києва і відігнав ворога. А сам поспішив закін­чити своє княжіння на Русі. Можливо, що він вважав своєю тільки Болга­рію, яка була здобута власною працею воїна, а Руську землю вбачав воло­дінням родовим, спільним. У світлі цього Святослав проводить адміністра­тивну реформу з метою продовжити справу Ольги щодо консолідації дер­жави та зміцнення влади київського князя у землях племінних княжінь.

Але тут його не чекали. Довелось брати місто силою. Відмовились платити данину Святославу і греки. Битву з ними Святослав програв. Тепер греки нав’язали йому невигідний договір та змусили покинути Бол­гарію. Стиснувши серце, Святослав прийняв рішення повернутися на Русь, зібрати дружину та поновити свої права в Болгарії. На шляху до Києва дружина Святослава біля Дніпрових порогів зустрілася з печені­гами. Сили були нерівні. Святослав загинув (972 р.). Печенізький хан Куря наказав зробити з черепа князя чашу та похвалявся нею на бенкетах.

Давньоруський воїн у бойовому спорядженні

Тут закінчується перший період формування Давньоруської держави. Характер її визначався тим, що того­часне руське суспільство не знало класового устрою і східнослов’янська державність була надплемінною. Крім того, Давньоруська держава була ство­рена за територіальною ознакою, чим принципово відрізнялась від протодер- жавних об’єднань племінних княжінь. За формою Давньоруську державу IX-X ст. можна визначити як дружинну. Адже панівний прошарок складався з верхів­ки княжої дружини, яка протягом три­валого часу утворювала примітивний державний апарат. Дружина збирала данину, чинила суд на місцях. Та й самі давньоруські володарі були типовими дружинними ватажками. Вони 'дбали про дружину, радились з нею.

Другий період у формуванні дер­жавності на Русі пов’язаний з ім’ям кня­зя Володимира Святославовича. Основу його складає розбудова держа­ви з допомогою реформ, що поклали край існуванню дружинної форми та сприяли формуванню нової системи державності, яку історики ха­рактеризують як ранньофеодальну монархію.

ку наслідування влади або «княжих столів», тому вони не наслідува­лись, а здобувались і власне «здобування» мало якийсь нормативний

До речі, відзначимо, що князівська Русь не знала законного поряд­характер.

Саме так, після запеклої боротьби за владу із своїми братами в 978 році Володимир вокняжився в Києві. Він стає верховним володарем у країні. Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає богатирською добою в історії Київської Русі. Сам князь увійшов в історію як Володимир Великий; народ назвав його Володимир-Красне Сонечко; церква величала Володимиром Святим.

Сівши на Київський стіл, Володимир одержав у спадок країну, гео­графічні кордони якої охоплюють величезну територію. Однак, за тради­ціями своїх попередників, він ходив підкоряти нові племена (литовські ятвяги, землі сучасної Західної України), збирав подать з усіх, хто виз­навав зверхність Києва.

ВІД далеких військових походів Володимир майже відмовився, віддав­ши перевагу мирним, дипломатичним стосункам з сусідами на Заході (поляки, чехи, румуни), хоча розумів, що свої землі треба вміти боро- нити. З цією метою Володимир розгорнув будівництво складної і розга­луженої системи валів, фортець, укріплених міст південніше Києва. Ці «змієві» вали частково збереглися до наших днів.

Прийшло також розуміння, що підвладною територією треба уп­равляти. Адже держава, яку Володимир взяв під свою руку, була ще слабкою, а влада племінних вождів у віддалених княжіннях майже без­межною. Тому Володимир, як і його батько, провів адміністративну ре­форму, внаслідок якої племінних вождів замінили 12 синів князя. Від імені київського князя Володимира вони збирали данину, управляли містами і волостями, чинили суд. Поступово створюється державний апарат. Київська Русь стала об’єднаною державою. Влада зосередилась у руках однієї сім’ї.

Крім адміністративної, провів Володимир ще і судову реформу. Суть її була в тому, щоб удосконалити існуючий тоді кодекс звичаєвого права «Закон Руський» та створити свій устав (закон). Кодекс Володими­ра отримав назву «Устав земляний». З його допомогою князь продов­жив політичну лінію, яку розпочала своїми «уставами» і «уроками» кня­гиня Ольга.

Велике значення для зміцнення влади мала релігійна реформа. Відразу по утвердженні на київському столі наказав Володимир спорудити в столиці своєрідний пантеон язичницьких племінних богів на чолі з богом- громовержцем Перуном, сподіваючись, що це буде сприяти процесу об’єднання. Але є історичні докази, що насправді запровадив Володи­мир лише культ самого Перуна. Напевно, князь вважав, що його одно­осібній верховній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог. Бажаних результатів Володимир не одержав. Язичництво уже не відпо­відало новим відносинам у суспільстві.

Отже, цілком природно, що згодом Володимир вирішив запровадити на Русі християн­ство як державну релігію, взявши її у візантійському ва­ріанті (православ’я). «Повість временних літ» розповіла, що офіційне хрещення відбулось у 988 році^[3]. При цьому звелів Во­лодимир знищити ідолів, зі­браних в пантеоні, а киянам на­казав іти до річки, де їх хрес­тили священнослужителі, зап­рошені з Візантії. На місцях, де раніше стояли ідоли, будува­ли християнські храми. В Києві

Ярослав Мудрий

була поставлена Василівська церква на честь святого Василія, чиє ім'я при хрещенні прий­няв князь Володимир. Невдовзі почалось спо­рудження кам’яної Десятинної церкви. На її будівництво та утримання виділив Володимир десяту частину доходів від своїх володінь, що й зумовило її назву. Нова релігія, введена за наказом князя, зустрічала опір народу. Руські люди неохоче відмовлялися від віри батьків та дідів. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька століть. Але вирішальний крок на цьому шляху було зроблено.

димира, котрий тепер належав до християнської сім’ї правителів.

Володимир помер у 1015 році. Народ щиро оплакував свого князя. Хоч не вирізнявся Володимир особливим молодецтвом, як його батько, але мав він велику душу, котра під впливом християнства зробила його близьким для кожного. Живучи за Христовою заповіддю: «блажен той,

Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки: зміцнився авторитет і вла­да князя; віра сприяла розбудові держави; нова ідеологія дала поштовх у розвитку культури; Давньоруська держава ввійшла до кола хрис­тиянських країн світу; більш тісними стали міжнародні контакти Воло­хто милує та дає», звелів Володимир приходити на княжий двір будь- кому злиденному та убогому, годував їх, давав гроші. Для тих, хто не міг прийти, харчі розвозили.

Третій, заключний етап у формуванні державності Київської Русі при­падає на роки правління в Києві князя Ярослава (1019-1054). Суть його - зміцнення монархії.

Як і батько, Ярослав прийшов до влади в Києві через багаторічну братовбивчу війну. Певно, Ярослав розумів згубність для Русі міжкнязів- ських чвар, тому доклав багато зусиль для відновлення централізованої держави: домовився з братом Мстиславом, що вокняжився у Чернігові, про розподіл сфер впливу в Південній Русі (Ярославу - правобережжя, Мстиславу — лівобережні землі); племінника Брачеслава змусив до поко­ри, хоч і залишив йому Полоцьке князівство; кинув до в’язниці рідного брата Судислава, псковського князя, що прагнув до самостійності; позба­вив влади брата Костянтина Добринича, новгородського посадника, коли той схилився до місцевого боярства, яке прагнуло позбутися залежності від Києва.

Першорядним завданням Ярослава був захист рідної землі. Як і бать­ко, він доклав багато зусиль, щоб укріпити південні кордони держави і «почав ставити міста по'Росі». Серед них були Юр’їв, Корсунь, Треполь. Але ця захисна лінія не допомогла. В 1036 році велика орда печенігів прорвала її та оточила Київ. Відбулась велика битва. Печеніги були роз­биті. Після цієї поразки вони перестали нападати на Русь. На честь пере­моги на тому місці наказав князь закласти місто і поставити Золоті воро­та, що збереглись до наших часів.

Протягом тривалого часу довелось Ярославу дбати про західні кор­дони Київської держави. Тут він відвоював у Польщі всю Червону Русь, провів кілька успішних походів проти агресивних ятвязьких та литовсь­ких племен, проти угро-фінського племені чуді, ставив нові міста (місто Ярослав на річці Сян, місто Юр’їв у Прибалтиці)^[4].

До часів Ярослава відноситься і останнє вороже зіткнення з Візантією (1043 р.) з метою захистити торговельні інтереси Русі. Похід русів на Цар- город був невдалим. Ворожість тривала ще три роки, а потім все закінчи­лось підписанням договору про мир (1046 р.). Незабаром ця угода була скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода та дочки Костянтина IX Марії.

В подальшому зовнішню політику Ярослава у великій мірі визнача­ли саме родинні зв’язки з багатьма країнами. Це було ознакою престижу та могутності династії Ярослава, з якою готові були укласти шлюбні союзи представники владних домів Європи. Історія зберегла такі факти: сам Ярослав був одружений із шведською принцесою Інгіґердою, його сестри були дружинами польського короля та візантійського царевича, дочка Анастасія вийшла заміж за угорського короля, дочка Анна була віддана за французького короля і так далі. Не дивно, що історики часто називають Ярослава «тестем Європи».

Велику увагу князь Ярослав приділяв і внутрішній політиці. Подібно до батька, Ярослав не був князем тільки в значенні вождя дружини, він був більше князем-упорядником своєї держави. Він доклав багато зу­силь для створення нових і розбудови старих міст, насамперед Києва. Тут було побудовано церкву Святої Софії, церкву Святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, монастирі Святого Георгія та Святої Ірини, київський дитинець або «місто Ярослава», яке за своєю доскона­лістю та могутністю фортифікації не мало собі рівних на Русі.

В часи Ярослава завершилось будівництво Давньоруської держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалась територія і кор­дони, став більш досконалим державний апарат. Полюддя майже замі­нили більш м’які форми данини, що відповідало феодальному прогресу.

Ярослав став ініціатором проведення кодифікації звичаєвих законів та традицій, завдяки чому з’явився письмовий збірник давньоруського права «Руська правда». В ньому закони не тільки систематизувалися, а й подекуди змінювалися. Так, кровна помста була замінена грошовою компенсацією. «Руська правда» захищала майнові інтереси, не визнавала тілесних покарань та смертної кари.

Обстоюючи незалежність Київської Русі, Ярослав зробив спробу поз­бутися залежності від Візантії у церковних справах. У 1051 році він по­ставив загальноруським митрополитом дуже освіченого русича Іларіо- на. До цього митрополитами були греки, що їх наставляли Константи­нопольські патріархи. На жаль, через три роки київську митрополичу кафедру, як і раніше, посів грек ^[5].

Ярослав був представником нового покоління християн - людей пись­менних. Київський літописець відзначав, що князь виявляв охоту до книг, читаючи їх вдень і вночі. Крім того, він перекладав книги з грець­кої, переписував, часто купував їх для своєї бібліотеки. За це його прозвали Мудрим. З ім’ям Ярослава пов’язаний розквіт і інших галузей давньоруської культури, яка слугувала зміцненню Київської держави.

Незадовго до смерті (1054) спробував Ярослав розв’язати пробле­му, перед якою в свій час стояв його батько. Треба було придумати, як уникнути кривавої боротьби за київський княжий стіл, котра спалаху­вала по смерті князя між його синами. Як і батько, Ярослав розподілив свої землі та політичну владу за принципом старшинства в межах своєї родини. Київ та Новгород дістались старшому сину Ізяславу. Святослав одержав Чернігів, Всеволод - Переяслав, В'ячеслав - Смоленськ, -най­молодший син Ігор — Володимир-Волинський.

лу. Але ця система мала дуже значний недолік — позбавляла дітей пра­

За задумом Ярослава, по мірі звільнення місця, кожний брат підій­мається на сходинку вище, поки не досягне вершини - київського сто­ва на спадщину. Виникав розбрат між дітьми померлого князя та дядь­ками, що вело до нестабільності влади.

Князь Володимир Мономах

Але визначивши вотчини, Ярослав заповів синам спільно захищати Руські землі. Мабуть, саме тому виникає незнана раніше в Києві форма правління, яку істо­рики назвали тріумвіратом Ярославичів. Брати Ізяслав, Святослав та Всеволод ук­лади угоду і всі державні справи вирішу­вали разом: видавали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на кочо­виків, відбивалися від посиротілих племі­нників та чужинців, котрих приводили з собою шукачі влади і земель. А здебільшо­го тріумвіри дбали про збільшення влас­них володінь, що викликало незадоволен­ня серед молодших Ярославичів.

За міркуванням М. С. Грушевського, з середини XI ст. в Київській Русі сформу- валась система «сеньориально! влади», тобто князі окремих земель вва­жали сеньйором найстаршого - київського князя. Але принцип «сеньйо- ритету» тримався недовго. Династія Рюриковичів розросталась, відбува­лось дроблення земель, деякі з них поступово ставали незалежними, з’явилась численна група «ізгоїв» - безземельних княжих синів. А це породжувало постійні сварки, так звані «усобиці».

Та все-таки Русь змогла перебороти смуту. На арену вийшов новий видатний діяч - Володимир Мономах, син великого князя Всеволода та грецької царівни ^[6]. Ще до того, як зійти на великокнязівський престол (1113), Володимир Мономах прославився та здобув народну повагу і любов вдалими битвами з половцями, що з’явилися на півдні.

Крім того, він відіграв визначну роль у наведенні порядку, ставши одним з організаторів зустрічі найбільш впливових князів у Любечі (1097), що шукали, хоча і без успіху, можливості припинити братовбивчі конфлі­кти. За ініціативи Володимира Мономаха Любецький з’їзд проголосив: кожен володіє власною отчиною, тобто була відновлена система спадщини від батька до сина. Київ же, як і раніше, залишався предметом розбрату.

Про Володимира Мономаха говорили, що він дуже схожий на сво­го діда Ярослава. Інтереси країни були для нього на першому місці, але в той же час він свято виконував свої родинні обов’язки: не сперечався сам та намагався помирити ворогуючих родичів, чим заслужив славу братолюбця. Був Мономах зразком благочестя, вирізнявся доброчесні­стю, ніколи не ховав своїх скарбів, роздавав гроші двома руками, а між тим скарбниця його була завжди повна, бо при такій щедрості був він добрим господарем.

Після смерті Святополка (1113 р.) кияни скликали віче та вирішили запросити на великокнязівський стіл Володимира Мономаха. Так було по­рушено систему першості у спадкоємстві, коли пріоритет було віддано особистій достойності сина Всеволода. Мономах не одразу прийняв цю про­позицію. Він був немолодий і вагався, чи варто брати на плечі важку ношу керівництва державою. Після другого посольства від киян Володимир Мо­номах погодився і вокняжився в Києві.

Тут проявилась ще одна риса державної влади Київської Русі, де силовими центрами були князь і віче, державна особа і народ. Ця обстави­на довгий час була предметом дебатів серед істориків, які намагались з’я­сувати, чим, якою була Київська держава - монархією чи демократією. Була думка, що народ і князь - взаємодоповнюючі елементи політичного життя, що віче є атрибутом національно-демократичної традиції русичів з давніх часів. Саме цим демократизмом було пояснено факт «запрошення варягів».

Фактично ця «дуальна» система влади: з одного боку народний су­веренітет і його орган — віче; з іншого — князь з дружиною та бюрократією, показала, що залежність князя від громади (віча) швидше була фор-

мальною, і тому в системі «монархія-демократія» (князь—віче) акцент слід ставити на першій складовій частині системи, але зважати і на другу.

Мономах був сильним і мудрим правителем. Йому вдалось відновити єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого. Він зумів тримати всіх інших князів у покорі. Найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з-під влади великого князя швидко і жорстоко придушувались. В той же час в Києві мав Мономах підтримку бояр та купецтва, бо умів слухати і нижчих чинів, піклуванням про них доповнив він свій право­вий кодекс. У своєму заповіті синам він закликав їх не забувати убогих, не давати сильному згубити людину, скривдити бідного смерда чи вдову.

Правив Мономах 12 років, помер у 1125 році. Слава його дійшла до далеких країн, та особливо був він страшним для половців. Адже, об’єд­навши сили руських князів, Мономах успішно виступає проти них 83 рази. Плакав за ним народ, плакало духовенство, бо шанував він мона- шеський та священницький чин, будував та прикрашав церкви.

Тепер київський престол перейшов до сина Володимира Мономаха Мстислава (1125-1132 рр.). Йому ще вдалось утримати єдність Київської Русі. А його смерть обумовила кінець історичної доби, коли Київ відігравав роль основного центру руських земель. В роки князювання Мстислава пе­реважав внутрішній розвиток країни, відчутним був законопорядок. Народ був прихильний до роду Мономахів, тим більше, що Мстислав у всьому був схожий на свого славнозвісного батька. І ім’я йому дали Мстислав Великий.

Таким чином, цей час був вершиною політичної могутності, куль­турного розвитку та стабільності Київської держави.

У 1132 році великокняжий престол зайняв другий син Мономаха Яро- полк. Це був достойний за хоробрістю князь, який звик під батьківським стягом громити ворогів. У Ярополка не було суперників: він був єдиний, хто міг сісти на старший стіл по батьку та по діду. Він міцно сидів у Києві ще й тому, що люди київські за ним посилали. Але братовбивча війна почалась. Претенденти на владу приводили з собою половців, бит­ва йшла безперервно, воювали Ольговичі, Святославичі і т. ін. Це - початок кінця.

Був ще один аспект причини, що вела до розпаду Київської держави: перемога принципу спадкоємності від батька до сина, а не за старшин­ством, тобто від брата до брата. В цьому випадку княжі роди з покоління в покоління залишалися у своїй отчині. Для них було зрозуміло, що май­бутнє пов’язано з удільним володінням, а не з Києвом. З цієї причини Київська держава розпадається на декілька самостійних князівств. На те­риторії Південно-Західної Русі у XII-XIII століттях існували крім Київ­ського, незалежне Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Во­линське та Галицьке князівства.

Кожне таке князівство мало незалежний політичний та економіч­ний статус. Верховна влада належала князю. Цікаво, що поряд з київсь-

ким князем титул «великий князь» мали і інші князі. Великий князь був повновладним господарем у своїй землі. Йому за принципом васалітету підкорялись князі менш можновладні. Великий князь спирався на дру­жину, при необхідності міг зібрати боярську думу чи з’їзд князів своєї землі. Він призначав місцеву адміністрацію. Дружина та адміністрація в свою чергу повинні були забезпечити владу великому князю, придушу­ючи виступи смердів та міщан.

Та в силу різних історичних причин князівства-землі мали свої особ­ливості в політичному устрої. Так, наприклад, внаслідок довгої боротьби місцевого боярства проти князівської влади в Новгороді та Пскові утвори­лися боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла влада князя, у Галицько-Волинському князівстві також великий вплив на політичне та соціально-економічне життя мало боярство, хоча в окремі періоди часу тут зміцнювалась влада князя.

В міру того, як формувалися та міцніли удільні князівства, Київська держава поступово перетворювалась в ціле з багатьма центрами, що були пов’язані тільки спільністю релігії, культурних традицій, династійних зв’язків. Тепер влада київського князя, що був першим серед рівних, відійшла у минуле і більше не розповсюджувалась на всі давньоруські землі.

Слід відзначити, що разом з тим, як відокремлювались князівства, зменшувались землі, багатства та населення Києва. Незабаром ця тери­торія стала зватися Київською землею. Фактично Київська держава перетворилась на удільне князівство.

Але давньоруська держава в середині XII ст. не розпалась, як вважа­ли ледве не всі історики минулого. Змінилась лише форма державного устрою. Відносно єдину і централізовану монархію замінила монархія фе­деративна, тобто державою керували об’єднання найбільш впливових та сильних князів, які спільно, на з’їздах вирішували різні проблеми внутрі­шньої та зовнішньої політики. Такий порядок сумісного правління Руссю в історичній науці дістав назву «колективного сюзеренітету».

Київ і тепер залишався стольним градом Русі і мрією чи не кожного визначного члена родини Рюриковичів. Якщо подивитися список київсь­ких князів за 100 років (1146—1246), то можна побачити, що Києвом правили 24 князі, але один з них, Рюрик, займав престол 7 разів, п’ять князів правили по три рази, вісім - по два рази. Влада переходила з рук до рук 47 разів. Цікаво, що 35 разів сидіння на столі продовжувалось менше ніж рік. А князь Володимиро-Суздальський Андрій Боголюбський у 1169 році навіть напав на Київ та пограбував його, вбачаючи в ньому суперника.

Великою бідою для Києва протягом всієї його історії були кочовики. Та в той момент, коли давньоруська держава загрузла в міжкнязівських чварах і була дуже ослабленою, страшенною руйнівною силою стала монгольсько-татарська навала. У 1240 році підійшли монголо-татари до 6* 35

Києва. Зайняті війнами за інтереси різних кланів, князі не стали на за­хист міста. Його захищали міщани на чолі з воєводою Дмитром. Боротьба була довгою і жорстокою. В грудні 1240 року Київ було здобуто штурмом.

Це був трагічний кінець Київського періоду в розвитку історії України.